Указ про це за № 823/2024 Президент України Володимир Зеленський підписав 5 грудня 2024 року. Орден «Золота Зірка» вручили дружині Анні Андрійчук та сину Денису 4 квітня цього року у Києві.
Багато захисників з Криничанської, Божедарівської, Затишнянської громад стали на захист України після 24 лютого 2022 року. Багато з них повернулись додому «на щиті». Серед них і Олег Андрійчук. Про те, яким він був, як жив, воював, що любив, ми дізнавались у його батька Анатолія Олександровича, сестри Аліни, дружини Анни.
Улянівка зустріла нас теплом і весняним різнобарв’ям. На її єдиній вулиці Сонячній і справді було сонячно того дня. Примостились під хатою наймолодшої сестри, бо старша Вікторія з чоловіком, як і Олег, на війні з перших днів.
Анатолія Андрійчука занесло у наші краї у середині 80-х років з Хмельниччини. Приїздив у місцевий колгосп «Прогрес» на заробітки та так і вкорінився. Тут створив родину, у якій зростало троє дітей. Дружина Інна трудилась на фермі, давала лад домашнім справам. Чоловік у всьому їй допомагав. Разом із сином вони щодня виконували звичайну буденну сільську роботу: на городі, біля худоби. Олег у всьому наслідував батька, хвостиком вився за ним, куди б той не йшов, що б не робив.
Вчився у Червоноіванівській школі і був, здавалося, дуже сільським. А професію обрав собі зовсім із селом не пов’язану — подався у місто простим робітником на Дніпровський металургійний комбінат. Батьків, може, і здивував вибір сина, та заперечувати не стали.
До душі йому припала робота горнового. Як згадують тепер його колеги із «Каметсталі» (так тепер називається комбінат), поруч із палаючим горном доменної печі Олег працював понад 10 років, знав кожен рух металу, кожну його іскру. Руки, загартовані вогнем, звикли до важкої праці.
Була у Олега родина, підростали сини. Він любив приїздити у батьківську хату, де зростав, набирався сил від землі, мудрості і хазяйновитості — від батька, доброти і лагідності — від матусі, яка, на жаль, рано пішла з життя через хворобу. Після трудових буднів біля доменної печі відпочинок на природі, допомога батькові, рідним, ніби заряджали його енергією, зміцнювали, вселяли віру у щасливе життя, що все ще попереду.
Але почалася війна. Нагло, підступно, віроломно. Олег не служив строкової. Та коли 3 березня батькові зателефонували із Дружбівського старостинського округу і попросили передати синові, щоб з’явився у ТЦК в Криничках, в Олега і думки не виникло проігнорувати це. А вже 4 березня була відправка.
«Я повинен захистити свою родину, свою країну, зробити все, аби ворог не прийшов у рідне місто, рідне село, де мої батьки, рідні, діти», — згадує, як говорив тоді чоловік, дружина Анна.
Служив стрільцем вогневого ураження штурмового взводу штурмової роти 783 бригади охорони Державної спеціальної служби транспорту. Брав участь у боях за Бахмут Донецької області. З початком повномасштабного вторгнення був мобілізований на військову службу, брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення, інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Молодший сержант Олег Анатолійович Андрійчук був одним з найбільш досвідчених воїнів штурмової роти і часто виконував бойові завдання в ролі старшого оборонних груп, координуючи та безпосередньо відбиваючи щоденні спроби штурмових дій противника. Під час оборонних дій було утримано 5 штурмових атак противника також зробив наводку мінометному розрахунку на склад боєкомплектів ворога та два скупчення його особового складу, що дозволило врятувати групу та виконати завдання попри значну перевагу противника в силах і ресурсах. Загальна кількість знищених групою, під час штурмових дій, перевищила 14 російських військових.
У квітні 2023 року брав активну участь у плануванні та підготовці до штурмових і оборонних дій поблизу н.п. Хромове, куди ворог спрямовував величезні зусилля з метою зайняти панівні висоти та оточити н.п. Бахмут. Молодший сержант Андрійчук Олег Анатолійович під час штурмових та оборонних дій був старшим однієї з двох штурмових груп. Попри те, що противник для розвитку початкового успіху підтягнув резерви і проводив щільний мінометний та артилерійський обстріл, штурмовим групам, однією з яких керував Олег, вдалося вибити ворога та закріпитися, завдавши значного ураження в живій силі окупантів до 20 російських військових.
Отримавши осколкове поранення, в надзвичайно складній оперативній обстановці при наявності багатьох поранених під час спроб противника відбити відновлені штурмовою ротою позиції, після накладання турнікетів молодший сержант Олег Анатолійович Андрійчук відмовився від евакуації до приходу групи ротації, взявши відповідальність на виконання важливого бойового завдання та недопущення миттєвого перехоплення ініціативи противником на заданому напрямку. Давши команду евакуювати найважчих поранених, Олег Андрійчук продовжував керувати оборонними діями, тим самим особисто ліквідувавши ще 3-х військовослужбовців противника, доки не прийшла група ротації, яка закріпилася на визначеній вогневій позиції.
Через тривалий час оборонних дій і складну евакуацію у зв’язку з щільністю ворожих обстрілів, внаслідок отриманих поранень, молодший сержант Олег Андрійчук загинув. Своєю жертовністю та відданістю він допоміг силам оборони перешкодити зайняти ворогу панівні висоти біля н.п. Бахмут та уникнути значно більших втрат серед військовослужбовців сил оборони.
Олег загинув 16 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Хромове Донецької області.
Про все це батько, сестра, дружина, сини, земляки Олега Андрійчука дізнались потім. Бо він ніколи нікому не розповідав особливо про свою не менш гарячу, ніж у горнового, роботу, — бити ворога.
— Мабуть, жалів мене, не хотів, щоб хвилювався, — ділиться батько Анатолій Олександрович. — Телефонував один раз у два дні, якщо було як. І я старався його не відволікати, зайвий раз не турбувати, бо це ж війна, пекло. Виконає завдання — тоді і обізветься.
Взимку 2023-го Олегу вдалось на кілька днів вирватись у відпустку. Батько пам’ятає той останній приїзд сина з дружиною, дітьми додому. Як же швидко пролетіли ті дні. Хіба думали вони, проводжаючи Олега, що живим бачать його востаннє.
— 16 квітня вранці перед виїздом на завдання Олег мені подзвонив, — згадує Анна. — Як завжди, запевняв, що все буде добре, що він обов’язково повернеться. Розповідав меншому Денису, як сильно він його любить, що скоро буде вдома. Та не судилося. Рятував побратимів, поспішав евакуювати поранених, ціною власного життя давав шанс вижити іншим.
— Він любив життя, любив мене з дітьми. Турботливий, добрий. Старався усім допомогти — і на роботі, і вдома. Мав плани на майбутнє. Старався хлопців всьому навчити: і рибалити, і у футбол грати. Їм так не вистачає батька, — журиться Анна. — Особливо наймолодшому Денису. Зараз він — третьокласник. Два роки минуло, як Олег загинув. Він встиг відвести сина до першого класу. Хоч і війна, а не пропустив цього важливого моменту у житті Дениса.
Олега і на роботі всі любили, бо був безвідмовний, досконало знав професію і любив її. З великим сумом звістку про його загибель сприйняли колеги. Олег Голуб, майстер зміни доменного цеху, який багато років працював пліч-о-пліч з Олегом Андрійчуком, згадує про нього з теплотою та болем:
— Навіть через два роки важко повірити, що Олега більше немає. Пам’ятаю, як на роботі разом сміялися, ділилися мріями. Олег завжди був весельчаком, багато жартував і щиро любив життя. Старший бригадир горнових, завжди перший, завжди готовий допомагати. Чудовий сім’янин, люблячий батько. Це була світла людина з відкритим добрим серцем. Його неможливо забути.
Олег обіцяв, що повернеться. Але раптом так станеться, що загине, то просив поховати його біля мами на кладовищі в Улянівці. Рідні виконали його волю: син і мама поряд. Маленьким вона його охороняла від дитячих бід, жаліла. Тепер він — її охоронець. І всіх земляків, які знайшли спочинок на сільському кладовищі. Ще такий молодий.
Героями не народжуються. Ними стають у вирішальний момент життя. Як уродженець Улянівки Криничанської територіальної громади, горновий «Каметсталі», молодший сержант штурмової роти 783 бригади охорони Державної спеціальної служби транспорту Олег Анатолійович Андрійчук.
Підготувала Галина ЛИТОВЧЕНКО
Фото Наталі Долгіх та із сімейного архіву родини Андрійчук
