15 квітня минуло три роки, як у Бахмуті загинув наш земляк Руслан Саломов із Малософіївки. Під час спроби вийти з оточення він потрапив під ворожий мінометний обстріл. Проте ще довгих два роки і чотири місяці у серці його дружини Наталії жила надія на те, що чоловік живий. Про те, яким був Руслан, як вона його шукала, сподіваючись на диво (адже офіційного повідомлення про його смерть не було), про дуже коротке жіноче щастя, яке забрала війна, ця розповідь-пам’ять…
«Ми дуже пізно зустрілися з ним, хоч знали один одного все життя, — починає нашу розмову Наталія. — Кожен йшов своєю дорогою. Руслан мав за плечима шлюбні відносини, розлучення. У нього росли двоє синів Олександр і Сергій. Та душею він був самотнім, як і я. Можливо, ця самотність, а можливо, спільне захоплення художньою самодіяльністю і звели нас докупи…»
Бог дав Руслану красивий, сильний голос. Такий, що зачаровує, дає відчуття краси і спокою, душевної рівноваги. Своїм талантом хлопець ще з юних літ радував земляків, виступаючи на різноманітних сільських урочистостях, концертах. Це захоплення піснею привело юнака в училище культури. Та, провчившись кілька курсів, Саломов залишив заклад. Треба було дбати про родину, бо ж одружився рано, шукати більш приземленішу професію, яка б годувала, давала йому, як чоловіку, впевненість, матеріальний фундамент. Він пробував себе у якості керівника місцевого закладу культури, працівника сільської ради. Поки, зрештою, не став трудитись механізатором у місцевого фермера.
Руслан мав би піти на війну ще у 2014 році. Прийшла повістка, був зібраний рюкзак з усім необхідним. З такими, як сам, чекав на відправку, а по них не прийшов автобус. А потім про нього забули. Чи просто тоді ще вистачало ресурсів. І він продовжив сіяти і збирати, за землею ходити. А може, Господь дав їм з Наталією час, щоб побути ще разом. Адже тільки у 2013-ому вони стали парою, зустрівши нарешті один одного, як долю.
«Знайти свою людину у 39 років не всім вдається. Я цього щастя зазнала. І так швидко втратила. Тільки якихось десять літ були разом. Якби ображав, не жалів, може, не так би боліло», — каже жінка.
Руслан мав дивовижний голос, який зачаровував земляків. Попри талант і навчання в училищі культури, він обрав важку селянську працю, щоб забезпечувати родину. Добрим, світлим, привітним до всіх був Руслан Саломов. Душа компанії, перший у будь-якій справі. Чи то хреста на водоймі на Водохреща вирубати, чи на благоустрої села, вулиці потрудитись, скрізь його зустрінеш за роботою. Сусіди і досі згадують, яким він був уважним до них.
«Ех, немає Руслана. Було, сиджу у хаті біля вікна. А він побачить, махає мені, вітає. І так приємно стає на душі від його уваги, тепла, чуйності», — згадує одна з літніх сусідок.
Любив і жалів тварин. Збирав до свого двору. Щоб погодувати. Мама Руслана часто передавала їм з Наталею щойно спечений хліб. То він його цілим додому не приносив. Дорогою частував чотирилапих. Не міг пройти повз них.
Патріотом Руслана виховали батьки — Махмаджан Авганович і Катерина Вікторівна. Вони зустрілись у Новомосковську, коли Катя вчилася у торгівельному технікумі, а Махмаджан служив строкову. Створивши сім’ю, молодята осіли у Калинівці на Криничанщині. Згодом переїхали у Малософіївку. Батько все життя трудився механізатором, мама – у торгівлі. З дитинства Руслан знав смак сільської щоденної праці. І дуже любив читати. Особливо захоплювався книгами на історичну тематику. І про війну, звичайно. Бо ж і дід його воював, захищав рідну землю від ворога. Вихований у любові до праці та книги, Руслан не вагався, коли прийшов час захищати рідну землю.
«Ну, не міг він не піти, не міг відкосити, як кажуть. Не можуть всі броню мати, треба ж комусь боронити державу, літніх батьків, синів своїх, — продовжує розповідь Наталія. – Батьки його на цей тяжкий труд воїна благословили. Прийняли як належне повістку, недовге збирання-виряджання…»
У січні 2023 року Руслана призвали до лав Збройних сил України. Спочатку був навчальний центр. Служити потрапив у 60-у окрему механізовану бригаду. Командиром другого відділення 2-го взводу 8-ї роти 98-го батальйону. У квітні разом із побратимами вже був під Бахмутом.
«Я прекрасно розуміла, в якому пеклі він знаходиться. Всі знали про це. А Руслан мене заспокоював, говорив, що все буде добре», — згадує Наталія Саломова.
Останній раз вони спілкувалися 13 квітня о 4.30 ранку. Казав дружині, що вирушають на два дні на спостережний пункт. Можливо, не буде зв’язку. Просив передати батькам, що телефонував і у нього все добре, хай не хвилюються. Була ще звісточка 14-го квітня: «У мене все добре. Цілую. Люблю». Наталія відповіла. Але її повідомлення залишилося непрочитаним…
15 та 16 квітня зв’язку не було. Врешті-решт вдалося зв’язатись із фейсбучним другом із 60-ї бригади Максом Крюковим. Пообіцяв дізнатись, що і як. Час, який довелось чекати, здався Наталії вічністю. А коли Макс повідомив, що Руслан не числиться серед загиблих, у жінки мов гора з плечей спала. Значить, є якась надія, що живий.
Виявилося, що Руслан з побратимами потрапив в оточення. Їм обіцяли протягом чотирьох годин допомогу, але потім чесно по рації сказали: «У нас резервів немає». Про це Наталії розповів ще один побратим Руслана Дмитро. За його словами, Руслан до останнього не втрачав оптимізму. Казав, якщо виберуться, то з нього – шампанське. Проте він особисто бачив, як Руслан загинув при спробі вийти з оточення. Але оскільки тіло не змогли забрати, Руслан перебував у статусі безвісти зниклих.
Місяць була у цілковитій невідомості. А 25 травня був обмін полоненими. З Русланового відділення двох обміняли. «Мого Гришу обміняли», — повідомила, зателефонувавши, Ірина, з якою підтримувала зв’язок. Григорій був через хату від того місця, де знаходився чоловік Наталії. Він не бачив його загиблим. І в полоні не зустрічав.
«У мене після цього аж наче від серця відлягло. Бо ж і про тих хлопців казали різне – загинули, зникли безвісти. А вони були в полоні і повернулися. Дуже хотілось вірити, що і Руслан повернеться живим і здоровим», — розповідає жінка.
Цією вірою вона жила два роки і чотири місяці. Продовжувала у зимову пору опалювати будинок. Хоч ночувала у батьків. «А раптом Руслан повернеться, то щоб йому тепло було», — думала. І шукала його скрізь. Куди тільки не зверталась – і в Червоний хрест, і до Папи Римського. І в Чечні шукала, і в Карелії. Їй допомагали, підтримували двоюрідна сестра Леся і старша сестра чоловіка Світлана. У неї син теж воює. І за нього душа тліє.
І односельці підставляли Наталії плече у її святому очікуванні. Вони пам’ятали, як ходили «на Руслана» на концерти. Пісні про любов, українські народні, сумні і жартівливі у виконанні земляка запали їм у саме серце. Одного разу і мені з колегами випало почути його спів. Саме святкували День працівників сільського господарства у Малософіївці. І хоч у клубі було досить прохолодно, та люди зійшлися на свято. Бо ж там співав Руслан.
«Йому не завжди було коли ті пісні вчити. Все в полі. Особливо під час жнив. Рано йде на роботу, пізно приходить, зморений. Каже: «Скидай мені слова на флешку. Буду у тракторі вчити», — згадує дружина.
З Русланом їй було надійно, спокійно, легко. Він практично її виходив у 2013 році після тяжких складних операцій. І вона б його поставила на ноги, якби знайшовся, повернувся з полону. Наталія так на це сподівалась, так чекала свого правильного, світлого, доброго чоловіка.
Та дива не сталось. У серпні минулого року Руслан Саломов повернувся у рідне село на щиті. Назавжди залишившись 43-річним.
«Важко знайти слова, щоб передати біль втрати чоловіка, чуйного, доброго, люблячого. Він дуже сильно любив сім’ю, рідне село, Україну. Був надзвичайно сильний духом. От зараз говорять «мотивовані» — це про нього. Руслан – наша гордість і наш біль», —говорить Наталія, колись, зовсім недавно, щаслива дружина, а нині вдова, згорьована, безутішна…
Вона і досі продовжує його чекати. Можливо, тому, що не бачила мертвим. Руслан їй інколи сниться. Але не таким, як був. У снах він її сторониться. І це незвично для неї, боляче. Як і боляче щоразу виходити на сцену, на якій співав Руслан. Бо ж Наталія Миколаївна, як і раніше, працює керівником закладу культури у Малософіївці. Вона досі чекає його, бо серце відмовляється вірити у вічну розлуку, а пам’ять береже кожен звук його сильного, красивого голосу.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
