Триває війна… Кожен українець відчуває тривогу та страх, коли чує сирени, читає новини, бачить зруйновані будівлі. Війна змусила нас цінувати найпростіші речі, які ми мали до цього: свободу, можливість обіймати рідних, подорожувати та просто бути щасливими. Але український народ — це сильна нація! Ми згуртовані, дружні та наполегливі!
Антоніна Іванівна Стеценко з Вітрівки уже два роки зустрічає свята не так, як завжди — у родинному колі (а сім’я у неї чималенька: чоловік, троє дітей, четверо онуків), а на самоті, тому що все вмить перекреслила війна… Пішли захищати родину, Україну люблячий чоловік Володимир і син Ігор. Та, незважаючи на воєнний стан, Тоня не падає духом.
— Звичайно, тяжко було повірити, що у XXI столітті таке можливе, — ділиться жінка. — Хоч і понад два місяці сплинуло, і досі важко збагнути, що війна, і що не має поряд чоловіка та сина.
Та подумки вона завжди з ними. Прокидається і лягає з молитвами про них. А ще зрозуміла, щоб не збожеволіти, потрібно чимось займатися. Не зважаючи на війну, природа живе своїм життям: все навкруги буяє і розквітає. Антоніна Іванівна почала поратись біля квітів, їх у неї багато. Не полишає і вишивання, в’язання. На особливому місці у жінки читання. До війни Антоніна два рази дарувала художню літературу нашій бібліотеці. Була активною учасницею гурту «Зоряне намисто». А ще жінка писала вірші. Нині, за словами Антоніни, віршовані рядки та рими не йдуть на думку зовсім. Але знає, що прийде час і вона обов’язково складе вірш про Перемогу, про відважних захисників і про тих, хто на них з таким нетерпінням чекає удома.
У жінки добра душа. У нашому селі нині проживає родина вимушених переселенців. Антоніна Іванівна підтримує їх, як рідних. Ділиться усим, що має сама.
Хочеться побажати нашій Україні побільше таких чистих душею і помислами людей. А Антоніні Іванівні особисто — міцного здоров’я і надійних друзів. Хай дім буде затишним, теплим і добрим. Нехай ніколи не зникає натхнення жити, любити, творити і перемагати.
Олена Мушик, “Нові рубежі”
