Провести літо в селі у бабусі — для багатьох це залишається лише теплим дитячим ностальгічним спогадом. Та для Ярослави Палієнко з Теплівки саме бабусині уроки праці й любові до землі стали фундаментом для всієї подальшої долі. Навіть здобувши диплом з міжнародної економіки та працюючи бухгалтеркою, вона не змогла залишитися осторонь сільського життя. Сьогодні Ярослава — не лише берегиня традицій, а й енергійна новаторка: вона відкрила власну равликову ферму, дала друге життя занедбаній сільській хатині, створивши музей побуту, та перетворила власне подвір’я на осередок культурного єднання і допомоги українським захисникам.
Літо. Пора канікул. Ви пам’ятаєте, як проводили їх у дитинстві? Небагатьом щастило відпочивати у теплу пору року десь біля моря. А сільським дітям і поготів. Ярослава Палієнко свої канікули проводила у бабусі — Жанни Іванівни Капшар у Червоноіванівці. Знаною дояркою була мамина мама. А потім завідуючою ферми у колгоспі «Україна». І на інших відповідальних ділянках роботи трудилася. Скрізь поряд була і Славуня, так ніжно називала жінка онучку.
Тож із самого дитинства Ярослава знала будь-яку сільську, колгоспну роботу. Вона так любила проводити літо у Червоноіванівці, що напочатку осені батьки з плачами забирали дівча додому у сусіднє село Любомирівку, де мешкала їхня родина. Там дівчинці було нудно, бо ж дорослі з ранку до вечора на роботі. А з бабусею Жанною вона пізнавала світ, відчувала себе його маленькою частинкою, помічницею у всіх сільських справах.
— Саме від неї успадкувала я любов до землі, до праці, до села. А від мами батька – бабусі Марії, яка жила поряд з нами, у мене любов до української пісні, народних традицій, — згадує тепло Ярослава обох своїх бабусь. – Правда, зрозуміла я це не відразу, після багатьох років пошуку себе і свого місця у житті.
Вищу освіту дівчина вирішила здобувати далеко не за сільською професією, бо ж обрала фах «міжнародна економіка» в Університеті імені Альфреда Нобеля у Дніпрі. Там паралельно освоїла бухгалтерію. І, як виявилось, дуже доречно. Бо ж, народивши старшого сина Аристарха на п’ятому курсі навчання, не довго перебувала у декретній відпустці. Тодішній керівник ТОВ «Карат Плюс» Олександр Грушка запросив її працювати бухгалтером у господарстві. Ярослава погодилась. Так і опинилася в Теплівці, де під опікою головного бухгалтера товариства Миколи Федоровича Герасіки, вже на практиці оволоділа системою обліку у сільському господарстві.
— На маленькому аграрному підприємстві бухгалтер має знати все, — вважає Ярослава Палієнко. — Бо він не просто бухгалтер, а ще й секретар, юрист, кадровик і психолог. Це у великих агрохолдингах є чітка, розмежована спеціалізація. А в селі такий спеціаліст у всіх напрямках повинен орієнтуватись.
Ще під час декретної відпустки Ярослава відкрила свою першу справу. Вона варила різні варення і продавала їх через магазинчик в інтернеті. Це був цікавий і новий досвід у просуванні власної неповторної і смачної продукції. Хай і у невеличких обсягах, та все ж це було щось нове, незвичне і водночас не дуже затратне.
Освоївшись з бухгалтерським обліком в аграрному виробництві, Ярослава відчула, що однієї бухгалтерії їй замало для повного щастя. Сидяча робота вимагала виходу енергії. Удвох із братом Антоном, агрономом за фахом, вони господарювали на 5 гектарах землі бабусі Жанни фермерського господарства «Славуня» (здогадались, на чию честь названо?), сіяли зернові, соняшник.
Та Ярославі хотілося зайнятися чимось таким, чого ще у Теплівці не було. Не один рік молода пані виношувала ідею вирощування равликів. Можливо, вона б ще думала, як підступитись до цього. Та почалась війна. І одна з родин переселенців з Київщини, що осіла у сусідньому селі, буквально за 1,5 місяці відкрила власну справу по вирощуванню равликів. Цей приклад надихнув Ярославу. Час сумнівів минув. «Люди змогли, то і я зможу», — вирішила вона.
— Я познайомилась із цією родиною. Вони були досить відкриті люди, охоче ділились знаннями, досвідом, допомагали мені робити перші кроки в організації цієї нової для мене діяльності, а також ще й в реалізації вирощеної продукції, — розповідає Ярослава. – Згодом вони виїхали в Польщу, але я завжди буду пам’ятати про їхню підтримку на початку мого, так би мовити, равликового бізнесу.
Започатковуючи нову для себе справу, Ярослава розуміла, що одних порад, хай і відкритих добрих людей, їй явно недостатньо. Потрібні були знання. Щоб їх отримати, у 2023 році вона пройшла навчання STARTUP UKRAINE разом з міжнародною організацією з міграції за фінансування Уряду Німеччини за Програмою підтримки для мікро- та малого бізнесу «Як створювати та розвивати бізнес в Україні?», написала свій перший бізнес-проєкт, отримала грант. Він розрахований на три роки. І хоч 2026-й – завершальний уже, офіційне відкриття її равликової ферми «Спів пташок» відбулося лише торік на День незалежності.
Ярослава гостинно зустріла численних відвідувачів, провела змістовну екскурсію, розповіла про особливості вирощування равликів, поділилася планами розвитку. У новій, дещо незвичній для нашої місцевості справі, молоду жінку підтримала не лише родина, а й колеги з роботи і місцева Божедарівська громада.
Ось як відгукується про це директор місцевого товариства, народний депутат України VІІІ скликання Валентин Дідич:
— Щиро підтримую Ярославу у бажанні працювати над цим проєктом. У Європі такий бізнес дуже розвинутий. Особливо в Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії. Є подібні ферми вже й у нас в Україні. Бачив такі у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській, Івано-Франківській областях. Розведенням равликів – виробництвом високопоживного чистого білка можна займатись пенсіонерам і школярам, родинами, невеликими колективами. У нашому краї ця справа ще досить нова. Адже одна справа виростити екзотичну для нас продукцію. Інша – її реалізувати. Ярослава – молодець. Вона знайшла місця збуту, об’єкти харчової сфери, де культивують ідею здорової і корисної їжі. Вона показує землякам, як навіть в умовах війни можна сконцентруватись і знайти гранти для розвитку свого малого бізнесу.
Равлики – специфічний для нашого регіону продукт. За словами Ярослави, не всі готові, навіть гості, які приїжджають сюди на екскурсію, пробувати з них страви. Але ті, хто куштують, дуже задоволені. Це дуже смачно і … мало. Господарка ферми бачить, що треба більше.
Ярослава знайома з деякими своїми колегами по розведенню равликів.
— У них ферма повного циклу, — розповідає вона. — У мене більш сезонного характеру. Посадковий матеріал доводиться закуповувати. Тобто, ми навесні висадили, восени зібрали. І все. У нас немає складських приміщень, де можна равлика вирощувати з малючка, обігріти, дати достатньо вологи тощо.
Немає у Ярослави і свого цеху з переробки продукції та приготування страв. Але вона знайшла фермерів, які в разі потреби, допомагають їй у цьому. І така кооперація, взаємовиручка, допомога дуже подобається господарці равликової ферми.
На моє запитання про прибуток у новій для себе сфері, Ярослава відповіла так:
— У перший рік проєкту ми виростили 1700 кг равлика. У 2025-ому – 4800 кг. Скільки буде цього року — подивимось. Тоді сядемо, підрахуємо затрати, порівняємо з вирученими коштами і будемо бачити результат. Наскільки це вигідно. І чи будемо в тих масштабах далі працювати. Бо стартові інвестиції досить великі. Були різні варіанти. Проєкти на 3, 5 років. Я обрала на 3. Щоб зменшити і витрати, і терміни. Поки що мені подобається. Перший рік був не дуже урожайний, бо була велика посуха, було багато помилок. Другий, як бачите, вже кращий, надіюсь, що цей буде ще кращий. По фінансах буде вже зрозуміло, чи окупився мій проєкт. Мабуть, якби відкрила якусь кав’ярню, було б і простіше, і прибутковіше. Але ми такі сільські люди, що легких шляхів не шукаємо.
Презентуючи минулого року свою равликову ферму, Ярослава розповіла гостям про ще одну свою мрію – створити музей побуту в старій сільській хаті. Власне те святкове дійство з концертною програмою, яку підготували колективи художньої самодіяльності Божедарівської громади, частування гостей борщем, козацькою кашею, узваром, стравами з равликів, численними фотолокаціями відбувалося біля придбаної і вже відреставрованої зовні Ярославою та її рідними хатини.
— Відкриття Равликової ферми стало важливою подією для нашої громади. Адже це новий крок у розвитку зеленого туризму, популяризації українських традицій та залученні гостей з різних куточків України, — вважає інспектор відділу освіти, молоді, спорту, культури та туризму Божедарівської селищної ради Світлана Мастобаєва.
Ярослава мешкає у Теплівці вже 8 років.
— Я це місце душею вибирала, — зізнається. — Бо мала тоді можливість придбати оселю і в центрі громади у самій Божедарівці. Де маленький дворик, де не було таких чудових краєвидів, простору, перспективи.
Придбавши садибу, жінка стала робити ремонт, облаштовувати подвір’я. А поряд було дуже занедбане домоволодіння. Перші роки сюди навідувалися ще якісь люди, садили город. Це були далекі знайомі колишніх власників, які згодом перестали теж їздити. Садиба заростала бур’яном, а хатка потихеньку вмирала. Ярославі було боляче спостерігати такий стан речей. Вона звернулася у сільську раду, попросила знайти господарів, щоб придбати хату. На той час ні їх, ні спадкоємців не виявилося. Так поряд із своєю оселею енергійна і небайдужа бухгалтерка-лідерка отримала і хатину, і нову ідею.
Як тепер вона говорить, все це було без плану, без нічого. Але Ярослава хотіла показати людям, які приїджали на екскурсію на равликову ферму, ще щось таке, що допомогло б розслабитися, трохи відійти від повсякденних тривог і турбот, які принесла війна. А оскільки у Теплівку їхали цілими родинами, то треба було подбати, як зайняти усіх – і дітей, і дорослих.
Ярослава вирішила, що це можна зробити, спираючись на нашу багатолітню історію, українські народні звичаї та традиції, пісні, українські свята, страви. Тобто, крім ділянки, де підростало смачне, корисне, дієтичне м’ясо, потрібно було щось таке, що об’єднувало б, зігрівало, нагадувало про родину, дитинство, мирне життя.
Цим об’єднуючим началом стала хатинка. Тільки не та, яку придбала пані Ярослава, — з вибитими дверима і вікнами, зруйнованою піччю, кривою покрівлею і врослим у землю фундаментом. А та, яку Яся разом з родиною, друзями, колегами, можна сказати, народила знову. Я побачила її минулого жовтня під час фестивалю вареників, який організувала господиня равликової ферми. Хатина вже красувалася рівними білосніжними стінами, яскравими червоними дверима і віконними рамами. За короткий період хатка аж помолоділа, пострункішала на новому, зміцненому фундаменті. Ярослава згадує тепер, як будівельники, яких вона запросила на оглядини, не хотіли братись за роботу, радили господині знести стару будівлю і на цьому місці зводити щось нове. Як спочатку скептично поставились до її ідеї навіть батьки. Та коли вона з допомогою телефона показала свою мрію, здались. І стали допомагати.
Про обсяг виконаної роботи красномовно свідчить той факт, що тільки сміття з дворища вивезли 7 чи 8 КамАЗів. Його так ретельно вичищали, що в одному місці навіть яма утворилась. Там Ярослава планує спорудити невеличкий ставочок.
А цієї весни хатинка ще й у вишиванку вбралась. Яскравий український орнамент прикрасив її стіни. Ці роботи виконала художниця та майстриня Петриківського розпису із Кам’янського Тетяна Рєзнік. Затишком віє вже і всередині оселі. Поступово, крок за кроком, Ярослава втілює свій план у життя.
З початку екскурсійної діяльності на равликовій фермі Ярослави Палієнко пройшло чимало цікавих заходів. На одному із них — Фестивалі вареників — побувала і я. Чого там тільки не було! Живий спів і справжня українська музика від гурту бандуристок із Кам’янського, смачні домашні вареники з картоплею, капустою і солодким сиром, козацький куліш, вишукане ескарго з равликів (бо ж на равликовій фермі це зіркова страва!), творча майстерня для дітей і дорослих, яскраві етнофотозони і розваги (стрільба з лука, пеньочок бажань, дженга та хрестики-нулики для наймолодших, танці до пізньої ночі). А люду наїхало — тьма! З Дніпра, Кам’янського, Верхньодніпровська, Кривого Рогу, Верхівцеве, Божедарівки, Криничок та інших населених пунктів.
Чималі черги вишикувались з любителів посмакувати і равликами, і варениками. Укінці свята на аукціоні розіграли кілограм вареників з вишнями за найбільший донат на ЗСУ. Початкова ціна була 200 гривень, а кінцева – 2000. Гість свята, який придбав цю смакоту, не повіз її додому, а почастував рідних і друзів, з якими завітав на фестиваль. Ці та інші кошти, виручені на фестивалі, спрямували на авто для 26-ої ОМБр, яка дислокувалась на Покровському напрямку.
— Це вже стало традицією – на кожному нашому масштабному заході проводити аукціони для збору коштів на допомогу Збройним силам України, — розповідає Ярослава. — Ми розуміємо, завдяки кому можемо розвивати свій бізнес, відпочивати, насолоджуватись природою, спілкуванням з рідними. Серед захисників є чимало наших земляків.
У кінці травня на равликовій фермі «Спів пташок» у рамках проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» відбувся Фестиваль вишиванки. Він об’єднав мешканців Божедарівської, сусідньої Верхівцевської, а також релокованої Очеретинської громади з Донеччини. Свято стало символом незламності та культурного єднання сходу та центру України.
У програмі свята були змагання на кращу вишиванку, виступи аматорських колективів громад, для дітей і дорослих, працювали зони зі стрільби з лука, майстер-класи, квести, фотозони. Гості могли придбати вироби місцевих майстрів, скуштувати як традиційні українські страви, так і делікатеси з равликів.
— Доки ми вміємо так щиро радіти і так міцно триматися одне за одного – наш дух не зламати. Такі зустрічі допомагають переселенцям з Донеччини швидше адаптуватися та відчути підтримку нових друзів, — зазначили в Очеретинській селищній військовій адміністрації.
На благодійному аукціоні зібрали 15000 гривень. Їх передали на потреби українських захисників волонтерці, мамі загиблого земляка Євгена Кіщенка – Ірині.
Слухати Ярославу — одне задоволення. Вона аж фонтанує проектами, ідеями, задумами, планами. Просто і щиро розповідає про своє життя. Що двічі була у стосунках. Що вона мама двох дітей – Аристарха і Назара, якому тільки 4,5 роки. Що підтримує дружні відносини з родинами батьків своїх синів. Що обидві її свекрухи можуть поряд ліпити вареники для чергового фестивалю, який намічається. Що разом з вітчимом Анатолієм, або частіше козаком Мажою (мажа – міра ваги, що дорівнює місткості одного чумацького воза, яким сіль чумаки у сиву давнину возили) та мамою Інною об’їздили стільки фестивалей, ярмарків по всій Україні, що не злічити. Що її рідний тато Володимир Палієнко більше допомагає вирішувати питання, пов’язані із землеробством, бо ж задіяний у цій сфері все своє життя. І вона всім їм щиро вдячна за підтримку.
– Інколи аж сама дивуюся своєму умінню об’єднувати, здавалося б, зовсім необ’єднуваних людей. Я їх надихаю, вони — мене своєю підтримкою. Хоч і намагаюся зайвий раз не турбувати рідних. Але без них я б і половини не реалізувала того, що нині зроблено на локації біля хатинки. У кожному заході — їхня велика праця, — підкреслює Ярослава.
Вдячна вона і своїм колегам із товариства «Карат Плюс». І при Олександрові Грушці, і при Валентинові Дідичу, який нині очолює господарство, їй завжди йшли назустріч.
— Завжди питають, що треба, чим допомогти. Треба 16 тюків соломи для облаштування фотозони – будь ласка. Або ж будівельні матеріали доставити. Завжди все без затримок, — ділиться моя співрозмовниця. – А дівчата з бухгалтерії — так ті найперші вареники ліпити. Я, буває, ще й сама не знаю, коли готова буду гостей на равликовій фермі стрічати. Бо ж і основна робота, і догляд за равликами, і діти уваги потребують. А мої дівчата вже насідають: «Ну коли вже будемо ліпити?».
Так, біля цієї біленької, як наче у вишиванці, хатинки Ярослава черпає сили і натхнення. Її дуже надихають гості, які залишають гарні відгуки. Завдяки цьому жінка відчуває, що рухається у правильному напрямку.
— У бухгалтерії робота однотипна, — каже вона. – Там мені чогось не вистачає. Якоїсь корисності, напевно. Щось хочеться для людей, для громади зробити. Щоб не забувалися наші традиції. Бо по своїх дітях бачу, що вони багато чого не знають. Про міських навіть не кажу. Вони не уявляють, як тут люди живуть у селі. Коли приїжджають до нас гості з міста, мені хочеться показати зовсім інше село. Яке воно може бути гарне, яке смачне.
Пригадую, як ми командою ліпимо до якогось свята вареники. День, другий, третій. А племінниця мене питає – для чого я це роблю. Відразу не знайшлася, що їй відповісти. Згодом зрозуміла, що одним проектом, другим, своїм господарством так я проявляю любов до своєї країни, наших традицій, звичаїв.
Ярослава вже планує, як будуть святкувати річницю відкриття равликової ферми. Обов’язково козак Мажа готуватиме куліш. А їй хочеться стравами з печі людей частувати. Загорілася її будівництвом на Полтавщині у Опішні. Вже збирає кошти на її зведення, з майстром радилась. Затратно. Але ж хочеться, щоб і у них на фестивалях і борщик, і хлібчик, і печеня м’ясна із справжньої української печі були.
Їй катастрофічно не вистачає досвіду і часу. Важко і фізично, а інколи й морально. Бо треба одночасно думати про проведення екскурсії, як погодувати гостей, розважити. Помічників багато. А потрібен ще організатор, тамада.
— Якщо ми не будемо розповідати нашим дітям, якою була наша Україна, чим жила , чим треба жити, вони і не будуть цього знати, — вважає Ярослава Палієнко з Теплівки. Тому і не опускає руки. Шукає нові можливості, вчиться, творить красу із звичайних простих речей.
Тут її дім. І тут вона своя. Між полів і тихих мрій. Тут земля її тримає. І сюди вертає її душа.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Фото Наталі ДОЛГІХ та з архіву Ярослави Палієнко
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
