Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Обіцяла собі, що не буду жалітись. Що як буде, так і буде. Та, повірте, боляче втрачати вас, наші передплатники. Знову за підсумками передплати за II півріччя наших лав поменшало на 160 прихильників. Причин кілька. І найперша, найболючіша для нас — це доставка газети. Слава Богу, у нас тут на голови не падає… Дякуємо безмежно за це нашим ЗСУ. Але газета до читача не доходить. Незважаючи на те, що за її доставку редакція розрахувалась у січні з власних коштів, передплативши її в борг, тобто, не отримавши проплати за передплату.
Майже щодня телефонують, хапають за руки стурбовані даною проблемою небайдужі читачі. Що робити — закривають поштове відділення у Світлогірському? Що буде із відділенням зв’язку у Степанівці? Чому у селищі міського типу Аули, де 4,5 тис. населення залишили одну листоношу??? Чи вона пішки оббігає все селище??
На днях, наприклад, подзвонила Тетяна Голобородько із Сухого Хутора. Її маму — доярку-п’ятитисячницю, з колгоспу «Прогрес», кавалера трьох орденів Слави Людмилу Василівну Голобородько діти, як завжди привітали з Днем народження. Хоч жінка і просила не робити цього, а передати кошти Наталі Дзюрі на продукти захисникам, діти і гроші передали, і вітання замовили на 16 червня. А тільки навіть 3 липня шанована іменинниця не отримала газети з вітанням на першій сторінці.
Телефоную ще одній нашій передплатниці з цього села — стійкій, принциповій, відданій — Валентині Гаврилівні Сядро.
«Була, — каже, — ця газета. А тільки не донесли її іменинниці. Працівники пересувного поштового відділення, які обслуговують наше село, не хочуть доставляти періодику людям, через що багато моїх односельців (та майже всі), — розповідає далі літня жінка, — відмовились передплачувати газету. Як наприклад, донька Федора Васильовича Чирви — Валентина. Все своє життя її батько — інвалід війни, сільський бібліотекар, майстер на всі руки (ремонтував годинники, різав шибки на вікна людям) — передплачував районку. Робила це і його донька, доки із доставкою газети все було нормально, дякуючи подружжю Ратушняків. А як стало працювати пересувне відділення, змушена була Валя відмовитись від передплати. І така туга налягла на жінку, що прийшовши додому і закрившись в оселі, голосила на всю хату. Як би хто почув, казала, подумали б за померлим тужу…»
А Валентина Гаврилівна Сядро, без бою не хоче здаватись. Вона, як і раніше, передплачує чимало видань і в тому числі «Нові рубежі» (хоча у рази менше, ніж колись було). І по своєму «ходовичку» вимагає пресу у працівників поштового відділення. І дуже дивується, що таких «ходовиків» у них немає. Вони можуть кинути газету де-небудь — беріть, хто хочете і яку хочете. А те, що людина, яка за неї гроші заплатила, газету не дочекається, поштовикам ППВ байдуже.
— Наша Аліночка Ратушняк — ділиться Валентина Гаврилівна, — у дощ, сніг, спеку за копійки газету, пенсію доставляла. Скільки у неї було передплатників! Всі чекали «Нові рубежі» з нетерпінням. Тепер лише я «вибиваю» силою свою газету та ще кілька сухохутірців, яким її передплатив фермер.
Працівники ж пересувних відділень, на думку Валентини Гаврилівни, більше переймаються тим, щоб реалізувати продукти харчування, мийні засоби та усілякі інші товари. Навіть буває, лякають, що не будуть привозити пенсію, якщо у них не купуватимемо товар. Тож багато пенсіонерів вже відмовилися від одержання пенсії через пошту. Але і через банк не дуже зручно. Бо ж треба просити дітей, знайомих, щоб зняли гроші у Криничках, коли будуть там у справах.
Валентина Гаврилівна, незважаючи на свій поважний вік (1939 р.н) і інвалідність з дитинства — людина комунікабельна. Цікавиться, як з доставкою газети в інших селах. Знайомі розповідають, що у Преображенці, Адамівці, наприклад, газету не кидають де попало. Є чітко обумовлені місця та час, коли газета прибуде. А якщо передплатник не може туди прийти, його періодика ніде не подінеться. Її обов’язково доставлять адресату. Хочеться нашій добрій знайомій, героїні газетних публікацій, щоб так було і в їхньому селі та в усіх населених пунктах Криничанщини. На жаль, вважає Валентина Гаврилівна, поштовики пересувних відділень більше дбають про торгівлю, навіть змагаються між собою. Бо їм за це премію дадуть (дізналась про це жінка із профільного видання «Поштовий вісник»). А за передплату — не дають. Тож вони її і загубили, «вграли».
— Я підозрюю, — ділиться жінка, — що державі вигідно, щоб ми нічого не знали про те, що діється у світі, районі, області. Що хтось там зверху свідомо добиває регіональні газети, залишає сільського мешканця без зручних і потрібних послуг — своєчасної оплати комунальних платежів, отримання пенсій, інформаційного ресурсу. «Єдиний марафон» про наш Сухий Хутір не розкаже. Не заплаче з нами за нашими хлопчиками-земляками, які гинуть, захищаючи Україну. Не порадіє за наших жінок-трудівниць, які день і ніч готують передачі на фронт. Йому байдуже, що Криничанському району у цьому році виповнилося б 100 років. Йому «фіолетова» чи «рожева» історія нашого краю, про яку пишуть «Нові рубежі»
Тож і давлять, на думку Гаврилівни, село печивом, цукерками, ковбасою, тушонкою, катаючи їх у понад 30- градусну спеку туди сюди у пересувних відділеннях, втрачаючи дорогущий бензин, не виконуючи основну свою функцію — доставку періодики, кореспонденції.
Сумні реалії сьогодення. Та це те, що нам болить… Болить нашим землякам. Попри все тримаємось. На Дніпропетровщині до роздержавлення, війни було 35 комунальних газет. Нині залишилось 9. У тому числі і «Нові рубежі». Хочемо з вами, дорогі наші земляки, зустріти Перемогу. Стараємось з усіх сил…
