Сльози на очах рідних і застигла тиша в кімнаті… Днями родині нашого земляка Сергія Кобилка із Світлогірського, який став на захист України за покликом серця, передали посмертну відзнаку Міністерства оборони України — «Лицарський хрест». Ця нагорода — символ незламності тих, хто не чекав повістки, а сам прийшов до військкомату на початку 2022-го…
Сергій Володимирович Кобилко був одним із тих, хто тримав небо над нами з перших днів повномасштабного вторгнення. Доброволець. Людина, яка залишила мирне життя, плани та рідну домівку, аби ми мали право на ранок у вільній країні. Його бойовий шлях — це історія про відданість, яку неможливо виміряти словами, лише вчинками.
Сергій народився 5 липня 1977 року в Криничках. Тут закінчив місцеву середню школу і розпочав свій трудовий шлях. Створивши сім’ю, оселився у Світлогірському. Разом з дружиною Наталею народили і виховали двох дітей – сина Євгена і доньку Таню. Весь цей час Сергій пропрацював водієм-далекобійником, із 25 років – за кермом, здійснював перевезення по всій Україні.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій якраз був у відрядженні на Київщині. На власні очі бачив, як росіяни підступали до столиці. Тоді значна частина північних та західних районів Київської області опинилася під окупацією, сам Київ зазнавав регулярних бомбардувань. Російські війська розраховували на швидкий прорив, але зустріли запеклий опір Збройних сил України. Полями-околицями Сергієві вдалося вибратися звідти. Вдома здав робоче авто власнику і таємно від рідних одразу подався у Криничанський ТЦК. 2 березня 2022 року він вже був зачислений до лав ЗСУ.
«Отак одразу, прорвавшись із Києва, батько, ні хвилини не вагаючись, пішов на фронт, — згадує син Євген. — Нам довго не казав правди, де він і що він. Якось віднікувався, що то на вишколі якомусь, то десь тут в області. А сам вже тоді був на Сумщині, потім — Ізюмський напрямок. Крім нас, вдома його чекали ще троє онуків. Моя сестра саме тоді була при надії. Тож наймолодша онучка народилася, коли він був в окопах. Аж через 4 місяці після народження, коли приїхав у відпустку, вперше її побачив. Тоді батько і сказав: «Саме через них, моїх онуків, я тут! За цих дітей я пішов воювати».
Нелегкий шлях пройшов Сергій за весь цей час. Прослужив 3 роки простим солдатом. Був відважним і щирим. Побратими відгукуються про нього як про надійного товариша і справжнього воїна. Він був дисциплінованим і відповідальним. Не раз йому пропонували підвищення. Але він все відмахувався, хотів бути разом зі своїми хлопцями, не любив писанину та командирські обов’язки.
«Уже на четвертий рік служби батько погодився пересісти за кермо автомобіля. Казав, що вік таки дає про себе знати: «Хлопці он молодші, прудкіші, а я вже й не побіжу за ними так швидко». То ми вдома і видихнули трохи. Дякувати Богові, в окопах його вберіг. А во-дійська посада – це трохи інші обов’язки. Звісно, це не в глибокому тилу, та все ж. Вони завозили і вантажі, і техніку на позиції, звідти евакуювали підбиту, ще придатну», — розповідає син.
На жаль, саме за кермом Сергій Кобилко і загинув. Це сталося 3 листопада 2025 року. По дорозі його авто підбив ворожий дрон. Його напарник отримав тяжкі поранення і все-таки вижив. Сергій помер одразу, навіки залишившись 48-річним…
«Він був таким позитивним і життєрадісним. Все життя проживши у квартирі, дуже хотів мати власну хату, своє подвір’я. І таки купив уже будинок. Мріяв, щоб на старість можна було і в садку поратися, і траву у дворі косити. Бавитися з малими онуками», — згадує син Євген.
Не судилося… Маленькі онуки ще не все розуміють і постійно запитують: «А коли дєд приїде?». Рідним ще важко пояснити малечі, що їхній хоробрий дід навічно залишився у небесному війську. Адже нагрудний знак «Лицарський хрест» вручається за виняткову мужність та героїзм під час виконання бойових завдань. І для родини ця відзнака — не просто метал і стрічка. Це пам’ять про те, що подвиг їхнього чоловіка, батька, дідуся назавжди закарбований в історії нашої визвольної боротьби.
Останній спочинок Сергій Кобилко знайшов на сільському кладовищі у Криничках, поруч з батьками, як він сам заповідав. Діти виконали його волю. Не на Алеї Героїв на центральному цвинтарі, а біля рідних майорить тепер синьо-жовтий стяг. Ще один із багатьох тисяч вартових на звичайних сільських кладовищах. Як нагадування, якою дорогою ціною дається наша свобода. Герої не вмирають, доки ми пам’ятаємо їхні обличчя та їхні вчинки.
Наталя ДОЛГІХ
Фото із сімейного архіву родини Кобилко
