*Дорогою ціною
Рік тому 20 вересня о 17.15 зупинилося серце нашого земляка, військовослужбовця ЗСУ Володимира Сергійовича Пелеханя з Кудашівки. Без батька зростатиме його син Дениско. Без Володі старітиме його мама Валентина… Поступово рік за роком ставатиме старшою за свого чоловіка його дружина Оля. А Володимир назавжди залишиться 24-річним.
Він народився 14 квітня 1998 року у селі Катеринівка. Середню освіту здобув у Кудашівській школі. А професію тракториста у професійно-технічному училищі №71 у Божедарівці. Перші трудові кроки зробив у сільському господарстві. Згодом став працювати на підприємстві «Карат» у Божедарівці. Тут і зустрів свою Олю, родом із села Зоря, яка після Кам’янського училища влаштувалась сюди працювати пакувальницею на лінію.
Обом було всього по вісімнадцять. Потягнулись один до одного. Такі юні, красиві, та життям не дуже обласкані. Вже через три місяці стали жити разом на орендованій квартирі. А тут підприємство зупинило роботу. Володя кинувся скрізь шукати заробітки.
Намагався забезпечувати свою маленьку родину. Дуже скоро його призвали на строкову. Спочатку у Львові служив. А згодом перевели у Дніпро. Було це у серпні 2018-го. А у вересні вони з Олею розписалися. По закінченню служби Пелехані оселились в Адамівці. У будинку, який Володі дістався у спадок від діда. Десять років у ньому ніхто не жив. Заросло дворище, занедбалося. Став Володимир там порядки наводити, вичищати, вирубувати, облаштовувати. Оля радила чоловіку когось найняти, жаліла. Та він не слухав, все сам старався зробити. Ще й іншим встигав допомагати, у цьому нікому не відмовляв.
Він так старався для своєї Олі, а ще для майбутнього синочка, якого вони вже чекали з дружиною.
— Вагітність проходила дуже тяжко, проблемно, — згадує Ольга. – Я нічим не могла чоловікові допомогти. Весь час потрібні були гроші на ліки. Тож Володя постійно старався десь заробити. І домашню роботу всю сам тягнув. Народжувала півтори доби. О 16.45 це сталось. Сповістила йому по телефону, щоб приїжджав. А Вова мені: «Так я вже тут давно!».
Їхній Дениско народився богатирем: вагою 4680 грам. Радості у батька було через край. Бо ж дуже чекав синочка.
— Я донечку хотіла, а Вова – сина, — ділиться Оля. – Він і памперси міняв, і годував. Не спав з сином ночами, коли той день і ніч поплутав. Нянчив. Мій Діді називав ласкаво.
А потім прийшла повістка. Володимиру запропонували: або у 93-у, або у 25-у. Що тут вибирати? Обидві легендарні, перевірені часом і боями бригади. У першу, яку запропонували, і пішов. За словами Олі, їх зовсім трохи потримали в «учебці». І відразу на донецький напрямок перекинули. Три тижні був у Слов’янську.
Числився Володимир Пелехань стрільцем. А виконував ту роботу, яка на часі була. Інколи по 6-7 діб не виходив на зв’язок. Як важко було їх прожити. Йому там, а їй – тут. Бо ж людина на війні, здебільшого, не може озватись тоді, коли їй загрожує смертельна небезпека, або ж коли не має права себе виявити… Різні бувають причини. Невідомість страшна, але є ще якась надія. І вона, ця надія, як ковток води, дає сили жити і чекати.
І Оля з Дениском, точною батьковою копією, чекали, коли Володимир обізветься. А потім у серпні його перевели на Бахмут. Як не дивно, Олі стало легше чекати вісточки від чоловіка, хоч місце, де він перебував, було пекельним. Легше, бо він наче був на роботі: доба через добу. Доба — в бою, доба — на відсипання. І молода дружина тепер лише добу перебувала в невідомості, чекаючи поки чоловік обізветься, повернувшись із завдання.
Вона дуже добре його знала. Таке буває, коли дуже любиш людину. Тому Оля тонко відчувала настрій коханого. Тож приблизно 29 серпня помітила зміни у поведінці Володі, манері спілкування. Був знервований, стривожений, неговіркий.
— Чекай дзвінка 4 вересня, чекай і вір,— сказав.
Діждалась. А 5-го — знову у бій. І 6-го вересня. Не бій, а м’ясорубка.
А 7-го числа Оля саме томат закручувала. О 10.15 телефон обізвася, «Коханий» висвітилось. Тільки й прохрипів: «Зараз тобі скажуть». Сказали, що дуже поранений, у Дружківці. Збирались відправляти на Дніпро. Втішало одне: живий! А потім майже на добу її Вова загубився. Вони з рідними шукали його в обласному центрі. І не могли знайти. 8 вересня їй подзвонили з четвертої лікарні Павлограда і повідомили, що він там. Полетіла туди журавкою до коханого.
— Доїжджаємо до лікарні, а повз нас швидкі летять, — згадує. — Аж серце зайшлось. І недарма. В одній з них нашого Вову повезли. Розминулись, словом.
І знову летить за коханим Оля. Тепер уже на Дніпро. Знаходить його, заглядає у вічі лікарям, питаючи про стан найріднішої людини, очікуючи почути обнадійливі, оптимістичні прогнози. А їй казали про один-єдиний шанс на життя Володимира із 100…
Тільки той, хто падав на коліна перед лікарями з мольбою допомогти, хто годинами стояв в німому чеканні під операційною, реанімаційним відділенням, хто як і вона, Оля, бачив посиніле, зболене обличчя безмежно дорогої тобі людини, зможе зрозуміти її стан у ті страшні дні. Як вона хотіла вірити, що все обійдеться, що її Вовчика врятують, повернуть до життя!
Так, внутрішні органи дуже пошкоджені. Так, коханого щодня оперують. Постійні реанімаційні заходи. Але ж є один шанс!!!
Він сім днів був без свідомості. А Оля в цей час, коли вдавалось прорватись в палату, тримала його за руку. Боячись втратити той один-однісінький шанс…
18 вересня Володі стало легше. Він очима показав на телефон і Оля зрозуміла, що чоловік хоче побачити фото сина. Показала. У коридорі були рідні, друзі, ті, хто підтримував її та Володину маму у важкі дні. Спитала, чи можна, щоб зайшли. Кліпнув очима, дозволив.
А потім вона ще була з ним. Коли йшла, поцілувала в губи.
– Завжди у бороду цілувала, — згадує. — А останнього разу – у губи…
19 вересня Оля теж була у чоловіка, а тільки він на неї не реагував. А 20-го її до нього лікарі не пустили. Він ще дихав, та був холодний. О 17.15 відійшов…
22 вересня на четверту річницю їхнього весілля Оля ховала Володимира. «Нема у мене журавля, нема у мене пари…»
Цього року була б у Олі з Володею п’ята річниця їхнього сімейного життя. Якби не війна.
Він так її беріг. Як ніхто на світі. І так жалів, і так любив. І так чекав свого продовження у синові. Володя не зміг відмовити дружині у її бажанні назвати сина так, як хоче вона. Так їхній хлопчик став Денисом, Володиним Діді.
Він так хотів жити. Мріяв про те, як з Олею придбають гарний дім, хорошу машину. Як обов’язково запише синочка на бокс, щоб зростав сильним і вмів за себе постояти. Він, мабуть, часто у мріях бачив, як вони вдвох з Денисом крутять гайки, ремонтують машину, як разом боксують, рибалять, як подорожують сім’єю. А ще він знав, що завжди буде опорою, захистом своїм жінкам – Олі, мамі Валі. І донечці, яку так хотіла Оля. У них би ще знайшлась донечка, а може, ще й синочок. У таких молодих, гарних, дуже схожих один на одного, люблячих сердець обов’язково б ще були діти. Якби не війна…
«О зоре, не згасай, світи!
На серці впала туга.
Лети, журавочко, лети,
За себе і за друга…»
Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
