Олена МУШИК, журналістка “НР”
Неля Куриляк третій рік працює у Дружбівському сільському Будинку культури керівником гуртка «Петриківського розпису». Гуртківців у Нелі Борисівни чимало. Дітвора із задоволенням поспішає на її заняття. Бо тут їм і комфортно, і цікаво. Вона ж старається у кожному розкрити хист до прекрасного, навчаючи дітвору азам петриківського розпису.
Жінка і сама знаходить у цьому якийсь душевний спокій. Бо, коли сідає за малювання, хоч так трохи відволікається від постійної тривоги, переживань за сина Віталія, який з перших днів на війні, за усіх хлопців-захисників: кого знає і кого не знає. Бо, зрештою, усі ж вони — наші, рідні.
Болить душа за синів. А їх у Нелі Борисівни троє: найстаршому Віталію — 40, Артему — 37, і найменшому Владу — 30. Кожного разу під час «повітряної тривоги» серце жінки крається від переживань і за онуків: 16-літню Софійку, півторарічного Іллюшу та семимісячну Аделінку. Бо хіба ж можна звикнути до тих завивань, коли знаєш, що десь «прилетіло», щось пошкодило, і найстрашніше — від тих рашистських «привітів» гинуть люди, і, не доведи Боже, діти.
Не має вона спокою ще з 2014 року. Саме тоді її старший син Віталій пішов захищати Батьківщину. А коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він вже 24 лютого у перших лавах був у військкоматі і на передовій.
І нині він там. Боронить свою родину, дітей, маму Нелю, ріднокрай, всю Україну від клятого ворога. Де точно перебуває син, жінка і не знає. Знає лишень, що на Донецькому напрямку. І все. Аби уберегти маму від зайвих переживань, син старається, як є можливість, щоранку сказати їй: «Доброго ранку, мамо!» І для неї це величезне щастя і заряд енергії на весь день. Бо ж у цих словах і те, що він живий, і те, що, дякувати Богу, здоровий. Для будь-якої мами це — найголовніше. І матуся бажає сину-захиснику доброго ранку. А ще дня. І ночі. У молитвах щомиті щиро просить Господа, щоб оберігав її кровиночку. І усіх синочків неньки-України.
З перших місяців війни Неля Борисівна активно волонтерить, допомагає нашим хлопцям. Спочатку з дружбівським кухонним батальйоном каші, тушонки готували, випікали різні домашні смаколики. І нині продовжують цю справу. Вирішили, будуть так «воювати» в тилу до самої нашої Перемоги. Смажать, печуть, варять по домівках. А затим у вихідний все збирають і передають «добрики» для ЗСУ Наталі Дзюрі. А вже звідти формуються відправлення для захисників на фронт. Аби усім вистачило, щоб нікого не забути, не оминути.
Неля Куриляк допомагає захисникам ще й тим, що розмальовує військову атрибутику: гільзи від снарядів, патрони з поля бою і т.ін. Їх майстрині переправляє волонтер Максим Антонюк. На свій розсуд і світогляд жінка вдихає у те залізяччя життя, розмальовуючи дивовижними візерунками.
Майже на всіх її витворах — червона калина. Її червоні кетяги символізують, на думку майстрині, якою великою ціною наші захисники виборють нині свободу і незалежність України. Чорне та біле листя символізують життя та смерть, добро і зло, світло і пітьму. Жінка палко вірить, що у цій запеклій щоденній боротьбі, коли, на жаль, гинуть кращі серед кращих синів українського народу, ми все ж вистоїмо.
На виручені від продажу її робіт кошти волонтери закупляють дрони, все найнеобхідніше. У такий спосіб Неля Куриляк донатить для наших ЗСУ. Хто б міг подумати, що її мирна творча професія стане в нагоді у воєнний час.
Усе життя Неля мріяла бути художницею. Ще з дитинства засинала і прокидалася з олівцем. Малювала все, що бачила. У всьому, що малювала, дівчинка помічала лише красиве і позитивне. Навіть остання сторінка усіх її шкільних зошитів була завжди в малюнках, оскільки юній художниці постійно приходили якісь творчі ідеї. Бо народилася та виросла у чарівній місцині — в селі Лисківка Царичанського району, обрамленому річкою Оріль та хвойними лісами.
Дитинство та юність Нелі не були легкими. Мама Нелі — Клавдія Олексіївна тривалий час пропрацювала в колгоспі на фермі, затим продавчинею. Тато Борис Олександрович шоферував. Неля допомагала батькам і по господарству, і з меншими дітьми. А у вільні від домашньої роботи хвилини малювала. На жаль, батьки Нелі рано померли. Тож за меншими братом і сестрою постійно наглядала старша сестра.
Творчі гени, стверджує жінка, передалися їй від дідуся Олексія по маминій лінії. Свою мрію малювати проста сільська дівчинка втілила в життя, вступивши після 8-го класу до Петриківського училища. Ще під час навчання проходила практику на відомій на увесь колишній Союз фабриці «Дружба». Одна з майстринь тієї фабрики винайшла процес обпалення посуду, який тут відразу вручну і розмальовували. Саме цим і займалася Неля. Згодом вийшла заміж. І невдовзі переїхали з чоловіком на його малу батьківщину — осіли в Дружбі. Чоловік працював зварювальником, Неля трудилася в дитячому садочку, затим — художником-оформлювачем в колгоспі «Прогрес». А в 1991 році чоловік тяжко захворів і, на жаль, помер.
Скільки всього лягло на тендітні жіночі плечі. Та вона витримала. І на свою непросту долю ніколи не нарікає. Мабуть, через те, що уміє радіти життю у всіх його проявах. І у сьогоднішні нелегкі часи, як колись у дитинстві, уміє бачити красиве поряд. І живе з вірою у нашу Перемогу і надією, що все буде добре.
