Нещодавно разом із чоловіком Анатолієм ми їздили до наших земляків «на війну». До хлопців з Криничанщини, які несуть службу у Харківській області.
Мене переповнюють емоції, я просто у захваті від наших людей! Тих, хто на передовій, і тих, хто тут, у тилу. Звісно, не всі спішать зробити хоч якийсь внесок у допомогу нашій армії. Ці люди, як на мене, знаходяться десь на узбіччі сьогодення. Але сьогодні не про них. Я хочу сказати про тих, хто, почувши про поїздку до наших захисників, кинувся пекти, смажити, купувати і т.д. Всього і побільше. Жителі Дружби, Сухого Хутора, Кам’янчан, Первозванівки напередодні нашої поїздки цілий день несли, везли всілякі смаколики, швидко заповнюючи автомобіль.
Люди, ви неймовірні! Наші воїни передають всім слова подяки за таку турботу і підтримку. На мої слова «Ми назавжди ваші боржники» відповідають: «Ні, ви нічого нам не заборгували. Це наш обов’язок — захищати дітей, жінок, дім, Україну».
Десь годину гостювали у хлопців. Чули досить голосні вибухи, від яких я здригалася. Хлопці заспокоювали: «То наші б’ють».
Вони такі впевнені і цілеспрямовані, що одразу віриш: б’ють, переб’ють, виб’ють. Низький уклін вам, наші герої! Я така рада, що ми разом можемо щось робити для вас!
На прощання я подарувала хлопцям обереги. Вони мені — уламок ракети «Точка У». Тримаю його в руках і думаю, що цей шматок металу, який приніс на нашу землю руйнування і смерть, є постійним нагадуванням про те, що зовсім близько війна, гинуть люди. І кожен із нас просто зобов’язаний зробити свій посильний внесок для наближення перемоги.
Антоніна КОВБЕЛЬ, с.Дружба
