Дорогою ціною
Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Він міг стати інженером. Бо з дитинства захоплювався технікою. Ще хлопчиком по гвинтику розібрав мотоцикл. Батьки були в шоці, коли замість транспортного засобу побачили розкладені по всьому дворі у відповідному порядку запчастини. Сашко як розібрав, так і склав все докупи.
Він міг стати художником. Бо любив малювати. Міг мати власний ресторан, бо приготування їжі теж було йому звичне і захоплююче, мріяв пригощати стравами рідних.
А ще він міг бути масажистом. Бо любив і хотів, щоб ближні були здорові, радів, коли міг допомогти.
Мріяв Сашко подорожувати, бачити різні країни, дивуватися їх звичаям та традиціям. І щоб мама, тітонька, сестричка теж могли побачити усю красу світу. І все це могло б збутися. І всього б у житті Олександр зміг би досягти, бо був працьовитий, щирий, справедливий, добрий. За яку б справу не брався, все до кінця доводив. І, напевно, не раз мали б привід пишатися ним і рідні, і земляки. Якби не війна…
Та вони і так ним будуть пишатись вічно, бо став Саша воїном-захисником. Колись давно-давно ворожка навіщувала його мамі Олі, що син стане військовим. Здивувалась тоді жінка, бо ніяк не думала, що її світлячок Сашуньо обере таку професію. А ворожка лише трохи помилилась. Бо став Олександр Куліш із Затишного не військовим, а воїном.
Ще у 2014 році Олександр рвався захищати Україну у лавах учасників АТО. Та якось минула ця гірка чаша родину. Бо ж і в армії не служив, і здоров’ям особливим двадцятилітній Олександр не виділявся (сколіоз, плоскостопість). Та з початком повномасштабного вторгнення Росії, трохи змужнілому за ці 8 років Олександру вже ніхто не зміг заперечити у його бажанні стати до лав захисників.
Олександр Іванович Куліш народився 8 квітня 1994 року у Затишному. У місцеву школу пішов на рік раніше разом із старшою сестричкою Катею (були з нею погодки) в один клас. Найтепліші спогади про нього у класного керівника — директора Затишнянського ліцею Тетяни Іванівни Зеленської:
— Добрий був, відповідальний, всі в селі дуже любили його. У навчанні зірок з неба не хапав, та людиною був чесною, справедливою. Завжди усміхався, жартував. Усім спішив на допомогу.
Разом із закінченням у 2011 році школи у Центрі учнівської молоді здобув фах водія, а згодом ще й тракториста. Став шоферувати у ДГ «Руно». І так водієм трудився (вже на інших підприємствах) аж до 24 лютого.
У нього не стояло питання: йти чи не йти на війну. Батьківщину треба захищати. Хтось із родини це повинен робити, вважав Олександр. А оскільки і батько, і дядько Сергій (чоловік тьоті і хрещеної Лілі) вже пішли за обрій, і єдиним захисником у сім’ї був він — Олександр, то вже 11 березня його мобілізували як добровольця.
Він потрапив у інженерно-саперні війська. Три місяці Саша Куліш разом з іншими солдатами опановував премудрості саперної справи у мальовничому старовинному місті. Тож ще цілих три місяці його рідні були більш-менш спокійні за його безпеку. А потім їхні серця завмирали в очікуванні вісточки від нього. Бо вже був їхній Саша у найгарячіших точках протистояння з ненависним ворогом — Ізюмі, Лимані, інших населених пунктах, які окупанти стирали з лиця землі.
Бувало, по 5-6 діб не виходив на зв’язок. Якими ж безкінечно довгими були вони для сестер Ольги та Лілії — Сашиної мами і тітки. Мовчав синок (так обидві називали Сашу), і вони жили, ніби на автоматі: чекали, молились і вірили, що ще трохи і обізветься їхнє пташатко. Бо ж, не маючи власних дітей, Ліля всю душу вкладала у сестриних. А як він обзивався, ніби тяжка гора спадала із тендітних жіночих плечей. Бо ж їхній Сашик — живий, здоровий, клопочеться, чи все у них гаразд, ділиться планами, що після війни дві машини купить — вантажну і легкову.
— Нащо, Сашо?— тітка каже, — у мене ж є, тобі й так буде.
— Для власної справи — мріяв. Він у всьому любив порядок, був підтягнутим, акуратним. Цього ж і від інших вимагав. На війні дуже слідкував за побутом побратимів, готував страви домашні, — розповідають дві мами. — Було, телефонує, а як капусти стушкувати, каже. Підкажемо, через деякий час звітує: приготував, наїлись усі…
А ще по всіх зруйнованих оселях, дворах збирав живність — котів, собак, рибок. Годував, дбав, щоб у теплі були. Що ж до дітлахів, обездолених війною, то їм без розмов і їжу, і солодощі віддавав. Жалів…
Сашу любили і на війні. Командири, побратими. За добру вдачу, вміння підтримати, зробити воєнні будні світлішими, якщо можна так сказати.
Його водійське ремесло дуже виручало побратимів. А яким вдячним був Саша землякам і голові Затишнянської громади Володимиру Миколайовичу Зубарєву за передане для потреб захисників авто, іншу допомогу, яку постійно організовує керівник територіальної громади. Саші довіряли, знали, що не підведе ні односельців, ні побратимів.
«За проявлену особисту мужність, героїзм та рішучість при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння Українському народу, зразкове виконання військового обов’язку, високу майстерність та профе-сіоналізм в організації заходів інженерного забезпечення підтримки військ» солдат Олександр Куліш був нагороджений командуванням частини, в якій служив, у листопаді минулого року. А у жовтні 2022-го наказом Головнокомандуючого Збройних сил України №1376 Сашу відзначели почесним нагрудним знаком Головнокомандуючого «Сталевий Хрест».
За понад рік служби Олександр Куліш двічі приходив у відпустку. Минулої осені, якраз тоді, коли затишнянці отримували зерно як допомогу від агроформувань. Солдат не тільки рідним допомагав, а й односельцям.
Останній раз Саша був вдома у січні. Так швидко промайнула для обох мам — рідної, і хрещеної — та короткочасна відпустка. Не могли вони набутись із синочком, який наче і був з ними, а наче й не був. Бо ж весь час думав про друзів, побратимів — як вони там без нього справляються.
Дуже скоро повернувся солдат Куліш до тих, з ким ділив і сухарик, і водичку. А як було спокійніше, то власноруч приготовлену ставу, чи «добрики» з дому, які посилками слали мама і тітонька. Саша чекав тепла. Тож просив їх, щоб вислали літню форму. Зібрали посилочку синочкові. А до форми ще смачненького йому та його друзям поклали. Бо ж любив Саша усіх пригощати, мав на війні друзів-братів.
Останню фотографію рідним Сашко надіслав 31 березня. Так сніжно було там — по берці хлопцям насипало. І на серці у мами було сніжно. Відчувало воно біду, відчувало…
Під час виконання бойового завдання на Луганщині під Білозерівкою Олександра з побратимами накрило мінометним вогнем і тяжко поранило. 1 квітня його евакуювали до польового шпиталю Донецької області. Вже потім мамі розповіли, як рятували Сашу. Його побратима Михайла Єліпенка з Житомирщини насмерть скосило. А Сашу і його друга Віктора з Верхньодніпровська тяжко поранило. Вони поряд на операційних столах лежали. Як Вітя кричав, як просив: «Врятуйте брата Сашу!» Бо ж бачив, який він тяжкий. Та рани у того були надто несумісні із життям… 1 квітня солдата Олександра Івановича Куліша із Затишного не стало.
Про все це розповіли мамам Олі та Лілі командири, побратими, мама його друга Віктора Ірина, які проводжали Сашу в останню дорогу.
Було це 4 квітня. Чимало земляків із Затишного, Лугового, Гуляйполя, Преображенки прибули віддати останню шану своєму Герою. Плакали вони, горювали військові — і командири, і звичайні рядові солдати. Бо ж не стало світлої людини. Не стало їхнього «Птєнчіка» — так ніжно називали Сашка на війні.
З рідної оселі аж на сільське кладовище несли на плечах свого побратима військові. Квітами, невимовним болем, сумом, сльозами проводжала затишнянська земля свого сонячного, доброго, жартівливого, щирого, співчутливого односельця-захисника — Олександра Івановича Куліша.
Проводжали рідні. Дев’яностодвохлітня бабуся Любов Іванівна Куліш, сестричка Катруся, дві згорьовані мами Оля та Ліля, чий синок, чиє пташенятко навіки залишило рідну оселю…
8 квітня йому мало б виповнитися 29 років. Та не день народження Саші святкувала родина, а дев’ятини…
Пташа, яке у горнилі війни стало могутнім птахом-захисником і тепер охоронятиме найрідніших людей та своїх земляків з неба. Проклята війна. Із синочків-пташенят ти швидко робиш справжніх соколів. Та мамам від цього не легше…
