Після довгої паузи 5 лютого відбувся обмін військовополонених. Додому повернулися 157 українців. Серед них — воїни Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби. Солдати, сержанти та офіцери, а також цивільні. Більшість були в полоні ще з 22-го року. Найстаршому звільненому воїну — 63 роки, наймолодшим — 23, зазначив омбудсмен Дмитро Лубінець. Серед захисників та цивільних, які повернулись додому з полону, – 10 воїнів з Дніпропетровщини, повідомили в ДніпроОВА. Вони з Дніпровського, Криворізького, Кам’янського, Синельниківського та Самарівського районів.
Радісна звістка прилетіла і до нашого краю: з ворожого полону повернувся наш земляк, мужній захисник Маріуполя із Затишнянської територіальної громади — Вадим Колєнков. Він перебував у полоні з квітня 2022 року.
«Ми ледь не втратили глузд, коли отримали смс-повідомлення, що син повернувся в Україну! — поділилися своїми переживаннями з «Новими рубежами» батьки Вадима. — Рівно 45 місяців і 12 днів він перебував у російському полоні. 1385 днів ми чекали цього моменту!»
Нині Вадимові 26 років. У морську піхоту він пішов за контрактом ще у березні 2021-го, після того, як вивчився на будівельника у Кам’янському.
«Він у нас ще з дитинства був таким патріотом, — розповідає батько захисника Віталій. — Навчався у Затишнянській школі, вже тоді мав активну життєву позицію, брав участь у різних заходах. А після інституту разом із студентськими друзями вирішив захищати Україну. Так компанією і вирушили. Спочатку служили у Миколаєві, пройшли навчання, спеціальну підготовку. У грудні 2021 року вони вже були на позиціях за Маріуполем».
У перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року хлопці вже прийняли бій. Ворог був за 250 метрів від них і стримувати його на той час було дуже важко. Тож почали відступати до міста. Закріпилися на заводі ім. Ілліча. Там протрималися майже півтора місяці. Потім вирішили виходити малими групами на Запоріжжя. Так вдалося вирватися з міста і пройти деякий шлях. Коли до своїх залишалося зовсім мало, на жаль, група Вадима потрапила в полон.
Увесь цей час син періодично виходив на зв’язок з батьками. Коли, за їхніми підрахунками, мали дістатися до своїх – довго не дзвонив. Батьки цілий день чекали і вирішили самі набрати. На іншому кінці російський голос відповів: «Их взяли в плен».
Для них час зупинився в той момент. Місяці невідомості для матері та батька стали справжнім випробуванням. Це безсонні ночі, проведені у молитвах, і нескінченні перегляди відео з ворожих ресурсів у надії впізнати рідні очі чи хоча б почути знайомий голос.
«Ми навчилися жити в режимі очікування. Кожен дзвінок із невідомого номера змушував серце завмирати, а кожна новина про обмін була водночас і великою надією, і страхом знову не почути прізвище сина, — ділиться спогадами мама Алла. — Я моніторила все-все, була на всіх зустрічах, оббивала пороги, зберігала всі списки, фото, відео. Раділа, коли отримувала звісточку про сина від вже звільнених з полону хлопців».
38 звісток занотувала мама за увесь цей час. Рідні дізналися, що Вадим перебував в Оленівці, потім в колоніях в Таганрозі, Камень-Шахтинську, біля Іжевська в Удмуртії. 18 грудня 2024 року вони вперше написали синові листа і передали через уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця. І диво сталося – через 2 місяці батьки отримали першу відповідь від Вадима. У ній йшлося про те, як він зрадів, отримавши звісточку з дому.
«За 2025 рік від сина прийшло 4 листи. Свій останній я написала йому 30.11.2025 р. І перед Новим роком він його також отримав. Ми писали йому, як його всі люблять, чекають вдома. Розповідали про погоду, про домашнє господарство, про маленьку племінничку, яка також малює йому листи. Словом, підбадьорювали, як могли, і не згадували нічого такого, що могло б йому нашкодити. Ми бачили на відео від ТСН, як він бережно тримає всі ті листи, розповідає про них журналістці прямо в автобусі, поруч із другом, з яким в один день потрапив у полон і з яким в один день повернувся додому. Як зізнався потім син, саме наші листи не дали йому зламатися. Він тримався заради нас, заради того, щоб побачити рідну Україну, своє Лугове і нас», — розповідає мама.
За всі ці роки рідні Вадима так нагорювалися і наплакалися, що й сліз уже й не було, коли прийшла радісна новина до оселі. Мама Алла одразу почала діяти, зв’язалася з сестрою Вадимового побратима з Чернігівщини. Дівчина сама виявила бажання поїхати зустрічати полонених. Мама надиктувала їй список телефонів усіх рідних, раптом син забув за увесь цей час.
«Боже, він так розгубився, коли почув з натовпу біля лікарні, як його ім’я хтось вигукує! Йому не вірилося, що це саме його кличуть. Він плакав від радості! — ділиться емоціями мама. — А увечері вже сам нам подзвонив і ми побачили його по відеозв’язку. Він так дивувався всьому, що ми йому розказували. Захоплювався нами, що нам вдалося так багато зібрати інформації від інших звільнених. Тепер я дозовано передаю йому контакти всіх, хто щось розказував нам про нього. Син хоче поступово усіх обдзвонити і подякувати за все-все».
Попереду у Вадима тривала реабілітація, адже організм воїна потребує відновлення після виснажливих умов неволі. Навіть проста пігулка від головного болю, яку йому дали вже в Україні, викликала у нього щире здивування і щемливі емоції. Бо в полоні навіть за такі прохання жорстоко били. Вже після медичного обстеження, курсу психологічної та фізичної реабілітації Вадим нарешті зустрінеться з родиною. Вдома на нього з нетерпінням чекають мама Алла, тато Віталій, сестра Яна з 5-річною донькою, усі жителі села Лугове. А ще – родичі з Криничок: тітка Антоніна Листопад та троюрідні сестри Віта, Марина, Валентина.
«Ми так вдячні дівчатам: і Тоні, і Валі Ісканіній за моральну підтримку і допомогу. І за те, що вони не зупиняються і щодня допомагають нашим воїнам боронити Україну. Тепер так чекаємо на зустріч із сином. Не можемо наговоритися з ним по телефону. Ми ні на хвилину не втрачали надії. І хочемо побажати цього ж всім іншим, хто чекає своїх рідних з полону», — розповідають батьки звільненого захисника.
Під час розмови з ними не могли стримати сліз і ми. Вітали один одного і щиро раділи. Ми дякуємо кожному, хто наближає повернення наших людей. Ми пам’ятаємо про всіх, хто ще залишається в руках ворога, і продовжуємо вірити, що кожен захисник обов’язково почує заповітне: «Вітаємо вдома!».
Наталя ДОЛГІХ
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
This article has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”
