Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Хоч і привід нашої зустрічі з головою фермерського господарства «Дося» Анатолієм Миколайовичем Отяном – святковий, та розмову розпочинаємо з сумного. Бо ж війна. Бо ж болить Одеса, болить Кривий Ріг, бо ж і у Вітрівці бачать люди, як летять смертоносні ракети, бо ж плаче серце за Павлом Збаразьким, який стільки своїх сил, умінь, старань вклав у розбудову виробничої бази господарства і загинув як Герой, захищаючи Батьківщину.
— Частинка його душі назавжди залишиться у всіх справах, які він так майстерно робив, — розповідає керівник господарства, глибоко переживаючи втрату.
Ми сидимо у його затишному кабінеті, капітально облаштованому у приміщенні колишньої тракторної бригади колгоспу «Всесвітній жовтень». Тут поряд – велика гарна кухня, їдальня, інші приміщення, де все зроблено зручно, комфортно, по сучасному.
Разом із керівником та головою Кам’янської районної профспілкової організації працівників АПК Віктором Стрельцовим згадуємо, як все починалося. Адже 20 жовтня цього року господарству виповниться 27 літ.
Важкі то були часи, революційні. Колись у колгоспи заганяли. А всередині 90-х люди трималися цієї форми господарювання, яка все далі заходила у глухий кут. Реформа АПК не всім була до душі. Не всі змогли знайти своє місце у вирі назрілих перетворень. Анатолій Отян ризикнув і в числі перших вирішив самостійно господарювати на своїй землі – одержаних у ході розпаювання трьох земельних паях – своєму, дружини та сина.
Що-що, а трудитися на землі Анатолій Отян умів. Адже освіту мав вищу агрономічну (закінчив Одеський сільськогосподарський інститут). У колгоспі досить успішно опікувався і садом, і городом. Тепер перед, так би мовити, новонародженим фермером відкрилися нові горизонти. Став працювати на себе і відповідати за все мусив сам.
— Хтось знайшов відмовку – не мав коштів, залишився сам на сам із своїм паєм, — згадує Анатолій Миколайович. — Так і я не мав грошей. Починав з того, що продав свою новесеньку машину і купив 12 тонн солярки, щоб було чим обробляти землю. Шість років собі, родині у всьому відмовляв, стягував техніку, тримав свиней, корів, птицю, торгував на базарі, доводив до ладу розтрощені виробничі споруди, вичухував землю з метрових бур’янів, по краплині завойовував серед земляків авторитет щоденною працею до сьомого поту.
Поступово СФГ «Дося» стало обробляти майже половину земель колишнього колгоспу «Всесвітній жовтень». Так триває і до цього часу. Тобто люди оцінили в особі Отяна справжнього господаря і без вагань довіряють йому обробіток власних паїв.
Трудовий колектив господарства на даний час складає 23-25 чоловік. Це і механізатори, і водії, і охоронці.
— Нині землю можуть якісно обробити 2-3 механізатори, — розповідає Анатолій Миколайович. — Навіть якби площ було удвічі більше, мої хлопці справились би.
І секрет тут простий — у господарстві мають найсучаснішу, найновішу техніку, на якій легко і приємно працювати.
— Я б сам на таких тракторах трудився залюбки, — каже керівник. — Електроніка, автоматика скрізь. Якби й хотів, важко схибити. Ми давно позбулися всього того, з чого починали, що збирали по гвинтику, ліпили докупи із старого, віджитого.
Тепер у недавно спорудженому диво-ангарі красується потужна техніка. Її цілком вистачає для перевезень і збіжжя, і будівельних матеріалів. Щодо збіжжя, то його є де зберігати. Бо ж через війну і «Дося» потерпає від того, що не стало ринку збуту. Якщо пшеницю минулорічного врожаю вдалося вигідно реалізувати, закупити добрива, насіння, пальне і для збирання, і для сівби, то з ячменем – біда. Довелося приховати до кращих часів.
За рахунок реалізації збіжжя господарство уже майже на 20% змогло розрахуватися у цьому році з пайовиками за оренду земельних наділів.
У господарстві постійно вдосконалюється виробнича база, щось будується, ремонтується. У минулому році на це пішло тільки цементу 90 тонн, 20 тонн його вже використали у цьому році. Наприклад, провели капітальну реконструкцію току. Все старе вирізали, обладнали «Норію» за останнім словом техніки. Подвір’я мехтоку рівнесенько забетоноване, споруди відремонтовані, скрізь все до ладу.
Господарство вчасно виплачує заробітну плату і досить солідну. В середньому механізатори отримують по 30 тис. грн. А у розпал весняно-польових робіт, жнив і понад 60 тисяч.
Анатолій Миколайович завжди дотримується принципу, що людей треба зацікавити, гідно оцінити їхню працю. Тоді і віддача буде належна. Певно, тому у «Досі» немає проблем з кадрами. Тут кожен працівник дорожить своїм місцем роботи. Бо ж бачить увагу і турботу з боку керівництва. Трудівників безкоштовно забезпечують смачними обідами та вечерями під час проведення основних сільгоспкампаній. А трудовий день тут, як у міському офісі, розпочинається з кави чи чаю.
Того дня ми з Віктором Васильовичем багато цікавого дізналися про роботу фермерського господарства, його людей, види на нинішній врожай, плани на майбутнє. Згадали, наприклад, що на початку своєї діяльності господарство виплачувало пайовикам 3 % від вартості паю, нині – 12%, а найближчим часом планують довести цей показник до 15%.
Так, це додаткові затрати, доведеться ще продуктивніше працювати. Але ж людей треба постійно зацікавлювати, заохочувати, вважає Анатолій Миколайович. Як пайовиків, так і трудівників господарства. Він охоче називає імена тих, хто разом з ним дбає про розвиток господарства. Це механізатори Сергій Собко, Євгеній Козлов, Олександр Чуприна, завідуюча мехтоком Світлана Стеценко, господарка виробничої бази (заправниця, комірниця, відповідальна за город і т.д., і т.п.) Ніна Яворська та багато інших. З деякими з них того дня вдалося поспілкуватися.
Зокрема, Сергій Петрович Собко у «Досі» трудиться з 2005 року. Механізаторської справи він навчився у Щорському професійно-технічному училищі. Як прийшов після його закінчення у господарство, так і трудиться тут понині. Йому безвідмовно підкоряються потужний самохідний обприскувач «Джон Дір» і такої ж марки комбайн. Де тільки треба – там і Сергій. Сіє, збирає, доглядає за посівами. А якщо треба щось зробити безпосередньо на території виробничої бази, то і тут на Сергія може покластися керівник. Взаєморозуміння повне.
Втім, як і з іншим професіоналом – Євгенієм Миколайовичем Козловим. Він у господарстві трудиться з 2001 року. Професію механізатора здобув у Червоноіванівському УПК. До армії 9 років трудився у ДГ «Руно». Одружився на вітрівчанці Вікторії. Так і осіла їхня родина тут. Підростає батьків помічник – 12-річний син Богдан. А від доньки Катерини Євгеній Миколайович вже онуків чекає.
Нагодився на нашу розмову і водій Андрій Васильович Петрук. На жаль, біля його авто водія не вдалося сфотографувати (було в ангарі), а поговорити змогли. Про те, що 29 років пропрацював у ДГ «Руно» і вже 8 – у «Досі». Про те, що нині здебільшого робить рейси за будівельними матеріалами – пісок, щебінь, цемент і т.д. А прийде пора збирання – буде зерно нового урожаю транспортувати. Види на нього у господарства хороші. Дай тільки, Боже, вирощене зібрати.
А на механізованому току ми поспілкувалися з охоронцем Миколою Васильовичем Рудим та завідуючою Світланою Іванівною Стеценко. Перший теж, як і Анатолій Миколайович, трудився у «Всесвітньому жовтні». Після війни його батько Василь Дмитрович Рудий навіть очолював цей колгосп. Завідуючим фермою працював і Микола Васильович. А останні 8 років він – у службі охорони господарства. Позмінно чергує, з допомогою відеоспостереження слідкує за збереженням майна, урожаю.
А Світлану Іванівну Стеценко доля закинула у Вітрівку з Кривого Рогу. Цьому посприяла її тітка Гаврилюк Віра Василівна, яка тут жила. Світлана спочатку трудилася у дитсадку. 19 років життя віддала виховательській справі. І вже 12 літ вона – господиня току. Фактично вся реконструкція його пройшла на її очах.
— Такого господаря, як Анатолій Миколайович, ще треба пошукати, — вважає Світлана Іванівна. — Є такі, що землю забрали, а ради їй не дадуть. У Анатолія Миколайовича і на землі порядок, і за людей чоловік переживає. Щоб працювалося усім у теплі, у добрі, щоб красиво скрізь було і до ладу. Наш керівник і трудівникам господарства, і пайовикам завжди допомагає у вирішенні проблем. А нам від такої уваги і турботи теж хочеться його не підводити.
Як і Анатолій Отян, Світлана Іванівна добрим словом згадує нашого земляка Павла Збаразького, який загинув, захищаючи рідну землю. «Це Паша, —розповідає, — вагову облицьовував, і підлогу він теж робив. Золоті руки мав, нам його дуже не вистачає».
Як і всі ми, жінка у тривозі за рідних. Дочка з родиною у Дніпрі мешкає. Син – у Кривому Розі. І там, і там прильоти…
— Одне нам залишається — на Бога надіятися і на ЗСУ. Допомагати, чим можемо.
Такої ж думки і керівник господарства. Все, що треба, куди треба, йде вчасно і без зайвих розмов. Десь там на війні і КамАЗ господарства, і ще багато чого.
— Ця допомога – вдячність нашим воїнам за те, що ми фермери, хлібороби можемо сіяти хліб, дбати за продовольчу безпеку держави.
Колектив СФГ «Дося» разом із своїм керівником дбають не лише про матеріальне. Опікуються вони і місцевим парком, що біля меморіалу загиблим воїнам у Другій світовій війні. Допомагає господарство і місцевому храму Православної церкви України. Зокрема, найближчим часом планується звести навколо нього сучасну огорожу.
А ще Анатолій Миколайович хоче увіковічнити історію села Вітрівка, якому у наступному році виповниться 100 літ і яке є невід’ємною частиною нашого Криничанського району, 100-річчя якого ми б святкували нині.
— Життя іде, все менше серед нас тих, хто пам’ятає, як колись було. Треба, щоб наші нащадки знали історію рідного села, імена людей, які його розбудовували, які своєю працею його прославляли, — вважає Анатолій Миколайович Отян.
Бажаємо, щоб ця його добра справа теж увінчалася успіхом. Зичимо йому, всім фермерам Криничанщини мирного неба, щедрого хліба, щастя і радості на рідній українській землі.
