90 років тому народився Володимир Андрійович Лижнік, герой праці, хлібороб, голова колгоспу-мільйонера «Прогрес»
Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
“Це дійсно був найнеспокійніший голова. В області таких керівників можна було перелічити на пальцях. Застати його в кабінеті було практично неможливо. Володимир Андрійович все життя будував. Будував житло для колгоспників, вчителів та медиків. Будував школу, дитсадки та медзаклади. Йому дуже подобалося будувати. Асфальтував дороги, у всі 8 сіл «Прогресу» було проведено газ, працювали водогони.
Кремезний, рухливий, з ледь помітною хитринкою у розумних очах, постійно заряджений дієвою енергією — таким запам’ятали ми нашого героя. І досі про нього нагадують його справи. В.А.Лижнік залишив великий слід в житті нашого регіону”.
Ось такий допис отримала редакція від керівника Дружбівського старостинського округу Віктора Бойка. Гадаємо, було б не справедливо у ювілейний рік народження Володимира Андрійовича Лижніка, не розповісти на сторінках газети, яку він любив і підтримував у нелегкі часи, про його трудовий і життєвий шлях.
З цією метою звернулись до найрідніших йому людей: доньки Людмили Володимирівни та онука Володимира Андрійовича Регерів. І звичайно, до сторінок «Нових рубежів» минулих років.
— Народився мій батько у рік Голодомору – 1933 році, — розпочала свою розповідь Людмила Володимирівна. – І зміг вижити, щоб присвятити себе сільському господарству. Для того, щоб люди ніколи не голодували. Ріс у великій сім’ї, де було дев’ятеро дітей. До праці привчився змалечку. У ті часи на кожного хлопчика виділяли по 2 гектари землі. І батько кіньми обробляв свою землю. Він дуже любив читати і вчитись. І тому однією рукою тримав плуга і йшов за кіньми. А іншою — книгу, і читав.
— Батько часто згадував, як тяжко пережили війну. Фашисти вигнали з хати, і вся їхня сім’я, як і все маленьке село Вишневе, жили в землянках в лісках і балках. Війну батько згадував все життя з ненавистю, — продовжила розповідь Людмила Володимирівна.
За свідченнями Володимира Андрійовича, його батьки велику увагу приділяли навчанню дітей. Всі у його багатодітній родині закінчили середні і вищі навчальні заклади.
– У них були і агрономи, і інженери, і військові, і вчителі, і спортивні тренери, і бухгалтери, і працівники харчової промисловості, — розповідає донька.
А ще згадує, яку значну увагу приділяв її батько вихованню молоді. Він забрав до себе у господарство випускників Червоноіванівського інтернату, завчасно побудувавши для них два гуртожитки з усіма побутовими зручностями. Він дав їм роботу у колгоспі, а хто бажав, навчався за рахунок колгоспу у вищих навчальних закладах. Часто ці хлопці і дівчата приходили до Лижників у гості як до рідних батьків. Вони й називали його батьком, каже Людмила Володимирівна. І продовжує:
— Змолоду і все життя мій батько приділяв велику увагу спорту. Він говорив, що саме завдяки цьому зміг вижити і вивчитись в Ерастівському технікумі. Бо спортсменам давали їжу і одяг.
Пізніше, будучи керівником господарства, Володимир Андрійович проводив шахові, баскетбольні, волейбольні турніри.
У його дочки зберігається кубок турніру, який присвячувався голові колгоспу «Прогрес», Герою Соціалістичної Праці В.А. Лижніку.
— Він був добрим батьком, чоловіком і дідусем. Прожив нелегке життя. Але залишив після себе гарні справи. Побудувавши, перебудувавши села, з газом, дорогами. Думаю, люди будуть його згадувати добрим словом, — закінчила свою розповідь Людмила Володимирівна.
Яким же був шлях простого сільського хлопця, починаючи від плуга і до Зірки Героя Праці? А пролягав він від початкової Барвінківської школи, Степанівської семирічки, Ерастівського сільськогосподарського технікуму до роботи механіком у Криничанській МТС у 1953 році. У березні 1956-го Володимир вже очолював на станції тракторну бригаду. У 1958 р. працював бригадиром тракторної у колгоспі «За мир». У 1961-ому став заступником голови колгоспу цього господарства. Закінчив однорічну школу підготовки керівних кадрів колгоспів та радгоспів при Дніпропетровському сільгоспінституті, працював на партійній роботі. У січні 1964 р. очолив колгосп «Побєда», з лютого 1967 р. – «Прогрес».
Стільки сил, здоров’я віддав Андрійович цьому господарству. Гримів колгосп не лише на весь район, а на всю область, Україну. Не раз його колектив виборював першість і у Всесоюзному соціалістичному змаганні. У «Прогрес» їхали звідусіль по досвід, знання, добру пораду. Тут завдяки Лижніку народилось і розквітло чудове мальовниче село Дружба. У «Прогресі» найбільше будувалось житла, найбільше вироблялось сільгосппродукції. Знаменитий картуз Лижніка на дорідних колосках пшениці, які не гнулись під його вагою, став легендою і символом високих врожаїв.
Володимир Андрійович був активним у громадському житті, не раз обирався депутатом районної ради, членом облвиконкому. Заслуги Володимира Андрійовича Лижніка були належно поціновані державою. Зокрема, він був нагорожений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак пошани», Жовтневої революції. У 1982 році йому було присвоєно почесне звання Заслуженого працівника сільського господарства, а у 1988 році – звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і молот».
Скаже хтось, то колись за застійних часів було. Але ж були люди, які трудились, є збудоване газифіковане житло, є об’єкти соціальної сфери. Хіба, за красиві очі трьома орденами Слави нагороджена доярка-п’ятитисячниця Людмила Василівна Голобородько, орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Знаком Пошани – Віталій Петрович Силюк, Кім Іванович Ковеня, Зоя Карпівна Ковалюк, Катерина Петрівна Ляшенко, Раїса Павлівна Саква, Володимир Павлович Кирик, Віктор Іванович Козак, Микола Сергійович Синько, Володимир Іванович Гришко, Любов Андріївна Гладка, Ганна Іванівна Мілляр, Анастасія Іванівна Гончарук, Парасковія Григорівна Гришко, Катерина Федорівна Гончар, Валентина Василівна Доленко, звання Заслуженого працівника сільського господарства удостоєні Любов Андріївна Менько, Любов Григорівна Коваленко, Олександр Іванович Ткаченко. Це ті люди, які разом з Лижніком піднімали «Прогрес», були з ним в одній упряжці і в час злетів, і в час невдач. І перелік їх можна продовжувати ще довго. На жаль, більшість із них, як і Володимир Андрійович, вже полинули у засвіти…
Людиною високої відповідальності, людиною слова і діла, яка могла відстояти свою правоту і тоді, коли його точка зору не співпадала з «вищестоящою», запам’ятали його колеги-аграрії. Він завжди все зважував, все прораховував, був ніби м’якеньким на перший погляд, все погоджувався та притакував. І від цього притакування, дивись, співрозмовник і втрачав пильність. А Дідові (так поза очі його називали молодші колеги-керівники) тільки цього й треба було. Бо хто ж за колектив постоїть, як не він, його керівник, хто захистить інтереси простих трудівників?
Хоч нелегко, дуже нелегко було це робити. Він важко переживав труднощі, які випали на долю українського села в роки реформування АПК. До останнього тримав у кулаці створене з нуля разом з людьми господарство. Боліла у Селянина душа за всім, чому присвятив життя. Надія на відродження «Прогресу», належне поцінування праці сільських трудівників до останніх хвилин життя не покидала Хазяїна.
І в чомусь ця надія справдилась. Бо ж успішно трудиться на території Криничанської громади ПП «Прогрес», яке очолює онук Лижніка – Володимир Андрійович Регер.
Скромний, небагатослівний, але як і його дід, небайдужий до чужого горя, готовий прийти на допомогу землякам, підтримати спортсменів, захисників. Ось що він нам розповів про свого знаменитого діда:
— Любив створювати щось, любив будувати. У нього не було царських замашок, золотих ручок на дверях. У 60 років він нормальної хати не мав. За що інколи над дідом сміялись. Оселя йому була потрібна тільки для того, щоб поспати, поїсти. А спав він чотири години на добу. Цього дідові було достатньо, щоб відновити сили. Мабуть тому, що із замолоду дуже любив спорт. А ще любив всіх вітати з днем народження, святами, допомагав багатьом.
Була у діда мрія – зробити нашу Дружбу крутішою за Кринички. Тож, як несамовитий, будував житло, школу, торгівельний комплекс, адмінбудівлю, будинок культури, слав дороги. Для нього нічого не було неможливого. Єдине, через що він дуже страждав, – відсутність у селі доброї води. Стукав скрізь, на одній з нарад запитав, чи довго ще буде лимонадом умиватись. Довго йому той лимонад згадували. Ще б трохи і дід би свого добився. Казав, що під Адамівкою знайшли підземне озеро з великим запасом води. Та не судилось цій дідовій мрії збутись: почали розвалюватись колгоспи…
А ще він вчив мене ніколи нікому не жалітись, казав, що ніхто тобі не допоможе, ти сам повинен всього досягти. Пам’ятаючи дідову науку, на запитання про те, як справи, відповідаю: будем жить!
Що тут сказати – дідові університети онук засвоїв добре. Гадаю, що не тільки він. А всі, кого доля зводила з цією мудрою, доброю, закоханою у землю людину.
16 серпня нашому земляку Володимиру Андрійовичу Лижніку виповнилося б 90 літ. Він пішов з життя 17 років тому. Та слід на землі залишив добрий. Не кожному це дано. Згадаймо у ці дні людину, чиї досвід, благородні справи, мудрі, добрі, з особливою хитринкою, очі підтримували у важку хвилину. І ще раз подякуймо за науку хліборобську і науку завжди залишатись Людиною.
Фото з архівів Людмили Регер та редакції
