У травні українці традиційно святкують День матері. Це найважливіше сімейне свято, яке має свою цікаву історію. Мама — найрідніша людина у житті кожного з нас. Вона перебуває поряд під час всіх найважливіших подій в житті, навчає нас першим словам, крокам та іншим навичкам. І дорослими поряд з мамою ми завжди відчуваємо себе дітьми…
Людмила Станіславівна Нагорна 23 роки мешкає в Аулах, які для неї за ці роки стали рідними. За словами жінки, її Аули – це найгарніший куточок на землі, хоч народилася та виросла на Тернопільщині у багатодітній родинію.
У сім’ї їх було п’ятеро дітей: четверо дівчат-сестричок і братик, який, на жаль, помер ще маленьким. Мама Людмили Станіславівни усе життя пропрацювала дояркою, тато — в рибінспекції. Люда школяркою частенько вешталася на фермі – допомагала неньці. А вже з 6-го класу ходила підміняти жінок-телятниць. Згодом восьмикласниця Людмила полола по пів ланки буряків. Після 8 класів середньої школи перевелася у вечірню школу. Трохи трудилася на консервному заводі. Та невдовзі повернулася на ферму, де незмінно пропрацювала 25 років.
Струнка чорноброва дівчина була мила усім, хто зустрічався на її життєвому шляху своєю добротою, працьовитістю, щирістю і милосердям. Тож і не дивно, що вже скоро її засватали. І у 17 Людмила вийшла заміж за чорноокого видного парубка Дмитра. А вже через рік у молодого подружжя народився синок-первісток Василько. Згодом на світ з’явились Володя, затим Миколка, Іванко й Анатолій.
Сини-соколи – найбільший мамин скарб і тоді, і нині через стільки літ. Сини – її гордість і любов, її опора і надія. Про усіх них у мами болить серце, душа. Василько, на жаль, трагічно помер ще у 35. Володі нині 40. І він разом з мамою Людою трудиться у КП «Добробут» Аулівського старостату. Миколка (1985 року народження) воює. На війну пішов ще з її перших днів. Вдома на нього чекають матуся, дружина Таїсія та донечка Емілія. Син Іванко теж захищає свою родину, Україну з перших днів повномасштабного вторгнення росії. Воював на харківському напрямку. Невдовзі за станом здоров’я його повернули додому. Хоч мамі і не кажуть – бережуть її від стресу, та вона знає і сама, що так би просто звідти не повернули… Та як би там не було, головне, що її син живий… І за це мати щомиті дякує Всевишньому.
Найменший син Людмили Станіславівни Анатолій 1990 р.н. теж вже одружений. Він працює на м’ясній фабриці у Дніпрі.
Повиростали мамині синочки-соколики. Продовжують їхній рід – Нагорних. Та для мами вони назавжди залишаються дітьми. Людмила Станіславівна – мати-Героїня. Це звання вона отримала уже в Аулах.
Нині жінка проживає сама. 17 років минуло, як пішов у засвіти її коханий чоловік Дмитро Карпович. Тож Людмила Станіславівна живе тепер за двох і тримає усе на своїх плечах: хату, город, котиків, квітник у палісаднику. Чимало квітів й в оселі жінки.
А коли буває важко на душі чи навпаки – хочеться подумати, поміркувати – жінка береться за вишивку. Вишиває хрестиком рушники, сорочки, серветки. Майстерність передалася жінці від мами та бабусі. Роботи Л.С.Нагорної не раз виставлялися на усіляких районних та обласних творчих конкурсах. А ще вони є у родинах її синів.
Кожному з своїх синів-соколиків мама вишила сорочку: на щастя, на долю. Як оберіг від усіляких життєвих негараздів. Людмилу Станіславівну без перебільшення можна назвати Берегинею своєї родини. Вона вправна господиня. Свого часу жінка готувала страви на весілля чи проводи в армію. Бувало, чоловік на 100, 200. А ще пекла смачні короваї і торти на весілля, дні народження, різні родинні свята.
Нині невтомна Людмила Станіславівна Нагорна добросовісно трудиться у КП «Добробут». Прибираються добробутівці і в Аулах, і в Вишневому, і в Українці. Об’єм роботи щодня чималий. Та Станіславівна вправно порається: і вдома, і на ввіреній їй території. Скрізь у неї лад і порядок, чистота і блиск. Бо не вміє інакше.
Мріє мама Людмила, щоб скоріше настала наша перемога, довгоочікуваний мир і спокій без тривог і сирен. Щоб не гинули діти. Щоб усі сини повернулися живими і неушкодженими до своїх мам. І щоб матері благословляли їх на щастя і добро, на примноження родин, на сімейне щастя і благополуччя
Олена МУШИК, журналістка “НР”
