У багатьох побутує думка, ніби 8 Березня – це радянське свято. Та ще й до всього свято квітів, ніжності, жіночності. Насправді радянщина не тільки присвоїла собі свято, а й спотворила його зміст.
8 березня 1857 року у Нью-Йорку текстильниці вийшли на мітинг. Вони вимагали рівної оплати праці з чоловіками. А також зменшення робочого дня до 10 годин. На жаль, цей мітинг тоді не дав ніяких результатів.
8 березня 1908 року знову у Нью-Йорку відбулась демонстрація жінок-соціалісток, що стала логічним продовженням текстильних страйків. Тисячі жінок вимагали права голосу, виступали проти важких умов праці та проти праці дітей.
Згодом на ІІ світовому конгресі соціалістичної партії було запропоновано відзначати жіночий день, але без конкретної дати.
Трохи пізніше, у 1913-1914 роках, напередодні Першої світової війни тисячі жінок виходили 8 березня по всій Європі та Північній Америці на марші проти війни.
Тож, як бачимо, жіночий день було започатковано задовго до радянської доби. І його основна мета була не показати жіночність та ніжність жінок. А навпаки – привернути увагу до нерівної оплати праці, складних її умов, а в цілому – до соціальної нерівності між жінками та чоловіками.
Повертаючись до сьогодення, можна сказати, що у багатьох країнах світу вже не має сенсу відзначати 8 березня у його первісному значенні. Адже не має, мабуть, такої галузі людської діяльності, де б жінки не реалізували себе. Може, навіть, успішніше за чоловіків. У тому числі і в Україні. У нас є відомі політикині, адвокатеси, психологині, професорки наук, бізнесвумен, акторки, спортсменки.
Та й у наших громадах чимало відповідальних служб очолюють жінки. У газовому господарстві, електромережах, комунальній галузі, сфері сільського господарства, районного суду, казначейській службі, освіті, охороні здоров’я. Багато жінок трудиться у сфері місцевого самоврядування, центрах надання адміністративних послуг, фінансових структурах. І скрізь досягають успіху завдяки професійності, відповідальності, організованості.
Тобто, наші жінки давно зрівнялись у правах з чоловіками у професійній сфері. А з початком повномасштабного вторгнення заявили про себе і як захисниці держави. Є серед них не тільки медикині та кухарки, а й сапери, снайперки, льотчиці, операторки дронів.
А скільки жінок серед волонтерів! Багато їх і у нашому Криничанському краї. Імена Альони Мухи із Семенівки, Тетяни Набоки з Червоноіванівки, Тетяни Горб, Антоніни Ковбель з Дружби, Олени Бабіченко з Божедарівки, Олени Козленко з Маломихайлівки, Анни Полюшко з Аул, Наталії Дзюри з Світлогірського, Валентини Ісканіної, Алли Зікрач з Криничок, Альони Ніколайчук з Харкова, Оксани Басараб з Італії та багатьох інших добре відомі не лише в Україні, а й за її межами. Про їхні добрі справи не раз розповідала наша газета. А щирі подяки від захисників мало не щодня надходять на їхню адресу.
І найголовніше. Так як перед початком Першої світової війни жінки у різних країнах виходили на марші протесту проти війни, так і нині мої землячки, жительки Криничанської, Божедарівської, Затишнянської громад, 8 березня будуть висловлювати свій протест і обурення діями російських окупантів. Готуючи передачі на передову – продуктами, ліками, всім, чим можуть.
Тож виходить, що з точки зору відстоювання миру на землі, права на ній жити і народжувати дітей навіть через 150 років сенс святкування міжнародного жіночого дня залишився той, що і був. І сучасна українська жінка — це героїня, яка щодня, долаючи гендерні стереотипи, доводить, що вона рівноцінна, сильна та незалежна особистість, яка бореться за майбутнє своєї держави.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
