Про те, яка нині ситуація із більшістю поштових відділень, що знаходяться на території колишнього Криничанського району, впевнена, місцеві жителі знають не з чуток. Бо на собі відчули, що таке бути без періодики, або ж отримувати її із запізненням у декілька днів чи, навіть, тижнів.
Людям сумно і прикро, що не можуть дочекатися і «Нових рубежів», з якими скільки років росли, жили, працювали. Газети, яка подекуди залишається єдиним острівцем, що поєднує жителів прилеглих сіл, громад. Деякі відділення закрили взагалі. Тепер у села приїздять пересувні поштові відділення з міста.
А от адамівці своє поштове відділення відвоювали. Нелегко це далося: стукали в усі двері, куди тільки не телефонували. І діалог вели, і наводили вагомі аргументи, що без поштового відділення на селі ніяк не можна. Впоралися. Головне — мають результат: поштове відділення працює.
Очолює його вже більше року Дар’я Юріївна Сироваткіна. Молода, енергійна, тямуща. А найголовніше — людяна. 27-річна Дар’я родом з Лисичанська, що на Луганщині. За фахом вона інженер-технолог. До початку повномасштабного вторгнення трудилася на місцевому заводі інженером-лаборантом. Заміжня. Її чоловік несе службу у лавах ЗСУ. Діток поки ще не мають. Але мріють про хлопчика і дівчинку, щоб у їхньому домі було весело і гамірно. Але передусім, щоб в Україні був мир.
Дар’я і досі здригається від спогадів… Сльози самі навертаються на очі, коли згадує, як вони з сім’єю переховувались у підвалі свого будинку. Але після 44-х днів жахливих обстрілів все ж вирішили евакуюватися.
Спочатку виїхали до Дніпра усією родиною разом з вівчаркою і котом. А далі друзі підказали номер телефону священика Олексія Петровича Сілка. Зв’язалися з ним, і він сказав, що в Адамівці є будинок для тимчасового мешкання. Ризикнули, поїхали у невідомість.
— Нас прихистила щиросердна і добра родина Тетяни Адамівни Кріпак, — пригадує Дар’я. І додає: — З самого початку нашого приїзду і по сьогоднішній день нам допомагали і допомагають усі небайдужі адамівці. А ще очільниця Адамівського старостинського округу Ольга Литвиненко та її колектив. Не полишає нас без уваги й турботи і батюшка Олексій.
Зі світлою посмішкою Дар’я розповідає про те, як багато людей домогли їм адаптуватись та звикнути до нового місця. Враховуючи те, що родина Сироваткіних ніколи не мешкала у селі, деякий час їм було важкувато. Але Даша не боїться життєвих випробувань. Уже скоро вони стали звикати до нових умов проживання, завели своє господарство та посадили город. Дар’я такої вдачі, що не може просто сидіти в очікуванні та переживаннях.
Навіть за короткий час перебування в селі молода жінка здружилася з багатьма місцевими. А коли дізналася, що є вакансія у Адамівському поштовому відділенні, не витрачала час марно: зателефонувала до обласної дирекції Укрпошти, подала документи, пройшла практику на ВПЗ Кринички та успішно склала іспит. І відтак вже більше року працює на посаді начальника ВПЗ в Адамівці.
У відділенні з Дарією Юріївною працює листоноша Світлана Анатоліївна Шинкаренко. Вона із місцевих, дуже гарна, чуйна людина, завжди допоможе клієнтам у виборі необхідної періодики. Світлані Анатоліївні чи не щодня доводиться долати по декілька десятків кілометрів. Бо село дуже розгалуджене: є тут і Адамівка, і Маламина, і Морозовка. Так адамівці називають частини свого немаленького села. Листоноші Світлані Шинкаренко у будь-яку погоду доводиться не лише періодику доставляти, а й необхідні товари щоденного вжитку. Чекають на неї старенькі й коли вона привозить їм пенсію.
У Адамівському поштовому відділенні майже завжди гамірно. Тут до кожного клієнта намагаються знайти підхід, порадити, якою послугою найкраще скористатись. А також розповісти про нові послуги і т.ін.
— А для тих людей, які живуть далеко від поштового відділення, приносимо товари, які їм потрібні, — ділиться начальниця відділення Дар’я Сироваткіна.
До речі, коли відділення запрацювало стабільно, люди стали й більше послуг замовляти. Відтепер, до прикладу, частіше замовляють та відправляють посилки, бандеролі. А також здійснюють усілякі перекази.
Нерідко до відділення заходять старенькі просто заради того, щоб поспілкуватись, побачитись, порадитись один з одним. А тим більше зараз, коли у відділенні працюють такі гарні й моторні дівчата. Вони і послуги нададуть якісні, і запропонують щось нове. А найголовніше — посміхнуться та добрим словом підбадьорять у цей нелегкий тривожний час.
Аж не віриться, що ще влітку 2023 р. відділення попереджали про закриття. Та люди не дозволили цьому статись. Зберегли. Адже поштове відділення дуже потрібне селу.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
