Закінчується четвертий рік повномасштабного вторгнення, якому не видно краю. Продовжується повзучий наступ ворога. Не маючи змоги перемогти Україну військовим шляхом, агресор вдається до тотального стирання з лиця землі наших населених пунктів: зруйновані будинки, магазини, бібліотеки, лікарні, школи, дитячі садки тощо. Завдяки використанню безпілотних технологій ворог намагається не тільки обрізати логістику сил захисту, а й відверто терористичними методами зламати волю до оборони у народу України.
Чимала кількість населених пунктів східних районів Дніпропетровщини вже внесена до переліку територій можливих бойових дій. Ще з осені люди почали самостійно виїжджати із Межової і Покровської територіальних громад, інфраструктуру яких до початку 2026 року ворог уже майже знищив. День у день він прицільно атакує КАБами і дронами вже наступні в напрямку Дніпра громади. Із 6 січня у Васильківській селищній територіальній громаді оголошена примусова евакуація дітей. І тут на роздуми залишаються вже не дні, а години. Якщо ще місяць тому з Васильківки за 150 км у наші Кринички люди могли приїхати з фургоном речей, включаючи дивани, холодильники, телевізори та все інше, нажите роками, то через два тижні вже поспіхом скидали у багажники авто одяг і консервацію, якісь ковдри і подушки. Тепер же, як кажуть самі вимушені переселенці, хоч би встигнути з одним пакетом в руках і документами виїхати.
Ми побували у кількох населених пунктах Синельниківського району, де проходять евакуаційні заходи. Особисто допомогли виїхати одній родині. Поспілкувалися із місцевим населенням, вислухали думки військових. Кожен з них стоїть перед важким вибором: виїхати і насамперед зберегти життя собі, дітям, батькам, але при цьому долати труднощі на новому місці, шукати житло, робити ремонти, фактично починати все спочатку. Чи все ж таки залишитися, стерегти майно, нажите роками, і сподіватися на вищі сили і ЗСУ, але знаючи, що в будь-який момент у двір може прилетіти снаряд.
Ми виїжджаємо з Криничок о 7-ій ранку. Адже дорога досить далека. 50 км до м.Дніпро, а там ще кілометрів 100 на схід. Благо, дорога відносно чиста, післяноворічний сніг розтанув і трохи підсохло. Минули обласний центр. Зідзвонилися із пані Лідією із Васильківської територіальної громади, попередили, що за кілька годин повинні бути у неї. Вона вже кілька днів пакує найнеобхідніше.
Місяць тому її синові-військовому вдалося вирватися із служби, знайти транспорт і перевезти у Кам’янське деяку побутову техніку, невеликі меблі, посуд, колекції книг. Тепер же Лідія перекладає з місця на місце одяг, якийсь блендер, каструлі, тарілки, похапцем перебирає альбоми, сушку для компотів — у цьому хаосі треба швидко визначитися, що ж брати в першу чергу. Вона їде до доньки у Кам’янське. Цього разу з малим онуком, якого взяла на канікули. Сподівалися у теплі, в рідній хаті побути. Ще восени вона прибирала город і планувала перезимувати вдома. Бо було відносно спокійно. Правда, син вже давно наполягав, щоб мама їхала у більш безпечне місце. Переконував, що ворог не зупиниться, буде нищити все, до чого дотягнеться.
В’їжджаємо у Синельниківський район, минули місто Синельникове, селище Роздори. Чим далі на схід, тим більше трапляється військових автомобілів. Зрідка назустріч їдуть цивільні автівки з причепами і без. Всередині — речі домашнього вжитку аж до верху. Люди їдуть подалі від війни. Наприкінці четвертого року повномасштабки тікати змушені вже жителі східних частин Дніпропетровщини. Ті, які першими і у 2014-ому, і в 2022-ому приймали вимушених переселенців з Донеччини. Першими створювали хаби, ділилися посудом, ковдрами, одягом. Шукали житло для ВПО. Допомагали влаштуватися на новому місці. Тепер прихисток потрібен їм самим.
Пані Ліда навіть у страшному сні не уявляла, що у 66 років їй доведеться тікати від війни. До останнього сподівалася, що ворог не дійде сюди. Проте майже рік неймовірними зусиллями українські військові стримують російські підрозділи на підступах до Дніпропетровської області. Чужинці тепер активно застосовують напади з повітря – їхні КАБи вже можуть летіти на відстань ста кілометрів, ударні дрони щодня зграями полюють у місцевих територіальних громадах. У сусідній з її селом Васильківці розбиті три навчальні заклади, нищиться інфраструктура, б’ють по підстанціях, по садибах фермерських господарств в інших селах.
«Останньою краплею став удар по залізничному мосту та мосту на автошляху, який веде у напрямку міста, — розповідає Лідія. — Тобто перебивають основні транспортні артерії. Це означає, що виїхати електричкою вже неможливо. Добре, у кого є власний автомобіль. Вскочили і поїхали. Правда, якщо ще цілий інший міст. Їх намагаються лагодити, робити якісь переправи. Але то ненадовго. Росіяни знову і знову прицільно б’ють по них. Щоночі — ревіння шахедів. Ми чуємо, як вони влучають у щось. Раз – у школу прилетіло, інший раз рознесло комусь хати. Майже у всіх закладах центральної садиби громади вже немає вікон, все зашивають листами ДСП. Тепер і у нас оголосили евакуацію…»
Вона тамує сум і сльози та намагається разом з водієм запхати у багажник авто все своє життя. Залишає вдома хлібопічку та електросушарку (з теперішніми відключеннями електроенергії вони ще нескоро знадобляться, хоча і їх полишати шкода), натомість у салон ще втискає ковдру і дві подушки. Притискає до себе онука і мовчки, майже поспіхом прощається з домом. І сподівається, що, може ж, таки ще приїде сюди, ще щось забере. Або ситуація покращиться.
«Тут ще сусіди лишаються, у хаті переселенці квартируються. Будуть наглядати. Але ж і вони з часом поїдуть. Курей я лишила. Ну, що ж, доведеться випустити в поле їх…», — зітхає господиня.
Вже по дорозі згадує, що можна ж було і квіти в горщиках з вікон забрати, з нами поділитися. Он, вони вже й зацвітати надумали. Думками хапається за кожне дерево у дворі, кожну ряднину в будинку…
По обіді почало трохи хурделити. Але до Дніпра вже недалеко. Встигаємо завидна доїхати. Невесело в дорозі і жінці, і нам. Заспокоює тільки одне — не у невідомість виїжджає, а до доньки. Тепер буде допомагати їй. Он онука глядітиме, до школи його водитиме і зустрічатиме, поки мама на роботі, по дому поратиметься. Так, не у власній тепер хаті. Але все ж таки і не у чужих людей чи тимчасовому пункті прихистку. Треба якось жити. Ще ж інші діти є, онуки. Є чому порадіти.
…Через 10 днів після від’їзду з рідного села прилетіли невтішні новини — у сусідні хати вночі влучили шахеди. Здійнялася пожежа. Подружжя пенсіонерів загинуло. Ще через кілька днів — на сусідній вулиці після чергового нальоту шахедів у будинку згоріла заживо жінка.
Селище Чаплине Синельниківського району знаходиться далі на 30 кілометрів. За ним — Покровське, трохи далі Межова. Звідси люди почали тікати ще раніше. Тут ми поспілкувалися із Андрієм, батьком двох дітей, який вчителює у місцевому навчальному закладі.
«Наше селище — це важлива вузлова станція на межі Придніпровської та Донецької залізниць. Саме станція і вагонне депо з початку повномасштабного вторгнення неодноразово ставали об’єктом ворожих ракетних ударів. До того ж селище знаходиться недалеко від міста Покровськ Донецької області. Вже коли почалися бої за нього, ми з дружиною зрозуміли, що рано чи пізно доведеться виїжджати, і вже якось морально готували себе до такого розвитку подій».
Коли ворог підступив до Дніпропетровщини в напрямку Межової та Покровського, Андрій з дружиною почали активно шукати місце, куди можна було б перебратися. Оскільки навчання зараз відбувається онлайн, він не дуже прив’язаний до місця роботи. А от дружина працювати на залізниці в режимі онлайн не може. І роботу полишити теж не може. Бо на одну вчительську зарплату вчотирьох жити важко. Спочатку вони планували не їхати десь далеко, але коли кинулись, то знайти пристойний будинок у сусідній Васильківській громаді виявилось важко. Все, що було більш-менш придатне для проживання, було зайняте військовими. Нормальне житло вдалося знайти аж у місті Синельниковому. З осені ворог почав активно бити по території колишнього Васильківського району. Зокрема і по мостах, залізничній інфраструктурі. Електрички стали ходити нерегулярно, дружині стало важче добиратися на роботу. Ось тоді і наважилися виїжджати.
«Ніби і готували себе до цього факту, як то кажуть, морально, але все одно виїжджали поспіхом, багато чого довелося залишити. Хоча 30 літрів домашнього вина я таки забрав, — посміхається Андрій. — Моїх батьків теж до себе забрали. Деякий час ми з батьком навідувалися до Чаплиного, щоб наглядати за їхнім і нашим будинками та стерегти їх від розграбування. А після того, як на днях ворог вкотре вдарив по залізничному мосту через р.Вовча у Васильківці фосфорними боєприпасами, залізничне сполучення із Чаплиним, Васильківкою повністю припинилося. Як добиратися туди, аби встерегти хати від мародерів, тепер не знаємо, бо власного автомобіля у нас нема».
Андрієві діти зараз досить тяжко переживають зміну місця проживання. Тут їм все не знайоме. Навчання онлайн, до школи не ходять, нових знайомств завести не можуть. Та й самому Андрію досить тяжко психологічно далася ця евакуація.
«Дуже важко полишати рідні стіни, коли за спиною вже пів століття прожитого віку. Говорив із знайомим, його рідні перебралися ще далі – до Кам’янського. Мій молодший брат теж виїхав із Чаплиного і поки що осів у Дніпрі. Ми ж так далеко не заглядаємо. Але дуже не хочеться знову втікати від війни. Почуваюся якимсь безхатьком, — зітхає Андрій. — На сьогодні у сусідній з Чаплиним Просяній не залишилося жодної вцілілої будівлі. Чому люди не евакуюються, точно сказати не можу. У всіх свої аргументи. Хтось тут, на сході Дніпропетровщини ще досі вірить у байки «рускава міра», комусь важко покинути насиджені місця, хтось досить безвідповідально ставиться до майбутнього: і свого, і своїх дітей».
Такої ж думки і 45-річна Євгенія з Васильківки: «Що у людей в головах, я і досі дивуюся. Невже, за всі ці 12 років не зрозуміли, якого підступного сусіда пригріли? І як можна сидіти в хатах, а щоночі у підвалах з малими дітьми, коли над головою гуркотить і вибухає? В будь-який момент може влучити у хату».
Сама Євгенія вже років п’ять працює у Павлограді, винаймає квартиру. Донька доросла, живе в іншому місті. Зізнається, що у Павлограді теж тривожно і досить небезпечно, але її робота пов’язана з критичною інфраструктурою, тому і залишається поки що тут, як і всі рятувальні служби, медики, поліція.
Своє житло у Васильківці здає переселенцям. Грошей з людей не бере, аби тільки за комуналку платили.
«Та я вдячна їм, що живуть у мене, приглядають за обійстям, тримають його в порядку. Одне засмучує — тепер щодня ворожі влучання у рідному селищі. Вже он і до сусідніх хат дійшло. Розбивають будинки, нищать підстанції. На початку осені мені вдалося дещо вивезти з дому. Особливо тішуся, що забрала свою колекцію старовинних українських вишитих сорочок. Це унікальний скарб, який я хочу зберегти. Дуже сподіваюся, що ще встигну перевезти якісь меблі».
Минулого тижня їй подзвонили квартиранти. Сказали, що мають невеселі новини: у сусідню хату влучив шахед, тож дісталося і її обійстю. На літній кухні відійшла стіна. Майже всі металопластикові вікна у будинку зрушило, а дерев’яні сіни просто розвалилися. Двері на горищі теж вилетіли, а шифер тепер увесь у дірках. Поселенці заспокоювали, сказали, що вже половину даху затягли плівкою зсередини. Що змогли – прибрали. Надіслали фото.
«І так мені жаль стало. Я, звісно, не скиглила по телефону, мене більше цікавило, чи квартиранти там цілі-здорові. Але після розмови не стрималася. Плакала. Згодом таки заспокоїлася. Ну, що ж тепер? Так то й так. Переживемо. Головне, що мама моя в безпеці, встигла теж виїхати напередодні. Донька, племінники всі здорові і живуть трохи далі на захід області, у відносній безпеці. Тож підтримуємо українську армію і словом, і ділом. І чітко вголос визнаємо росіян загарбниками і ворогами».
З початком повномасштабного вторгнення в житті українців з’явилося нове поняття — «евакуація». Воно міцно вкоренилося, фіксуючи нові обставини. Спочатку евакуація була панічною і хаотичною справою самих громадян. З часом, коли стало зрозуміло, що ворог веде війну на знищення не лише української державності, але й проводить фактично геноцид української нації, і не збирається дотримуватись будь-яких правил і законів ведення війни, воюючи не лише з українськими військовими, але і з цивільними, держава дещо впорядкувала питання евакуації, зробивши цей процес більш організованим. Були створені відповідні механізми як попередження про евакуацію, так і її реалізації. До процесу долучаються державні органи, волонтерські і благодійні організації.
Чому важливо дослухатися до рішення держави про евакуацію навіть тоді, коли ворог ще не стоїть на порозі, нам розповіли і військові, які нині оборонять Україну на Краматорському напрямку.
«Своєчасна евакуація — це не лише про збереження життя і здоров’я своїх близьких та рідних, це і про військову доцільність, — ділиться роздумами заступник командира батальйону Володимир. — Своєчасна евакуація громадян з територій можливих бойових дій береже життя військових і ресурси сил оборони України. Приклади Костянтинівки і Покровська показують: люди, які проігнорували своєчасний виїзд за межі прифронтових міст і територій, наражають на небезпеку не лише себе, але і військових та правоохоронців, які вимушені евакуйовувати цивільне населення в умовах артилерійських обстрілів, авіаційних ударів та ударів БПЛА різного типу. Це один момент. Інший момент полягає в тому, що цивільні, які залишаються на території, де ведуться бойові дії, до певної міри допомагають ворогу, оскільки наші військові не можуть вести бойові дії у повну силу і повинні зважати на наявність цивільного населення, при тому як окупанти таких обмежень перед собою не мають. Приклади Куп’янська і Покровська показують, що загарбники намагаються проникати у тили наших бойових порядків, маскуючись під місцевих мешканців. Та при цьому у них немає жодної рефлексії стосовно вбивства цивільних, якщо це хоч якось виправдано воєнною доцільністю».
Володимир наполягає на тому, що якщо держава оголошує евакуацію, треба евакуйовуватись. Особливо, коли на утриманні є неповнолітні діти. А ще краще не чекати цих оголошень від держави, а самостійно продумувати план дій на випадок, коли бойові дії наблизяться до мирних міст і сіл.
Наталя ДОЛГІХ, фото авторки
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
This article has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”
