У свої майже 82 роки Тофіку Шаріфову довелось рятуватись від війни вже не раз. Двічі за останні чотири роки покидав рідну домівку у Покровську. Доля закинула інженера з автоматики, перспективного науковця-нафтовика Шаріфова із Сумгаїта в Україну у 1979 році. У колишній Красноармійськ на Донеччині. Це була батьківщина його дружини Ліди, з якою він одружився у 1972 році.
У Сумгаїті родина мала квартиру, там народилися двоє синів. Була робота, наукові дослідження. Та щось не складалося у них із цим містом, хотілося покинути його і змінити обстановку. Тофік з Лідою вирішили їхати в Україну. Спочатку до її рідні в Селідове. А потім вдалось обміняти квартиру у Сумгаїті на квартиру у Красноармійську. Так його родині буквально пощастило не зазнати тих жахливих подій наприкінці 80-х років, що стались в Азербайджані у результаті масових заворушень на етнічному грунті і призвели до депортації населення, потоків біженців та ескалації міжетнічної ворожнечі.
Він полюбив це місто, осів у ньому, здавалося, назавжди. Став працювати на шахті, де трудилось 7 тисяч робітників. На підприємстві видобували близько 8 млн тонн вугілля, такого потрібного для енергетики України. На той час шахта була однією з найпотужніших у всій галузі. Саме на ній видобували рекордну кількість вугілля за зміну — 12 тисяч тонн. На цьому підприємстві Тофік Ага Алієвич Шаріфов протрудився понад 11 років.
У свій час писав кандидатську дисертацію, займався багатьма розробками та науковий ступінь так і не здобув. Хоча мав понад сім десятків раціоналізаторських пропозицій та винаходів. Лідія Яківна пізніше навіть спеціальний альбом завела, назвавши «Досягнення Тофіка». Немає його вже. У Покровську лишився.
«Якось не до того було. Спочатку думав про те, як облаштуватися на новому місці, забезпечити сім’ю. А потім наука взагалі відійшла на задній план», — згадує Тофік Алієвич.
Він пам’ятає всі свої розробки, про автоматику, нафтопереробну промисловість може розповідати годинами. За плечима — понад 62 роки трудового стажу, в тому числі 11 — під землею на шахті.
«З початком так званої перебудови змушені були обоє з Лідою на шахті трудитись, щоб було за що жити. Я під землею, вона нагорі. Вагонетки з відходами ганяла, хоча за освітою – медик, і багато літ віддала цій справі, мала повагу і авторитет і у колег, і у пацієнтів», — продовжує свою розповідь Шаріфов.
Спробував він і вчительського хліба. У профтехучилищі викладав фізику, астрономію, початкову військову підготовку.
Із рідного вже йому Покровська виїжджати (читай – тікати в невідомість) їхній родині довелося двічі. Вперше у 2022 році. Тоді розлука з рідною оселею була не довгою. Через чотири місяці Шаріфові повернулись додому. До своєї двокімнатної квартири, дачі, яку з любов’ю плекали все своє життя. Їм хотілось вірити, що війна скоро скінчиться. Не буде вже безкінечних повітряних тривог і прильотів, смертей знайомих і рідних людей. На жаль, цього не сталося. За цей час Тофік Алієвич разом із сусідами, мешканцями інших багатоповерхівок намагались облаштувати укриття у підвалі, самостійно спорудили у дворі свердловину. Надіялись, що зможуть протриматись. Та…
Як не важко було покидати рідне місто, де минуло кілька десятиліть щасливого життя, але 22 червня 2024 року настала та межа, коли треба було вирішувати: їхати у безпечне місце, щоб вижити, чи залишитись і загинути, бо ж ворог не втрачав наміру захопити Покровськ.
І Шаріфові вирушили в дорогу, покинувши все. Їм, можна сказати, ще пощастило. Бо їхали не хтозна куди, а в наші Кринички, де мали знайомих, де ще можна було знайти якесь житло (зараз із цим дуже проблематично).
Шаріфові вже давно знають, що у Покровськ їм немає куди повертатись. Двічі уже прилітало у їхню квартиру. Немає уже і дачі.
«Ми все сподівалися, що повернемося. Але… Місто стоїть мертве. Людей хоронять прямо в дворах. Із знайомих, хто жив у нашому будинку і поблизу, десятеро вже на тому світі. Нема тепла, питної води, а російські дрони в прямому сенсі полюють за людьми на велосипедах, машинах», — розповідає з болем у голосі та сумом в очах Тофік Ага Алієвич. І продовжує: «Місто просякнуте трупним запахом. У нього заходять ворожі розвідгрупи у цивільному одязі, вони вбивають мирних жителів, які залишились».
Шаріфові, як можуть, підтримують зв’язок з містом, яке стало для сім’ї другою батьківщиною після Сумгаїта. З сумом згадують обоє про те, яким квітучим був Покровськ. Про його великі шахти, молокозавод, м’ясокомбінат, лікарню, тільки недавно переобладнану за найсучаснішими стандартами, інститут, профтехучилище, підприємства, де колись працювали. Все це нині у руїнах…
«Якими ж квітучими були наш Покровськ і вся Донеччина!» — згадує Лідія Яківна і заливається слізьми, відшукавши у телефоні пісні про місто і область.
Разом з нею плачемо і ми.
«Не плач, Донецька область, я з тобою! Живи! Ти чуєш? Я тебе прошу…».
Скільки любові, болю, надії у цій мелодії про рідний край, що аж мороз по шкірі…
Лідія Яківна перенесла два інсульти. Тож Тофік Алієвич, фактично, її руки і ноги, її зв’язок із світом. Турбота, догляд за рідною людиною, думки про знайомих, які залишились у Покровську, не дають йому розслабитись, впасти у відчай. Він щодня тренує пам’ять, робить зарядку. І, до речі, не виглядає на свій вік. 53 роки тому, пов’язавши своє життя з українкою Лідою із Селідового, Тофік так і не навчився добре говорити українською (чого дуже соромиться), зате знає і співає українські пісні» «Ой, на горі ярмарок», «Рідна мати моя», «Києве мій» у народному ансамблі «Селяночка». І єдиною вцілілою у війні фотоілюстрацією його щасливого життя у Покровську є бережно загорнута у файл світлина з місцевої газети «Маяк», де він у складі ансамблю. Все інше залишилось там…
«Ми мали все, жили дружно, люди заздрили нам, а через окупантів стали бомжами. Все покинули. Приїхали в чому були. Дуже страшно на схилі життя залишитись без даху над головою, добра, яке наживали десятиліттями. Щодня молю Господа, щоб зупинив це страхіття, щоб встояла Дніпропетровщина, яка нас прихистила», — говорить Лідія Яківна. Вона, як і чоловік, намагається триматись. Адже по життю завжди була оптимісткою, щебетухою, любила людей. Їй дуже самотньо зараз, бо на відміну від чоловіка через стан здоров’я не може покидати оселю.
Шаріфові вдячні всім, хто допомагає їм вижити, за дах над головою, за підтримку чужих, але не байдужих до людського горя жителів Криничанської громади.
Серед таких вони називають Миколу Івановича Яковлєва, який опікується видачею гуманітарної допомоги від благодійного фонду «Міст Надія» під керівництвом Петра Миколайовича Дегтяря, що вже багато років функціонує у нашому селищі. Сюди за одягом, постільною білизною, речами побуту звертаються жителі з числа малозабезпечених, одиноких, людей з обмеженими можливостями не лише Криничанської, а й Божедарівської, Затишнянської громад. А з часу повномасштабного вторгнення навідуються до соціальної кімнати по вулиці Шкільній і багато переселенців.
«Життя змусило і нас скористатися допомогою фонду. Бо ж чимала частина пенсії йде на продукти, ліки. А вже на одяг, постіль не витрачаємось завдяки Петру Миколайовичу та Миколі Івановичу. Дай їм, Боже, здоров’я і усіх благ», — говорить Тофік Ага Алієвич.
І Тофік Алієвич, і Лідія Яківна щиро вдячні директорці Криничанської музичної школи Юлії Маляр, яка прихистила їх в оселі своєї покійної бабусі.
«Вона така добра, турботлива, провідує нас, підтримує, піклується про нас, мов онучка. На жаль, наші рідні через війну знаходяться зараз далеко. Тож Юлечка для нас — чи не єдиний острівець спілкування і доброти у чужому краї», — ділиться Любов Яківна.
Добрим словом Шаріфові згадують і місцевих сімейних лікарів Людмилу Анатоліївну Лісову, Наталію Миколаївну Калініну, медсестру Оксану Володимирівну Маляр, до яких досить часто доводиться звертатися. Бо ж обоє вже у літах, а дружині медикаментозна підтримка, лікарські консультації потрібні повсякчас.
…П’ятий рік кривавої війни. Скільком людям вже немає куди повертатись. Як і Лідії Яківні та Тофіку Алієвичу. Донеччина, як співається у згаданій вище пісні, вже не трояндове озерце. Вона смертельно поранена у саме серце…
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».
