Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
За свою 42-річну роботу у редакції газети небагато я знала невісток, що так поштиво відгукувалися про батьків свого чоловіка. І зокрема про свекра. І піклувались, і прагнули зробити щось приємне. І щоб всі знали, яка це чудова людина. І спішили організувати пам’ятно солідний ювілей, що наближався. А Віта Василівна Какуша із Степанівки ще за місяць завітала до нас в редакцію, щоб домовитись про привітання, святковий допис про свого свекра Дмитра Несторовича Какушу, якому у червні виповнилося 80 літ, і який майже три десятиліття віддав службі у правоохоронних органах — дільничним інспектором міліції.
Нещодавно разом із ветераном райвідділу внутрішніх справ Віктором Івановичем Мирошниченком ми завітали до оселі Дмитра Несторовича у Зеленому Куті. Щоб поспілкуватись, розпитати про секрети багаторічної і нелегкої служби рядового дільничного, якого знали, поважали, а дехто у свій час і боявся, маючи за собою якісь кримінальні грішки.
Чесно кажучи, побачивши вперше цю людину, трохи сторопіла. Ну ніяк не виглядав він на майбутнього 80-річного ювіляра. Стрункий, під 2 метри зросту, підтягнутий, і моложавий.
Народився Митя на 8 кварталі у Криничках. Двійко їх було у родині — він та старша сестра Катя. Хлопчику виповнилось 5 років, як у 1948 померла мама. Батько з війни собі привіз нову дружину. Та не вжились вони тут. Поїхали жити у Білорусію. А дітей до себе забрав дідусь Сахрон Кирилович Какуша 1864 року народження. Недовго вони у нього прожили — все-таки було діду тоді 84 роки. Катю згодом забрала до себе на 6 квартал батькова сестра. А семирічного Митю прилаштували у Ганозачатівський дитячий будинок. І був там хлопчик аж поки заклад не розформували. А потім дитину забрала до себе бабуся по маминій лінії Євдокія Семенівна Какуша.
Середню освіту здобув Дмитро у Криничанській СШ № 1. Потім став студентом Дніпропетровського хіміко-механічного технікуму. У 62-ому році четверто -курсника Дмитра Какушу призвали до лав армії (саме була Карибська криза, і він у складі ППО пильнував Москву).
Демобілізувався у 65-ому у званні молодшого лейтенанта. Закінчив технікум. За направленням пішов працювати на шинний завод. У місті і долю свою зустрів — Валентину Іванівну Дігтяренко. Одружились, мешкали у гуртожитку, а коли закінчився строк відробітку (3 роки), поїхало молоде подружжя на батьківщину Дмитра. Родич — Володимир Семенович Какуша , який працював у районному товаристві сприяння армії і флоту, загітував Нестеровича працювати в міліції. Його призначили дільничним на три сільські ради — Червоноіванівську, Новоселівську, Семенівську. Так молода сім’я стала мешкати у квартирі Червоноіванівського будинку-інтернату.
Дмитра Нестеровича виручали скрізь ноги, а згодом вірний друг — мотоцикл. Він скрізь устигав. Все знав, все бачив, намагався спрацювати на випередження шляхом «душевно-профілактичних» бесід із схильними до правопорушень. Не рвався у передовики, але і задніх не пас. На ввіреній йому території знав кожного на ім’я. У його полі зору були сім тисяч мешканців названих вище громад, три колгоспи — «Україна», Імені Леніна, «Зоря комунізму», 15 населених пунктів. А ще — клуби, школи, торгівельні заклади. Як ви думаєте, легко було все це контролювати? Звичайно ж ні.
За підказкою старших товаришів згуртував Нестерович навколо себе громадський актив і це дуже швидко дало результат. На його дільниці зменшилась кількість правопорушень, нерозкритих злочинів. З часом прийшов досвід, знання, успіх. А з ними й авторитет не лише серед колег – працівників Криничанського райвідділу внутрішніх справ, а й серед мешканців дільниці.
Нестерович ніколи не ставив себе вище над людьми, адже посада дозволяла: влада, зброя, форма. Він скрізь старався брати людяністю, доброзичливістю, справедливістю, скромністю.
Ось як писав у свій час про Какушу мій колега, нині вже покійний власкор «Зорі» Григорій Руденко:
«Стрункий і підтягнутий, хоча від очей вже пролягли промінчиками думні борозни. Погляд пильний і серйозний. У карій його глибині ніби дрімає смішинка, нагадуючи веселу, щиру вдачу. Говорить спокійно, по-вчительськи розсудливо, без натяку на командирський тон. Якби не форма з начищеними ґудзиками, можна було б подумати, що перед тобою досвідчений класний керівник, а не працівник міліції».
Дуже точна, скажу вам, характеристика. Бо такий він і зараз, тільки правда, вже давно не при виконанні, а на заслуженому відпочинку. А писали про Нестеровича багато. І в «Зорі», і у «Прапорі юності», і у наших «Нових рубежах». Керівництво райвідділу завжди ставило дільничного Дмитра Нестеровича Какушу у приклад іншим, його кандидатура була одна із кращих для журналістських розповідей у пресі різних рівнів, а господарства навіть змагались за зону впливу Какуші і боляче переживали, коли траплявся той чи інший перерозподіл.
У свій час Нестерович вніс вагомий вклад у боротьбу із самогоноварінням. Під любителями і творцями «зеленого змія» земля горіла. У пору антиалкогольної кампанії за пару днів було більше двох десятків самогонних апаратів до сільрад здавали ті, що покаялись з допомогою дільничного.
Росли сини — Олександр та Сергій. Дружина Валя у більшості випадків давала їм раду. Бо Нестерович майже не жив дома — таку мав неспокійну, небезпечну, цілодобову роботу. На щастя, родина все розуміла і у всьому підтримувала главу сімейства. З Червоноіванівки перебрались у Степанівку у власний будинок — голова колгоспу Геннадій Кузьмич Єрмаков потурбувався. Обзавелися Какуші друзями, знайомими, сусідами. Думали, там будуть доживати віку. Та будинок, зведений на кручі і без надійного фундаменту, став із часом роз’їжджатись. Що не робили, як не рятували, а довелось шукати інше житло. Тож у 2007 опинились ветерани у Зеленому Куті.
— Тут, — каже Нестерович, — і золоте весілля зустріли. Встигли, слава Богу. Бо незабаром друга його половинка — Валентинка полинула у кращі світи…
Залишився Дмитро Нестерович сам у оселі. Та не впав духом, не дає собі журитись. Бо ж йому є для кого жити. Є кому брата (із сестрою Катрусею у них і дотепер міцні родинні зв’язки),батька, дідуся, прадідуся радувати. Це два сини, дві невістки — Віта й Оксана, три онука, три внучки і одна правнучка.
Старійшина роду, який зростав без батька й матері, оточений їх безмірною любов’ю і увагою. Рідні і наготують добренького, і привезуть, і допоможуть двір та оселю утримувати у порядку.
Хоча Нестерович і сам ще огого-го! Він і борщі варить, і компоти крутить, рецептів консервування безліч знає. 7 років у гуртожитках багато чого навчили, каже. Безумовно всі нащадки ветерана — для нього дорогі і любимі. Та особлива гордість діда — онук Денис, який, можна сказати, пішов його стежкою. Хоч не хотіла бабуся Валя цього дуже, пізнавши добре, як це бути дружиною право- охоронника. Не дуже раділи вибору хлопця і батьки. Та куди їм було подітись від мрії його життя з дитинства. Бо так воно і було, він марив дідовою роботою. У записниках писав плани пошукових дій «Капітана Какуші, який ловить злочинців». А його улюбленими іграшками були усілякі набори зброї, кайданок з пластмаси. Він так і казав: я нічого іншого не вмію.
Денис успішно закінчив юридичний університет. Дідусь з батьками приїздив до нього на присягу. Як і під час строкової служби у одній з частин внутрішніх справ. Нині онук продовжує справу діда Дмитра, працюючи у правоохоронних органах м. Вільногірська. Денису надзвичайно пощастило мати такий взірець у житті, як його дідусь.
Так непомітно сплив час спілкування. Дмитро Нестерович пригадав колег, які вже пішли за обрій і з якими спільно стояли на варті правопорядку. Він і сьогодні не може спокійно спостерігати випадки беззаконня, переживає за наших захисників. Адже у їхніх лавах і його земляки, рідні, його онуки. Як хочеться йому, щоб якнайшвидше скінчилась війна. Щоб в мирі, добрі і злагоді зростали правнуки, а оселя завжди повнилась їх щасливим сміхом.
Щиро зичимо цього ювіляру і ми. Бажаємо міцного здоров’я, радості і шани. Щоб і надалі дільничний Какуша був прикладом, безмінним вартовим найкращих людських і сімейних цінностей свого великого красивого роду. «Нестерович завжди на посту» — писали про нього в районці. Хай буде ще так багато-багато літ.
