Роки-вітрогони ні хвилини не встоять на місці! Летять безмежжям Всесвіту, залишаючи у серцях свої відблиски — напоєні росами щастя ранки, уквітчані любов’ю і повагою дні, освітлені сонцем злагоди і розуміння місяці, помережані сріблястим снігопадом роки. І чим більше тих літ, тим більше щастя!
Саме так можна сказати про щасливе подружнє життя батьків мого чоловіка Володимира — Олени Семенівни та Федора Андрійовича Єременків. Вони, до речі, прожили майже 60 літ у парі. На жаль, уже пішли у засвіти. Та після себе залишили тільки добру пам’ять і світлі спогади.
Коли батьки пригадували своє життя, на очі часто наверталися сльози. Ці золоті і скромні люди на запитання, у чому ж секрет їхнього такого тривалого подружнього життя, відповідали, ніяковіючи: «Та що там?… Жили як усі». Може, як і всі. Але не кожна пара взмозі зберегти тепло і любов один до одного протягом 60 років.
А почалося їхнє кохання, як пригадувала мати, з переписки. Батько тоді служив в армії. Його адресу Олені дала подруга. Два роки дівчина і юнак листувалися, висилали один одному фото. Батько говорив, згадуючи ті часи, що думав, це артистки якоїсь фото було в листах. Така гарна була Олена. Коли Федір прийшов із служби, спочатку щоденно пішки ходив із Вітрівки до Олени в Шмаково. Перед Новим роком, а тоді зими були суворі, морозні, сніг вище коліна, молодята пішли у сільраду, щоб їх розписали. Не було тоді гучних весіль. Розписалися, зійшлися і стали жити.
Разом були у всьому. Тяжко працювали, самотужки зводили власний будинок — своє домашнє гніздечко. Обоє працювали на фермі: Федір — слюсарем, Олена — дояркою, а згодом свинаркою. Трудилися на совість, за що неодноразово відзначались грамотами, подяками, медалями. Федір завжди старався допомогти своїй Оленочці, у всьому: і на роботі, і вдома. Народили та виростили Єременки трьох чудових синів. Їх працьовитий рід поповнився згодом п’ятіркою онуків та трьома правнуками. Дитячий дзвінкий сміх постійно лунав у їхньому великому світлому будинку. Сварок тут ніколи не було.
Федір Андрійович, наприклад, вважав, що як немає кохання, то нічим людину не втримати. «Ми прожили щасливе життя і дякуємо Богові за кожну мить, проведену разом. Не знаю, скільки нам Господь відміряв і коли прийде остання година наша, але хотілося б як жили, так і померти разом», — говорив батько, розуміючи, що таке не часто буває у житті. То більше у книжках про таке кохання пишуть, чи в кіно про таке говорять.
Та їм випало і жити, і померти майже разом. Першою у засвіти пішла мати, а слідом за нею, через три місяці, і батько. Може б і жили ще, але ця клята війна не дала…
З перших її днів пішов захищати цілісність України, свій ріднокрай їхній син Андрій. От і не витримало серце матері щоденних переживань за ним. Батько все зносив мовчки, але і він зламався від постійних переживань, особливо після смерті коханої. Переконана, що тепер вони удвох там на Небесах продовжують трепетно берегти свою ніжну любов. Відчуваємо, як вони оберігають свій рід тепер вже з небес.
А їхній Андрюша, так лагідно називали його батьки і всі ми, продовжує мужньо захищати свій ріднокрай, Україну, родину, наші сім’ї, пам’ять своїх батьків від підступного ворога. І там, на передовій, Андрія тримає і надихає знову ж таки — кохання. Щомиті за нього молиться дружина Тетяна. Впевнена, що її любов слугує чоловікові оберегом і захистом.
Пригадує подружжя, хоч і на відстанні один від одного, як все починалось… У Вітрівку переїхала родина з двома дівчатками. Так сталося, що оселилися по сусідству з батьками Андрія. Дівчатка виросли і стали красунями. Андрій запримітив одну з них — Тетянку. Серце у юнака тьохнуло. Це у молодих було взаємно. Невдовзі побралися. Скоро народилася донечка, яку назвали на честь бабусі Оленкою. Жили дружно, як і їх батьки. Працювали, дбали. Андрій, як і його батько, займався бджільництвом. Та війна все перекреслила вмить, розділила і подружжя.
— Чекати і кохати захисника — це плакати кожного дня, адже боїшся за нього більше, ніж за себе саму, — ділиться Тетяна.
Щоб хоч якось відволіктися від тривожних думок, вона вечорами розмальовує картини за номерами. А вдень, поки ще не замело, жінка порається у квітнику. У неї дуже багато хризантем, троянд. Вона щось укутує, щось земелькою прикидає. Має надію, що навесні уся ця краса знову оживе, розквітне і буде радувати їхнє подружжя, сусідів яскравим цвітом.
Дуже тяжко Тані без Андрія, ділиться жінка, і в побуті, і в господарстві. Їй його у всьому не вистачає. Не вистачає його ніжності, тактовності, гумору. Звичайно, що цього Таня своєму Андрійкові не говорить. Бо знає, що емоції на війні — то небезпечно. Може тільки сказати, що сумує. А про те, що ридала півдня — мовчок. Андрій пише коханій багато повідомлень, дзвонить, як тільки є можливість. Бо знає, що це її заспокоює.
Так як і їхні батьки Андрій із Татяною несуть свою любов через життя, бережно і з повагою ставлятьсяся одне до одного. Не з’ясовують, хто головний, у великому і малому піклуються одне про одного, не зважаючи на війну.
Отака вона справжня любов, не підвладна ні рокам, ні відстані.
Алла ЄРЕМЕНКО, бібліотекарка Вітрівської сільської бібліотеки
