Наталя ДОЛГІХ, журналістка “НР”
25 вересня у 2 відділі в смт Кринички Кам’янського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки вручали державні нагороди родинам захисників.
Орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно нагороджено Сергія Івановича Кравчука із села Гримуче Криничанської територіальної громади. Орден вручили батькам Сергія — Івану Євгеновичу та Ганні Андріївні.
Сергій Кравчук народився 03.04.1978 року, виріс на Криничанщині, тут навчався у школі, працював. Свого часу відслужив строкову службу в армії. На початку 2023 року був мобілізований до лав ЗСУ на посаду гранатометника.
За словами мами Сергія, не відмовлявся і не ховався, казав: «Усі захищають, то і я піду». Загинув боєць 15 лютого цього року поблизу н.п. Бахмут. Вічний спочинок він знайшов на Алеї Героїв на центральному кладовищі Криничок. Крім батьків, у нього залишилися дві племінниці та сестра, які були присутні на врученні нагороди.
Немає слів, які хоча б на мить могли полегшити горе для родини. Горе, яке неспіввимірне ні з чим, з яким змиритися несила. «Ніякі ордени не повернуть мені сина», — зітхає згорьована мама Ганна Андріївна.
Цього ж дня за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне виконання службового обов’язку Указом Президента України від 30 червня 2023 року № 360 медаллю «Захиснику Вітчизни» нагороджено Олександра Миколайовича Дамченка з Криничок.
Олександр став у лави захисників з першого дня повномасштабного російського вторгнення. Спочатку був у місцевій роті охорони, а 13.06.2022 р. його перевели у військову частину. Був командиром відділення 58-го окремого стрілецького батальйону. Воював у самому Бахмуті. Олександр охоче спілкується з нами, розповідає про ті тяжкі часи і бої, коли доводилося голими руками вгризатися у кам’яну донецьку землю, окопуватися за лічені години.
«Хлопці спочатку побрали тактичні рукавички обрізані, бо воно ж літо, спека, — згадує Сашко. — А я подумав, що краще цілі взяти. То коли вигрібали землю, оте здоровенне каміння, окопи лаштували, мені було легше, ніж іншим. Було таке, що заходили на позиції, а лісосмуга гола, верхівки дерев зрізані, мов величезною пилкою. Не встигли й облаштуватися, а тут – ворожі обстріли. Земля двигтить, летить грунт у різні боки. До землі припав і все життя перед очима промайнуло за секунди. Багато дуже втрат маємо на цій війні. Хіба ж ми готувалися до такого? Усі – і молоді, і старі – необстріляні, без досвіду. Це вже пізніше стали краще орієнтуватися і обдумувати».
Найважче, каже Олександр, витягувати з поля бою своїх. Бо ж кожен хоче жити, а обстріли не перериваються. Тут хоч би встигнути поранених вивезти, не те що загиблих.
У лютому цього року Олександр Дамченко під час боїв у Бахмуті отримав тяжке поранення у спину. Лікувався у Хмельницькому. Нині пересуватися важко, ходить з паличкою. У серпні за станом здоров’я його відправили у відставку. Але спілкуватися з побратимами не перестає, він з ними на постійному зв’язку. Хтось з них лікується, хтось знову на передовій, а кого вже й немає на цьому світі.
