ЯК НЕ СТАТИ ЖЕРТВОЮ ПСИХОЛОГІЧНОГО НАСИЛЬСТВА У РЕЛІГІЙНІЙ СІМ’Ї В УМОВАХ ВІЙНИ?
Недільним сонячним ранком у Водянській церкві на честь Покрова Пресвятої Богородиці благочинний 78-річний отець Миколай читав своїм парафіянам традиційну проповідь. «Кожна людина має поважати Бога, а у місце, де з ним спілкуються, тобто у наш храм, деякі з вас прийшли з неповагою, – немов грім лунав голос старця. – Я маю на увазі деяких жінок. Подивіться на себе: у штанях, з розмальованими губами, та ще й посміхаєтесь. Як відомо, найогиднішими тваринами для церкви є свиня та собака, а чи знаєте ви, що оте мазило, яким ви фарбуєте губи, роблять з собачого жиру?». Жінки червоніли, дехто починав виходити, навіть, забувши перехреститися. Тетяна Т., дочка присутнього тут священика з сусідньої Благовіщенки, запрошеного на свято, залишалася на своєму місці, бо добре знала, як жінці треба себе поводити у Храмі Божому. Навіть, дуже добре знала. Її батько отець Юрій стояв поруч з благочинним та кивав головою на знак повної згоди.
Вона через чотири блок-пости приїхала помолитися з Енергодару, де мешкала вже другий місяць у своєї тітки. Приїхала, щоб вкотре розповісти Всевишньому про своє горе. А ще – побачити рідну їй людину – хоч на мить, хоч здалека, хоч збоку. Бо дуже її любила, не зважаючи на те, що вона безапеляційно вказала Тетяні на двері напередодні шкільного випуску. Війна, окупація, люди єднаються, рятують дітей, а тут… І вона погодилася розповісти свою сумну історію.
Сім’я настоятеля Благовіщенського храму нічим зовні не відрізнялася від родин інших священиків: сором’язлива дружина-матушка завжди поруч, дві слухняні доньки допомагають батькам у храмі та по господарству, гарний будинок сяє чистотою, церква за два кроки – здавалося б живи та радій. От тільки характер у Юрія був дуже крутий: він не терпів, коли йому заперечували, вважав власну думку істиною останньої інстанції (особливо по відношенню до дружини та дітей), а покірливість до чоловіка – головною рисою характеру будь-якої жінки.
Тому його «домашня паства» зазвичай носила «затверджений» ним одяг, дотримувалася церковних постів без винятку та права на оскарження, проводила дозвілля переважно у релігійному середовищі, з одновірцями, а свята відзначала виключно православні. Щодо таких «вільностей» як косметика, мода, участь у світських заходах, то вони повністю табуювалися самопризначеним головою родини.
Якщо дружину та молодшу доньку така ситуація влаштовувала, то Тетяна мріяла про зовсім інше життя, вона не збиралася бути прислужницею у будь-кого, а прагнула до світських відносин – без табу та заборон, без вказівок, котрі принижували честь та гідність жінки. «Колись прийшла вже в сутінках від подруги, забалакались, як всі молоді дівчата у 16 років, стукала у двері півгодини, доки мати відчинила, бо тато забороняв. А зайшовши у дім, побачила його з ножницями, він намагався відрізати мені волосся. Хвала Богу, мати з молодшою сестрою на колінах відмовили, – згадує співрозмовниця, – а то б могла й накласти на себе руки».
Після цього деякий час тато здавався спокійним – не підвищував голос, намагався викликати мене на відвертість на кшталт того, яким я мрію своє майбутнє. Та постійно нагадував, що без батьківського благословення будь-яка людина приречена на пекло.
«Справжній скандал розгорівся між нами, коли тато дізнався про те, що до мене залицяється хлопець іншої віри, – продовжувала дівчина, – він з ріднею після подій на Майдані переїхав до нашого села з Криму. Порядний, роботящий, розумний, але ж… мусульманин. Тоді я вперше почула суворий ультиматум: або він, або родина». І Тетяна вибрала родину, проте з болем у серці розуміла, що внутрішній спротив проти морального тиску зростає з кожним днем і от-от прорветься.
Так і сталося. Пік батьківської агресії прийшовся на початок війни. «До всіх негараздів додалися ще й зовнішні фактори: кількість парафіян у храмі значно поменшала, бо люди пішли до церкви українського патріархату у Енергодар. Для тата вони стали зрадниками. Відповідно зменшились надходження, – розповідала Тетяна. – Він постійно нервував через це, інколи зривався в голос з якоїсь дрібниці, чого не було раніше. А я перетворилася в родині на головного подразника. Кожного дня я благала Господа почути мене, але все марно. В решті решт терпець увірвався, і я сказала батькові все, що я про його вчинки думаю. І опинилася у тітки».
Не можна сказати, що з цим життя Тетяни припинилося, зовсім ні. Вони ладять з тіткою. як можуть, допомагають один одному, разом переживаючи окупацію. Дівчина влаштувалася на АЗС оператором, хоча роботу у війну знайти ох як важко. Але вона виховувалась сумлінною та відповідальною людиною, тому швидко пристосувалася до чоловічого колективу. Інколи приїздять мати з сестрою у гості – рідні душі. А батько… Він не простив. Поки що. І Тетяна за ним скучає, проте вдіяти геть нічого не може.
Колишній настоятель енергодарського Свято-Богоявленьсого храму отець Сергій не вважає наведену ситуацію винятковою для православної родини, хоча, на його думку, і типовою певною мірою вона теж не є. Постає головне питання – чи може батько-священик формувати у такий спосіб світогляд своєї дитини? «З одного боку, церква засуджує будь-яке насильство, а з іншого у православному середовищі існує неписане правило: якщо батюшка не може навести порядок у власній родині, то він ніколи не дасть ладу у парафії», – констатував Сергій.
Чи може, наприклад, його дружина бути світською жінкою? Формально так, адже офіційно церква цього не забороняє. Але релігійна практика вимагає дотримання певних неписаних традиційних норм. Зазвичай матушка для парафіян є також доволі авторитетною особою. Вона завжди присутня на богослужіннях, приречена бути основою і гарантом сімейної гармонії, взагалі взірцем жіночої поведінки. А слухняні діти виконують, перш за все, візуальну функцію тих гармонійних відносин. Слова апостола Павла «Да убоится жена мужа своего» (Ефес. 5:33) продовжують бути символічною нормою родинного патріархату, але слід пам’ятати і іншу заповідь: «Мужья, любите своих жен, как и Христос возлюбил Церковь» (Ефес. 5:25).
І Святе Писання щодо виховання дітей варто теж розуміти вірно, не видираючи окремих суджень з контексту першоджерела. «Не оставляй юноши без наказания: если накажешь его розгою, он не умрет; ты накажешь его розгою и спасешь душу его от преисподней». (Притчи 23:13-14). Якщо трактувати дане висловлювання у прямому сенсі, то воно, на перший погляд, є відкритим спонуканням до насильства. «Це зовсім не так, – переконує Сергій, – адже православна церква пропонує покарання неслухняних людей у любові, а не шляхом завдання неймовірних фізичних страждань, навіть, заради спасіння Душі. Тому розга як інструмент покарання У Біблії має суто символічне значення. Головне – Слово і Любов».
Ставлення до проблем сімейних церква не змінює і сьогодні, висловлюючи його вже через світські акти. «В Україні існує проблема домашнього насильства, яка стосується як світських, так і віруючих родин. Насильство – це не тільки побої, але й приниження, пасивна агресія, фінансові обмеження, сексуальні домагання та інші форми зневаги до гідності людини. Така поведінка немає нічого спільного з сім’єю та шлюбом, задуманим Богом, адже в основі сімейних стосунків має бути любов, взаємоповага, довіра та прийняття для кожного члена родини» – записано у Зверненні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій на захист сім’ї від домашнього насильства від 22 грудня 2021 року.
Професор кафедри психології Університету митної справи та фінансів, доктор психологічних наук Іван Батраченко теж вважає позначену ситуацію грубим порушенням прав дитини та проявом психологічного насильства, котре виражається у нехтуванні волевиявлення особи. «Характерним трендом історичної динаміки змін ментальності сучасних розвинутих суспільств є різке розширення змістовного поля поняття «насильство, зростання нетерпимості до нього. Часто те що нині в цивілізованих країнах вважається насильством ще не так давно розглядалося як нормальний стан речей, який освячувався релігією. Зокрема підкорення дітей волі батьків, дружини волі чоловіка було нормою і, навіть чеснотою. Більше того, у зазначених контекстах, навіть, фізичне, а не те що психологічне насильство часто вважалося виправданим. Нині сучасною психологічною наукою такі явища описуються в рамках терміну «аб’юз» і вважаються вкрай деструктивними. Відтак ставиться проблема викорінення в цивілізованих соціумах аб’юзивних взаємин з одного боку і розвиток у особистості спроможності виходити з них та навичок протистояти аб’юзерам. На жаль, атмосфера війни ускладнює боротьбу з аб’юзою, особливо на окупованих територіях, оскільки російська ментальність (загалом на відміну від сучасної європейської) не те що є толерантною до аб’юзу, але й є тою чи іншою мірою аб’юзофільною. Але зазначені труднощі говорять не на користь безперспективності зазначеної роботи, а на загострення її актуальності» – констатував він.
Відтак поведінка отця Юрія по відношенню до своєї доньки є неприпустимою – і з точки зору українського законодавства, і з погляду релігійної моралі. Але ж окупаційна влада до проблеми може поставитися зовсім по-іншому, «за поребриком» існують свої закони і мораль. Що ж робити у такому разі дівчині, яку, по суті, скривдила рідна людина?
В умовах безвладдя, яке склалося на окупованих ворогом територіях, порада, на думку фахівців, може бути єдина – привертати увагу спільноти до дій кривдника і в жодному разі не замовчувати факти психологічного насильства. По-перше, треба робити все, аби про вчинки отця Юрія дізналися його колеги по сану та духовне керівництво. Якщо церква бореться з насильством і про це свідчать офіційні документи, то поведінка священика має бути засуджена «у внутрішньому колі», де існує своя субординація і важелі впливу. По-друге, треба про випадки насильства проінформувати общину, котра теж не може стояти осторонь. Навіть для настоятеля голос парафіян має значення.
Фахівчиня Української Гельсінської спілки з прав людини (м. Суми) Наталія Єсіна радить жертвам домашнього насильства, котрі опинилися на окупованих ворогом територіях, в жодному разі не звертатися до окупаційної влади, оскільки це може тільки погіршити їхнє становище. За її словами, треба намагатися зробити кілька першочергових кроків, які як правило є реально дієвими.
Перше. Якщо є інтернет, або телефонний зв’язок, необхідно звернутися до будь-якого українського Центру надання психологічної допомоги, адже перш за все треба виявити психологічний стан жертви насильства. Фахівці це зроблять та нададуть поради. Якщо такої можливості не існує, то має сенс звернутися до громадських або волонтерських організацій, котрі можливо теж залишилися на окупованих територіях та продовжують свою діяльність.
Друге. У разі, коли жертвою агресії є жінка, треба шукати спосіб дистанціюватися від кривдника – переїхати до рідні, до друзів, знайомих тощо, бо зазвичай агресора словами зупинити важко. Якщо йти нікуди, то Наталія Володимирівна радить звернутися за захистом хоча б до близьких людей, які можуть вплинути на кривдника.
І у будь-якому випадку треба намагатися якось фіксувати факти насильства (можливо, за допомогою увімкненого диктофону, випадкових свідків тощо), адже без сумніву наші території від супостата звільнять і доведеться нести відповідальність за законом. Навіть, настоятелю храму, бо і він є громадянином України. Якщо кривдник знатиме про цю фіксацію, скоріш за все, він буде принаймні більш стриманим, адже закон для всіх один.
Геннадій СЕНКЕВИЧ, журналіст
