Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Красива людина у будь-якому віці красива. І зовнішньо, і внутрішньо. Наче особливо нічим не виділяється, тиха і скромна, непоказна. І разом з тим — красива. Незважаючи на літа. На сивину, на працю, довжиною у понад півстоліття у стінах однієї установи.
Лідія Максимівна Чиж народилась у Софіївці Первомайського району на Миколаївщині у 1948 році. Дитинство було як у всіх повоєнних сільських дітей — бідне і у праці. Прямо із школи спішила Лідочка з портфелем до мами на бурякові плантації, щоб допомогти. Та й іншої роботи не цуралась.
Закінчивши школу, у 1966 приїхала у тодішній Дніпропетровськ. Влаштувалась працювати на одному із заводів. Тут і зустріла свого, як і сама, високого, статного, красивого парубка із Ганнозачатівки — Івана Пантелійовича Чижа. А скоро й весілля зіграли.
Рік ще молоде подружжя у місті жило на орендованій квартирі. Вже й маля скоро мало народитись. Тож вирішили їхати в село до Іванової мами.
Чоловік трудився у Сільгосптехніці. Туди і дружину влаштував у 1970 році. От з того часу і по нині трудиться Максимівна тут. Мінялись назви підприємства, мінялись керівники, зрештою і Сільгосптехніки давно немає (на її базі функціонують потужні агрогосподарства «Алігатор» та «Терра -2»), а вона незмінно на своєму, по простому, економічно-бухгалтерському посту, де і зустрічає у ці дні свій 75-літній ювілей.
Пройшла, можна сказати, всі етапи становлення. Починала звичайною нормувальницею на одній із дільниць підприємства, де у кращі часи трудилось по 500 – 700 працівників. Потім виросла до старшого бухгалтера із зарплати.
— О які ж були довгі-предовгі, як простирадла, відомості,— згадує жінка. — Бо ж враховувалось там все. Ці нарахування були своєрідною характеристикою кожного працівника, оцінкою його продуктивності, досягнень, успіхів.
З часом Лідія Максимівна стала працювати економістом, старшим економістом, головним економістом. На посаді економіста вона і нині. Керівництво дуже цінує її професійні якості, досвід, знання.
— Я спокійний за цю ділянку роботи, — каже Олександр Володимирович Дорошенко. — Бо знаю, що Максимівна своєчасно і якісно проведе всі нарахування і платежі, не допустить ніяких збоїв у звітності, нагадає про необхідність термінового вирішення тих чи інших проблем. Її висока самодисципліна та відповідальність — важливий чинник у злагодженій роботі усього колективу. І за це ми дуже вдячні ветерану. Вона — приклад відданості своїй справі для молодих спеціалістів. А це багато значить для мене, як для керівника.
Лідія Максимівна, як уже говорилось вище, надзвичайно скромна людина. Так характеризують її і керівник, і колеги. Та й сама я у цьому переконалась, прагнучи її розговорити. Цікаво, що характеристика людей, які носять ім’я «Лідія» цілком співпадає з нашою ювіляркою: спокійна, врівноважена, мудра, відкрита, має свою точку зору, але прислухається до думок інших. Постійна у своїх уподобаннях. Вони у Лідії Максимівни зводяться до одного — дім і робота, кухня і робочий кабінет, у якому, навіть стілець той самий вже стільки десятиліть.
Хтось захоплюється читанням, квітами, вишиванням тощо. У Максимівни два захоплення на все життя — сім’я і робота. Саме їм вона присвятила всю себе. На інше у неї просто немає часу.
З Іваном Пантелійовичем вони народили двох прекрасних дітей — Анатолія та Наталку. Діти створили власні сім’ї, подарували батькам онучок. На жаль, чоловік рано пішов із життя.
Тож всю душу дівчаткам віддавала і віддає й понині бабуся Ліда. Вони її теж не підводять, успішно здобули, здобувають вищу освіту, працюють. І в цьому теж не мала бабусина заслуга. Пишається Максимівна і дітьми. Анатолія знають як хорошого ветеринарного лікаря, а Наталя знайшла себе у праці в одній із торгівельних мереж міста Дніпра.
До речі, мешкає Лідія Максимівна з родиною доньки. І є надійною підтримкою у вирішенні побутових питань, особливо кухонних, дбає, щоб смачно і вчасно були всі нагодовані.
Як і більшість із нас, Максимівна боляче переживає нинішнє воєнне лихоліття. Вона знає, як це чекати вісточки від сина з війни, як не знаходити собі місця, коли не знаєш, що і як з твоєю дитиною. Адже Анатолій — учасник АТО. А нині служить у місцевій терообороні. З сумом згадує жінка, як ще до 2014 колективом їздили відпочивати у Крим, інші мальовничі місця України. А тепер рідна земля сплюндрована, змордована «братом» – ворогом. Відстоюючи її, скільки вже дітей наших полягло. Болить за це материнське серце і просить у неба миру та перемоги.
Щодня пішки прямує у свою «рідну Сільгосптехніку» Лідія Максимівна Чиж. Це не близько від її оселі. Цьому правилу не зраджує вже стільки десятиліть. Іншим теж радить так робити для здоров’я, кращого самопочуття. Для того, щоб бути корисним і працездатним. Вона, як ніхто, переконалась, що здоров’я — це Божий дар, який треба плекати постійно. Щоб подовше бути у формі. По-моєму, їй це вдається. І хай так буде якомога довше. Тож процитую свої рядки, навіяні Вахтангом Кікабідзе:
Бо за плечима є років Моє незміряне багатство: Родина, друзі, земляки, Для кого жити, вміть, стараться. Шепчу «спасибі» я рокам І ліки їх гіркі ковтаю. Нікому їх я не віддам. Вони мої найкращі, знаю. Шепчу спасибі я рокам…
З роси і води вам, Лідіє Максимівно! І так тримати!
