Кажуть, що у Бога на все свій час. Так і у мене вийшло. Давно збиралась розповісти про Валерія Миколайовича Гаврилюка із Семенівки. Він із дружиною Вірою Григорівною втратили у вересні 2022 року на російсько-українській війні сина Сергія. Але знайшли сили не замкнутися у своєму горі. П’ятий рік їхня родина допомагає волонтерській кухні Альони Мухи та її батьків Олександра і Людмили коштами, продуктами, усім, чим можуть. Щотижня, а то й кілька разів на тиждень Валерій Миколайович приїздить до садиби фермерів з м’ясом, рибою, овочами, цукром, борошном і багатьма іншими продуктами, необхідними для приготування їжі захисникам. Про кожен такий приїзд Альона розповідає на своїй сторінці у фейсбуці. А дядьком Валерієм Гаврилюком захоплюються знайомі і незнайомі люди. І дякують за небайдужість.
Я зателефонувала Валерію 18 червня. Якраз саме того дня їхньому Сергію виповнився 41 рік. Четвертий рік земний день народження старшого сина Гаврилюки відзначають, якщо можна так сказати, без нього живого, та з ним у серці. Йдуть до могили з квітами.
«Мені сьогодні зранку дзвонила Сергієва донька Саша. Вони зараз у Польщі з мамою перебувають, — поділився Валерій Миколайович.— Дідусю, каже, купи від мене татові ромашки. Він же їх так любив. Привітай з днем народження…»
Як завжди, вони родиною прийшли до Сергія у його день. Зронили сльозу, поклали квіти, згадали, яким був, подякували за те, що захищав.
А вже надвечір, після роботи мені вдалося поговорити з батьком. Про сина, життя, людей, які нас оточують. Мабуть, так треба було, щоб це відбулось саме того дня…
Валерій Гаврилюк народився у Семенівці, у сільському пологовому будинку. У рідному селі зростав, закінчив школу. Тут зустрів свою любов Віру Лисенко. Власне, знали один одного ще з дитсадка, школи – були однокласниками. Валерій служив на Північному флоті. А Віру у серці тримав. Переписувались. Як демобілізувався, одружилися.
Спочатку родина мешкала у Дніпродзержинську. Валерій працював у будівельній організації, був спеціалістом по опаленню, обладнанню водогону у новобудовах. Та хотілося чоловікові назад у село. Тож у серпні 1990-го повернулися у Семенівку. У колгоспі трудився, згодом у фермерському господарстві. А з 2005 по 2016 рік — у воєнізованій охороні у Верхівцевому. Дружина Віра працювала у місцевому споживчому товаристві, відділенні зв’язку, дитсадку.
Народилось у пари троє дітей. Сергій – у 1985, Оля – у 1986, Денис – у 2001 році. Сини вміння і майстровитості у батька набиралися. Доня – у мами. Як у всіх дружних, люблячих, щасливих родинах. Валерій Миколайович власним прикладом привчав дітей до праці. Вчив синів усьому, що мав уміти робити чоловік. Особливо це Сергія стосувалося. Бо ж – старший .
«Дуже працьовитий був. До всього мав тягу. Золоті руки мав, — згадує мама Віра Григорівна. — Він і зварювальник, він і столяр. Багато у ньому хорошого було не тільки від Валерія, а й від дідів – мого та Валериного батька. Дуже любив працювати з металом. І сьогодні — вийду у двір, а очі самі на всьому, що Сергій робив, зачіпаються. Ще умів працювати із шкірою. Свого часу навіть мав з друзями у Кам’янському майстерню, у якій виготовляли сумки , портмоне, ремені, шкіряні палітурки для фоліантів старовинних. Гарні робили речі, користувались вони попитом у людей знаючих».
За словами мами, умів Сергій і куховарити, і пекти. Для сім’ї, рідних старався. Все робив на совість, надійно, як батько.
А в дитинстві був звичайною дитиною. Непосидючою, допитливою, трохи шалапутною. У школі зірок з неба не хапав. Любив із друзями по лісосмугах землянки, бліндажі будувати. Натхненний прикладом маминого дядька Григорія Лисенка – героя-артилериста, який 23-річним загинув у вересні 1941, і на вулиці імені якого мешкали Гаврилюки, хлопець змалечку готував себе до того, що Батьківщину, родину треба захищати.
«Він і зовні був дуже схожий на мого дядька. Смаглявий, бровастий, як дід Гриша. Хоча, який з нього був дід. Теж, як Сергій, загинув у вересні понад 80 років тому під час фашистської навали. Жили ми на вулиці Григорія Лисенка, а тепер це вулиця імені нашого сина – Сергія Гаврилюка. Так вже у житті вийшло», — розповідає мама Віра.
Вона знову подумки повертається у синове дитинство. Згадує, як дружив з однокласниками, ганяв у футбол.
«Вони всі у мене воротарі. І Валерій, і Сергій, і Денис. Але не фанати. Так, після того, як робота зроблена, могли собі дозволити активний відпочинок».
Віра Григорівна майже щодня спілкувалась із сином. Переписувались, надсилав голосові повідомлення. У той останній свій день син був у ефірі о 7.45. Вона безкінечно заглядала у телефон, чекала, коли знову побачить чи почує знак, що із Сергієм усе добре. А душа боліла, наче щось відчувала. Бо ж під ранок прокинулась від страшного вибуху у дворі. Так їй здалося. А воно не здалося, Сергій з побратимом підірвались на розтяжці. Обидва загинули. Гаврилюк миттєво. А товариш його ще години півтори був живий.
Чотири роки пройшло, а мама і досі не може слухати голосові повідомлення сина.
«Боюсь, — каже. – Подумки переживаю все заново. Якби я могла у ту хвилину всіх їх, хто поліг, обняти і закрити собою… Коли питають «Ти як?», кажу «Як всі». Як ті, хто це пережив. Інші не зрозуміють. Поспівчувають, але ніколи не зрозуміють. І я нікого не виню. Просто не хочеться ні з ким спілкуватися».
«Валерій теж здав сильно. Ніби аж поменшав. Багато чого переоцінив. Але між людьми тримається. Хоч і на пенсії, та ще працює у ТОВ «Поле» на об’єкті, де виготовляють макаронні вироби. Допомагає місцевому господарству. Бо ж рук чоловічих в селі обмаль, — продовжує свою розповідь Віра Григорівна. – Трохи рятує нас обох те, що Денис на Сергія схожий. Характери різні, а обличчя, статура дуже подібні. Тож у Денисі і Сергія бачимо. Таким, яким був у свої двадцять п’ять…»
«Після школи син закінчив Індустріальний технікум, — згадує Валерій Миколайович. – Став, як і я в молодості, зварювальником на будівництві у Кам’янському працювати. Створив сім’ю, піклувався про дружину, доньку Олександру. Вона справді була татовою улюбленицею, квіткою, принцесою.
Нині Саші вже дванадцять. З нетерпінням чекаємо її з бабусею Вірою у гості. Мають незабаром з невісткою приїхати. Тож збираємо малину, полуницю. Морозимо, щоб було чим пригощати. Не сумно їй буде, адже чекає на неї і двоюрідна сестричка Катя, нашої Олі дочка».
Батько постійно згадує перші дні війни. Як Сергій сам не свій ходив, переживав. І коли працівниця старостату Аня Никифорчук повідомила про повістку (Сергій у батьків був прописаний), то аж зітхнув полегшено: «Ну, слава Богу. А то я не знав, що мені робити. А тепер знаю. Треба, значить, треба».
Є одне фото, де він біля гармати стоїть. Так на ньому на двоюрідного діда Григорія Лисенка схожий. Сергій пишався цією схожістю з дитинства.
Воював Сергій Гаврилюк на Харківському напрямку. Там біля населеного пункту Балаклія і загинув при виконанні бойового завдання. Сталося це 8 вересня 2022 року. А 9 вересня Валерія Миколайовича запросив староста Ігор Карпюк. Він та представники ТЦК і повідомили батькові страшну звістку.
«Наче не зі мною те було, — каже Валерій Гаврилюк, згадуючи той день. – Дивлюся на себе, ніби збоку, як у кіно. Сумна і страшна кінострічка…»
І про синові плани на мирне життя розповів нам батько Сергія. Про те, як за два місяці до загибелі був він у відпустці. Як спілкувався із директоркою Семенівського ліцею Тетяною Олександрівною Гладун, радився з нею про те, які книги варто прочитати, як готуватися до вступу у вуз, бо вирішив освоїти професію архітектора. Бо ж розумів, що після війни треба буде стільки всього зводити. І житла, і виробничих та соціальних об’єктів. Бачив, як ворог нещадно все руйнує, вбиває, знищує.
Була у Сергія мрія повернутись у село. Його, як і батька у молодості, тягнуло у світ, де зростав, набирався сили і мудрості, де багато чого у дворі зроблено власними руками. Де разом з однолітками пізнавав світ, вчився, товаришував, будував плани.
Під час відпустки Гаврилюк-молодший спілкувався із місцевими волонтерами, радів тій неоціненній підтримці, яку вони надають не тільки своїм землякам, які стали на захист України, а всім, хто її потребує, перебуваючи на фронті.
Про Валерія Гаврилюка знають не лише у Семенівці. Його ім’я добре відоме в усій Криничанській громаді, Божедарівській та Затишнянській. Це він п’ятий рік поспіль не втомлюється допомагати коштами, продуктами семенівським бджілкам, яких під своїм крилом пригрів голова фермерського господарства «Олла» Олександр Муха. Як розповіла його донька-волонтерка Альона, Валерій Миколайович Гаврилюк, втративши на війні сина, не опустив рук. У пам’ять про нього не фермер, не підприємець, а простий сільський пенсіонер вважає своїм обов’язком допомагати волонтерам.
Щотижня, а то й частіше його автівка зарулює у мухівський двір. А з неї вивантажують великими об’ємами свинину, рибу, овочі, фрукти, цукор, борошно і ще багато всього. Щомісяця він передає по 5000 тисяч гривень на реторпакети, у яких захисникам вакумують для скидів їжу.
Упевнені, що цього вусатого, усміхненого, небайдужого, щедрого дядька Валеру бачили і ви на просторах соцмереж завдяки розповідям Альони Мухи. Щоразу вона дякує йому, а також Ірині Кіщенко, Владиславу Білану, родинам Кузьміних, Вакаренків, які , втративши на війні найрідніших, не втомлюються допомагати нашим захисникам. Щоб хоча б їхні життя вберегти.
Валерій Миколайович має ще дві адреси, за якими надає постійну допомогу. Це осередок криничанських «Світлих павучків» під керівництвом Валентини Ісканіної, які п’ятий рік поспіль виготовляють маскувальні сітки для ЗСУ. І волонтерка Алла Журнаківська із Кам’янського. Це ті люди, яким батько Сергія вірить. І вони про Валерія Миколайовича такої ж високої думки. За словами Алли, якби таких людей, як Валерій, було б хоча 10%, то ми б давно ворога задавили.
«Багато знаю таких, хто живе, наче війни немає. Хто не спроможеться принести банку консервації чи кілограм-два картоплі. І не тому, що немає. А тому, що не вважає за потрібне. Я піду воювати, як сюди прийдуть, каже. Підеш, тільки в якій армії? І хто тебе питатиме. Було, що збирали продукти для лікарні, де наші воїни після поранень лікуються. Думаєте багато допомогло? Одиниці. Одні й ті самі. І це болить. Це ж теж чиїсь діти, які нас захищають. Так не повинно бути», — впевнений батько. Тому він декому із знайомих добрий день скаже, а руки не подасть…
Ми всі втомились від війни. Та колись ця втома мине для багатьох. Але вона буде вічною, гіркою і пекучою для рідних захисників, які загинули, захищаючи нас.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Фото з родинного архіву Гаврилюків
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
