У Криничанській громаді знову трагічна звістка. Після довгого і виснажливого періоду очікування та надії військовослужбовець Збройних сил України Володимир Петрович Вієру офіційно визнаний загиблим. Відповідне рішення ухвалив Криничанський районний суд від 04.06.2025 року на підставі поданих доказів та обставин, що склалися на полі бою.
Володимир Вієру народився 23 квітня 1998 року у селі Новоселівка. Тут пройшло його дитинство і юність. Після закінчення 9 класів Степанівської загальноосвітньої школи Володимир продовжив навчання у Кам’янському професійно-технічному навчальному закладі, де опанував професію автослюсаря.
«Йому так подобалися автомобілі! Це була його душа… Він вмів лагодити будь-яку техніку, розбирався у всіх механізмах», — згадує сестра Володимира — Олена. Саме вона поділилася з «Новими рубежами» спогадами про брата, розповіла про обставини його загибелі. У 2018 році у Володимира настав час для проходження військової строкової служби. Підготовку проходив у навчальному центрі в Десні, згодом служив на Київщині. У цей час у його молодшої сестрички виявили онкозахворювання, яке вимагало дороговартісного лікування. Тож не довго думаючи, у 2019-му Володя вирішує підписати контракт і залишається у війську, щоб хоч якось допомогти батькам.
Службу ніс старанно. За розумні ініціативу та сумлінне виконання бойових завдань в районі проведення операцій об’єднаних сил з відсічі і стримування збройної агресії РФ на території Донецької і Луганської областей старший солдат Вієру Володимир Петрович був неодноразово відзначений командуванням.
У березні 2022-го у Володимира мав закінчуватися термін контрактної служби. Але 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення. Звісно, як і всі на той час військовослужбовці, які мали вже бойовий досвід, він одним із перших став на захист рідної землі від російської навали.
Останнім місцем служби Володимира була 47-ма окрема механізована бригада «Маґура». Бронемашини іноземного виробництва, що стоять на озброєнні бригади і якими вміло керують українські захисники, продемонстрували суттєву перевагу над радянськими та російськими зразками озброєння та військової техніки. Навесні-влітку 2024 року воїни цієї бригади тримали позиції на Покровському напрямку, ефективно стримуючи спроби ворога просунутися вглиб Донецької області.
Володимир у танковому екіпажі був навідником. Свій останній бій він прийняв 12 серпня 2024 року в районі населеного пункту Благодатне Покровського району Донецької області. Оскільки не було ніякої можливості вивезти тіла загиблих у зв’язку із загостренням ситуації на лінії фронту, з того часу Володимир Вієру значився у списках зниклих безвісти.
Усі подальші спроби повернути тіло, проведені військовою частиною, не принесли результату. Згідно з українським законодавством, військовослужбовця може бути визнано загиблим через певний термін (зазвичай шість місяців) після визнання його зниклим безвісти за особливих обставин, якщо немає жодних відомостей про його місцеперебування та долю. Тож родина була змушена піти на цей крок. Судове рішення про визнання Володимира загиблим має особливе значення для сім’ї, оскільки воно дозволяє отримати свідоцтво про смерть для офіційного поховання та вшанування його пам’яті.
«Він дуже любив життя і дуже багато робив людям добра. Він був не просто солдатом, а світлом для всієї нашої родини. Був нашим сонечком. І сім’я у нього на першому місці. Брат завжди був на позитиві, запевняв, що перемога обов’язково буде за нами. Жартував, підбадьорював. Навіть коли його визнали зниклим безвісти, ми трималися за найменшу надію. Це рішення суду — це не кінець пошуків, а початок нашого вічного болю», — крізь сльози ділиться сестра Олена.
Тепер їх у батьків залишилося двоє – Олена і ще один старший брат. На жаль, двоє дітей із чотирьох трагічно пішли з життя. Молодша сестричка у період лікування не витримала хіміотерапій. А Володя поклав своє життя за Україну. Вся родина важко переживає втрату, особливо мама. Але їх не полишає надія, що колись, як співпадуть здані ними зразки ДНК, хоча б якась часточка їхнього захисника, їхнього Вови повернеться додому. І вони зможуть провести його в останню путь і поховати на рідній землі.
Наталя ДОЛГІХ, “Нові рубежі”
Фото із сімейного архіву родини Вієру
