Олена МУШИК, журналістка “НР”
Пам’ятаєте казку про Попелюшку? Так от, Олександра Варивода з Вишневого, згадуючи своє дитинство та юність, з висоти сьогодення про своє життя може сказати, що вона справді перетворилась із забитої і скривдженої Попелюшки у впевнену, цілеспрямовану, віруючу жінку, дружину, маму.
Усе, мабуть, так і мало статися. Бо саме їй випала така доля, така життєва стежина, якою довелося пройти, щоб, зрештою, отримати й оці-нити те, що у неї є сьогодні. Аби бути такою щасливою, як нині, Олександра подолала низку складних життєвих обставин, випробувань, гори принижень і сліз…
Народилася вона на Харківщині у багатодітній і, на жаль, неблагополучній родині. У сім’ї дітей було шестеро, усі від різних батьків. До 6-ти років, з болем згадує молода жінка, батьки вели розгульний спосіб життя: пиячили і дітям зовсім не приділяли уваги. У дитячій пам’яті закарбувалися постійні сварки, батьки — завжди напідпитку, безгрошів’я і постійне відчуття голоду… Найогидніше було те, що своїх неповнолітніх дітей дорослі змушували жебракувати на світлофорах, поблизу вокзалів, біля церкви та в інших людних місцях. У такий спосіб малі «заробляли» батькам на оковиту та цигарки.
Коли Олександрі виповнилося шість, її мати потрапила до в’язниці. А дівчинка — до бабусі. Усі інші її сестрички та братик — хто куди: одні — до інтернатів, інших взяла тітка. Бабуся Олександри жила в селі біля самісінької школи у Степанівці. Дівчинка скучала за братиком та сестричками, але не знала, де вони. У бабусі Саша жила і навчалася до 7-го класу. А вже із сьомого, пригадує, довелося піти «по наймах». Олександра садила та прибирала городи, займалася прополкою, поралася по господарству, пасла телят та корів.
— Я жила і працювала то в одних людей, то в інших. І так тривало до закінчення 8-го класу. У березні родина, де я працювала, мене вигнала, — розповідає Олександра. Ніхто не хотів брати дівчинку-підлітка до себе. Це були найтяжчі часи для Олександри.
До школи доводилося йти, здебільшого, напівголодною та напівхолодною, бо не було толком, у що й вдягнутися. Та й у школі дівчинці було не до навчання. Більше думала, як день пережити, що поїсти і де переночувати. Для дітей, у яких були мами і тата, які мали дах над головою, були ситі і гарно одягнені, вона була чимось відштовхуючим і вразливим. Однолітки намагалися кожен уколоти та принизити. Сміялися і обзивали, що дівчина працює за тарілку супу. Олександра, втягнувши голову у плечі, все терпіла і не скаржилася. Бо кому скажеш, пожалієшся…? Бабуся почала випивати, до того ж вона ще й хворіла. Про онучку зовсім не турбувалася, не цікавилася і не переймалася навіть, де вона, як вона, що з нею…
— Якось до нашої Степанівської школи прийшли учні з Аулівської, які проживали у Вишневому, — пригадує Олександра. — Я подружилася з Олександрою Тімаревською (нині вона Малюк). Вона запропонувала мені, чим ось так поневірятися, перебратися до них у сім’ю. Я погодилася.
Оскільки відтепер у їхній родині стало дві Олександри, свою доньку батьки називали Шурою, а мене кликали Олександрою, згадує дівчина. Так вона і прожила у родині подружки до 11 класу. Інколи допомагала по господарству.
У Вишневому є осередок протестанської Церкви «Християни Віри Євангельської». Туди ходили цілими багатодітними родинами. Олександра спостерігала за ними і по доброму заздрила. Бо були дружні, добрі один до одного і до оточуючих, старші чоловіки турбувалися про жінок та дітей, а жінки з повагою ставилися до усіх членів родини. Дівчина теж мріяла про таку, і такого турботливого чоловіка, і про дітей.
— Подружка Шура підказала, що якщо я хочу такого життя і таку родину, спочатку треба піти до церкви, — згадує жінка.
І Олександра пішла. Її прийняли у свою числену віруючу родину з теплом і повагою. Але у селі, де раніше жила Олександра, чимало людей, які знали її, були переконані, що дівчину чекає така ж доля, як і у її матері та бабусі. Казали: «Нічого путнього з неї не вийде», «Яблуко від яблуні недалеко падає»…
Та у Божих планах дівчині судилась зовсім інша доля. Після школи вона вступила до медучилища. Але навчатися там їй не випало. Бо в її житті сталося все, як у казці. 29 серпня, якраз на день народження Олександри, її майбутній чоловік, з яким разом ходили до церкви, де і познайомилися, запропонував їй руку і серце. А вже 16 жовтня гуляли весілля Олександри та Сергія. У церкві зібралося чимало люду: однокласники, вчителі, прихожани храму із села, навіть з міста приїхали. Не вірилося усім, що Олександрі так пощастило. Як тій Попелюшці із казки. Передусім не вірилося самій Олександрі, що з нею трапилося справжнє диво. Вона потрапила у шановану родину, де її щиро полюбили і прийняли, як свою. Батьки чоловіка замінили батьків. Їхні доброта і душевне тепло відігріли душу дівчини. Вони однаково щиро люблять сина і тепер вже доньку Олександру, їхніх діток, своїх онучат. Балують, дарують подарунки.
Олександра продовжує дружити з Шурою, яка у потрібний момент підставила їй плече і подала руку допомоги. Тепер вони дружать сім’ями. Товаришують між собою і їхні діти. А ще вони усі разом у нинішній непростий час війни допомагають нашим захисникам і незахищеним та потребуючим допомоги у тилу. Готують, печуть, варять, смажать. І розвозять, куди треба: волонтерам, які далі переправляють це все у гарячі точки нашим хлопцям на передову; у дитячі будинки та будинки малюка у Харкові, стареньким самітнім людям.
Нині Олександра Варивода — любляча дружина і щаслива мама 11-х дітей. Разом з чоловіком Сергієм вони виховують дев’ятеро своїх діток. Олександра Варивода має почесний статус «Матері-Героїні». А нещодавно Вариводи взяли на виховання ще двох хлопчиків — дев’яти та одинадцяти років, бо не змогли пройти повз дитячі сльози та відчай. Олександа доводиться дітям тіткою, хоча вони до цього не бачилися ні один з одним, ні з їх мамою. Та жінка добре пам’ятає своє нелегке дитинство і те, як то бути покинутим і щомиті приниженим. Вона не хоче такої долі хлопцям.
P.S. Читаючи цю життєву історію, дехто може дорікнути: невже усе це заслуговує на те, щоб розповідати в газеті?… Можливо, заслуговує, а, можливо, і ні. Хто знає?! Але якщо хоч одна людина, прочитавши про долю Олександри, повірить у себе, свої сили, свою спроможність змінити власне життя на краще — значить розповіли про це не дарма. І ще — не слід забувати, що у кожного із нас своя життєва історія. І тільки ми маємо право у ній помилятися, робити висновки, щось змінювати чи змінюватись самим…
