Для багатьох внутрішньо переміщених осіб переїзд у безпечніші регіони означає необхідність будувати життя з нуля. Втрата домівки, звичного кола спілкування та постійної роботи створює величезний психологічний і фінансовий тиск. У нових громадах переселенці стикаються з викликом адаптації: потрібно не лише знайти житло, а й відновити економічну незалежність. Втім, прагнення зберегти гідність і забезпечити власні родини спонукає людей шукати нові шляхи для самореалізації та працевлаштування.
Реальною підтримкою на цьому шляху стають мікрогранти від українських та міжнародних благодійних фондів і громадських організацій. Ці фінансові програми дозволяють переселенцям придбати необхідне обладнання, закупляти сировину або оплатити оренду приміщення на перших етапах роботи. У підсумку, мікрогранти дають не просто фінансовий поштовх, а й повертають людям відчуття контролю над власним життям. Дедалі частіше, аби інтегруватися в місцеву громаду та розпочати життя на новому місці, людям не потрібно великих бізнесів, достатньо просто знайти кошти на сировину, щоб власними силами виростити ту ж саму птицю чи городину. І вже не думати, чим харчуватися.
Цьогорік у межах проєкту з багатогалузевої допомоги БФ «Карітас Кам’янське» надав багатьом внутрішньо переміщеним особам та постраждалим мешканцям агрогранти розміром до 37 800 грн. Серед учасників агрогрантів і родина ВПО з Донеччини, яка нині мешкає у селі Рогівське Криничанської селищної ради, — Людмила та Олександр Бровченки. А також переселенці із Дебальцевого Синельниківського району Сергій і Тетяна Корчевські, які, тікаючи від війни, з дітьми та мамою оселилися у Новопушкарівці.
Людмила та Олександр — корінні донеччани. Мешкали у селі Первомайському, що за 15 кілометрів від Донецька. Людмила — за освітою економіст, трудилася на заводі «Топаз». А після роботи співала у відомому на той час вокальному народному колективі «Шахтарочка». Можна сказати, з самого дитинства займалася співом, бо прийшла туди у 12 років.
Олександр був моряком. Як зізнається чоловік, об’їздив пів світу, побував у багатьох країнах. Знає чимало мов.
— З його життя можна кіно знімати, — розповідає дружина Людмила. Від неї ж (бо Олександр дуже мовчазний і скромний) дізналися, що у 2008 році чоловік побував у Сомалі в полоні у місцевих піратів. Коли його звільнили і доправили на батьківщину, з інсультом потрапив у госпіталь. Тривале лікування і відновлення потребували часу. Дякувати Богу і дбайливому догляду його Людочки Олександр поправив здоров’я і повернувся до звичного життя.
Де тільки не були Олександр і Людмила, та їх завжди тягнуло в рідну Україну — найчарівніший куточок на землі. Разом подружжя Бровченків облаштовувало своє сімейне гніздечко — невеличкий чепурний будиночок, присадибну ділянку, квіти за двором. Старалося зробити його гарним і сучасним. Людмила тоді працювала на автобазі, Олександр трудився в охороні на молокозаводі. Як і всі в селі, тримали своє господарство. Були у Бровченків і кури, і качки, і гуси. Людмила умудрялась ще й поросят та індиків тримати.
Та їхнє розмірене і щасливе сімейне життя у 2014 році перекреслила Росія, коли розпочала війну проти України.
— Для нас війна розпочалася ще у 2014-ому, — зі сльозами на очах розповідає пані Людмила. — У людей був суцільний страх, відчай і основне питання: «Що робити?». Бо снаряди розривалися прямо під вікнами. А коли росіяни почали обстрілювати міста і села фосфорними снарядами, життя стало зовсім нестерпним.
У 2015-ому Людмила Бровченко отримала свою першу контузію. І відтоді ніби не жили, а існували на своїй рідній землі. Бо обстріли то припинялися, то знову наростали зі страшною силою.
А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, терпіти вже не було ні сили, ні здоров’я. 22 червня Бровченки евакуювались зі свого села. Зі сльозами і пекучим болем у серці покидали рідну оселю, двір, свою вулицю. Виїжджаючи з села, намагалися його запам’ятати тихим і мирним.
Сьогодні немає вже ні їхнього села, ні вулиці, ні будинку. Рашисти усе випалили вогнем, стерли з лиця землі.
— Ось так нас «асвабаділі асвабадітєлі…», — не стримуючи сліз, підсумовує Людмила.
… Уже п’ятий рік вони живуть на Криничанщині, у селі Рогівському, де знайшли свій прихисток і надію. Господарюють у невеличкому будиночку, який їм надали знайомі їхніх знайомих. Саджають город. Роблять закрутки, облагороджують територію навколо будинку. Усе так, як колись у своєму рідному селі.
Людмила і Олександр добре контактують з місцевими. І вже п’ятий рік передплачують собі і 98-літній бабусі-сусідці газету «Нові рубежі», з якої дізнаються, як і чим живуть у Криничках та місцевих селах такі ж, як і вони, ВПО. З якими проблемами стикаються, де знаходять розраду і захист.
За потреби Бровченки підліковуються у Криничанській центральній лікарні. Людмила Дмитрівна співає в аматорському вокальному колективі «Надія», знайшла там чимало подруг. Також переселенці Бровченки отримують гуманітарну підтримку у Криничанській громаді та у Кам’янському. А нещодавня підтримка від БФ «Карітас Кам’янське» — агрогрант розміром у 37 800 грн у межах проєкту з багатогалузевої допомоги — теж налаштувала переселенців на позитив.
Олександр та Людмила на виділені кошти спочатку закупили сітку і огородили місце для утримання птиці. Потім придбали зерно. А тоді — 40 курей та 30 качок. Для того, щоб швидше готувати для птиці якісний корм, Бровченки також придбали на виділені благодійним фондон кошти ще й зернодробилку. Відтепер господарі витрачають на живність менше часу.
До Бровченків вже двічі навідувались представники фонду, завдяки яким для них були виділені грантові кошти. Цікавилися, чи не потребують іще чого. І залишились задоволені від побаченого: як родина ВПО адаптувалася, як господарює і доглядає за живністю.
— Для нас це справжня трудотерапія, яка лікує від вигорання і стресів, — ділиться пані Людмила. — Тепер нам немає коли страждати і стресувати. Бо треба працювати. Маємо все прораховувати і дбати про господарство.
Тепер подружжя обмірковує ще пропозицію придбати автоклав та ємності для води. А в подальшому, якщо, можливо, й облаштуються на Криничанщині, планують придбати на грантові кошти ще і мотоблок, теплицю та інвентар до неї.
Родина Корчевських переїхала у Новопушкарівку Криничанської селищної ради із Дебальцевого Синельниківського району. Це багатодітна сім’я — 40-річний Сергій Корчевський, його дружина Тетяна (36 років) і троє дітей: 12-річний Іван, 10-літня Настуся та маленька Анечка, якій скоро виповниться 2 роки, а також мама Сергія — Тетяна Дмитрівна (69 років).
— У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, жити ще можна було, — розповідає пані Тетяна. — Прилітало, вибухало, але не так часто. А з 2022 року у нас почалося справжнє пекло.
З 6 січня цього року почалася примусова евакуація сімей з дітьми. 4 лютого з рідного села, покинувши рідний дім, виїхали і Корчевські. Із собою прихопили лише трохи одягу, посуд. А ще трьох котів і собаку.
Їхали у невідомість. Бо треба було рятуватись. З 4 на 5 лютого у Дебальцевому розбили сільраду, школу. А минулого місяця, розповідає пані Тетяна, КАБами знищили центр села. Майже усі місцеві уже давно повиїжджали, залишилося зовсім мало народу. Люди виживають тільки на гуманітарці, бо магазини й установи в селі не працюють.
Корчевські потрапили у Новопушкарівку за порадою друзів-земляків, які теж знайшли прихисток неподалік. Житло винаймають. Підремонтували будинок, і тепер тут мешкають троє дорослих і троє дітей. Взяли на утримання господарство та й хазяйнують. Проте щодня думками линуть у рідне село, на своє обійстя, у свій дім.
До повномасштабного вторгнення Тетяна працювала у сільській бібліотеці, Сергій трудився трактористом у місцевому товаристві. Подружжя утримувало вдома господарство: курей, качок, гусей. Поралися на городі, щоб мати все своє до столу.
Якось, спілкуючись із подругою із Дебальцевого, Тетяна дізналася, що вона отримала підтримку від місцевої благодійної організації «Карітас». Це були агрогранти розміром до 37 800 грн. Поцікавилася таким у нашому Кам’янському районі. Уже невдовзі до їхньої оселі завітали представники благодійного фонду. І родина переселенців із Дебальцевого отримала схвалення їхньої пропозиції взяти участь у агрогранті.
Зараз на обійсті у Корчевських 29 качок. Сергій Володимирович зробив для них спеціальну огорожу. Закупили корм. Придбали за грантові кошти насос у колодязь, шланг, садовий візок для роботи. А ще мотоблок та інвентар до нього.
— Це гарна підмога і підтримка для тих, хто опинився через війну далеко від дому, — розповідає Сергій. — Адже ми і в Новопушкарівці, як колись вдома, тримаємо господарство, працюємо. Бо ж треба сім’ю утримувати. І жити треба.
Батьки Тетяни поки що залишилися в рідному селі. Ховаються від обстрілів. І живуть. Нещодавно туди їздили і молоді Корчевські. Копали картоплю, яку висаджували там навесні. Ночувати, правда, доводилося у лісосмузі, щоб дрони не помітили. Зрозуміло, що ризикували. Але і хороший урожай звідти привезли.
Щось залишать собі, щось, можливо, продадуть. Бо треба і дітей до школи зібрати, і запаси продуктів на зиму зробити. Ваня і Настя пішли цьогорік до нової для них школи — у Криничанський ліцей №1. Тут дітей зустріли привітно і турботливо. Батьки задоволені, що із Новопушкарівки прямо до школи їх підвозить шкільний автобус. І назад теж. Впевнені, що школярі знайдуть тут нових друзів і продовжать займатись улюбленими справами: Ваня — спортом, а Настя — гімнастикою.
Тетяні і Сергію теж подобається у нашій громаді. Адже місцева влада не байдужа до проблем переселенців, турбується про них, інформує про різні види допомоги. Люди у селі привітні, сусіди завжди приходять на допомогу, готові поділитись усим, що мають.
Та як не добре у чужому краю і Корчевським, і Бровченкам, думки у них одні — щоб якнайшвидше закінчилася війна, і щоб можна було повернутися до своїх рідних домівок. Хай і відбудовувати доведеться, та все ж своє, рідне.
Олена МУШИК, фото НР та із сімейних архівів родин Бровченків і Корчевських
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
