Минають літа, відлітають вдалину, неначе листя восени. І відходять у вирій ті, кого ми любимо. Та залишається пам’ять, пам’ять серця.
Лідія КИЦЮРА, с. Катеринопіль
Минуло два роки з того дня, як не стало хорошої людини – мого дядечка Олександра Олександровича Шандиби. Що розповісти про нього, де взяти потрібні слова?
Народився дядя Шура (так його звали рідні) 6 липня 1942 року. А в 1943 загинув його батько, а мій дідусь, Олександр Семенович. Повернувшись із радянсько-фінської війни з страшною раною від розривної кулі, не уберігся у Другу світову. Снайперська куля все-таки наздогнала його. І залишилася моя бабуся, Анастасія Трохимівна, як і багато жінок у ті роки, вдовою з трьома малими дітьми на руках: дев’ятирічною Ніною (моєю мамою), п’ятирічним Анатолієм та маленьким Шурою. Його назвали так на честь батька. Було у бабусі і дідуся ще дві доньки (Шура і Галя), та обидві померли маленькими ще до війни. Важко було, та бабуся вижила сама і дітей зберегла. Зайвого кусника, зайвої ложки не з’їла – все дітям. Чим могли, бабусі допомагали старенькі батьки, бо вона теж була наймолодшою серед п’ятьох дітей.
Минуло лихоліття. Налагоджувалось життя. Діти підросли, почали ходити до школи. У Павлівці була початкова школа, а вже старші класи вчились у Катеринополі та Щорську.
Але повернемось до дяді Шури. Він закінчив школу (у мене збереглись шкільні світлини мами, дяді Толі і дяді Шури, вклеєні в альбом). Поступив на курси механізаторів. До армії встиг попрацювати трактористом, відвезти до пологового будинку мою матір і забрати її з немовлям, тобто, зі мною.
Потім була армія, потрапив у танкові війська. Службу проходив у Грузії, спочатку у місті Ахалцихе, а потім у Горі. Був механіком-водієм легендарної тридцять четвірки. У мене збереглося кілька фото того часу. Як зараз, пам’ятаю першу зустріч з ним. Коли його забрали в армію, я була ще дуже маленька. А от зустріч запам’яталась.
…Я стою на ліжку, а прабабуся надягає на мене платтячко. В хаті відчиняються двері і заходить красивий, стрункий молодик. На його погонах на чорному тлі блищать золоті танки, а на грудях – значки-відзнаки. Я з цікавістю дивлюся на незнайомця, а прабабуся, сплеснувши руками, кидається до нього зі словами: «Шуро, онучку!». Він обнімає її і каже: «Доброго ранку, бабусю! А мама на роботі?». А мені посміхається. «Лідо, онучко, це ж твій дядя Шура повернувся з армії», — звертається до мене прабабця.
Дядя Шура обережно піднімає мене на руки, я знімаю з нього військового кашкета і одягаю на себе. Раптом стає темно. То кашкет сповзає мені на носа, закриваючи очі. В хаті лунає веселий сміх, сміємося всі троє. Потім мене звільняють «з полону».
Як раділа бабуся, коли до городньої бригади, де вона працювала, несподівано прийшов наймолодший син. Жінки, які трудились разом з нею, відпустили її додому: «Іди, Насте, готуй стіл, бо родичі скоро прийдуть». У кожної із них були діти і всі розуміли материнське серце.
А ще мені запам’яталось, що пісню про Тбілісі, яку так гарно виконувала Нані Брегвадзе, дядя наспівував грузинською мовою.
Після армії дядя Шура став працювати у колгоспі «Аврора». Спочатку на тракторі, а потім і на комбайні. Скільки землі зорав (і колгоспні поля, і людські городи), скільки хліба скосив – не злічити.
Я пам’ятаю його весілля. Було людно і весело. З’їхалась уся рідня – і з Херсона, і з Кам’янського, і з Вільногірська. Були односельці, були друзі. Столи накрили у бабусиній хаті, а готували у родичів, по сусідству. Танцювали, хоч і були вже легкі приморозки, надворі. Грала гармошка, до танцю запрошував бубон. Жаль, не вийшли тоді фотографії – було замало світла (у нашому селі ще не було електрики, тільки гасові лампи). І ніхто не здогадався, що можна сфотографуватись вранці надворі. Так і лишилось все тільки в пам’яті.
Жили дядя Шура і тьотя Тамара у бабусі (прабабці, на жаль, уже не стало). Дядя Шура трудився у тракторній, тьотя Тамара – дояркою на фермі. Було господарство і вдома: тримали курей, поросят, корову.
Мої батьки на той час переїхали у Херсон. Я була і з батьками, і з бабусею. А пізніше до нас приєдналася двоюрідна сестра Ліля (донька дяді Толі, який теж жив у Херсоні).
Як було заведено в селах – корів пасли по черзі. Одного ясного літнього ранку прийшла і наша черга. Попасши череду дообіду, погнали корів на тирло, щоб господині могли подоїть своїх годувальниць. Самі пішли пообідати, попорати худобу. Трохи відпочивши, вигнали череду на луки. З одного боку річечка, за нею кручі, на яких росте терник. З іншого — людські городи, що полого підіймаються до осель та садків.
Щоб худоба не лізла у шкоду, від городів її відганяли бабуся, тьотя Тамара і, як казали сміючись, два найголовніші пастухи – моя двоюрідна сестра Ліля і я. А через річку, щоб корови не тікали додому та не лізли у колгоспне поле, у тернику – дядя Шура.
Раптом до нас долинув крик, ми побачили людей, що метушились у селі. Перша думка була – десь горить. Але ні диму, ні вогню ми ніде не побачили.
— Мабуть, у когось вилетів рій, — таке припущення висловила бабуся.
А до нас почало долинати: «Чоловіка не бачили?». Вітер повернув у наш бік і ми ясно почули: «Не бачили ви чужого чоловіка, ніде не пробігав?».
Бабуся вирішила подивитись в кущі верболозу, що ріс в кінці городу, біля кукурудзи. Я теж побігла за нею, бо завжди ходила «хвостиком». Не встигли ми зробити і двох кроків, як із кущів вискочив якийсь чолов’яга і кинувсь через річечку у терник. А до нас підбігали люди і кричали: «Обікрав магазин!».
Тьотя Тамара попередила дядька, щоб тримав грабіжника. Що і як було в тернику, я не бачила. А коли люди кинулись через річку, із терника вийшов дядя Шура, волочачи за собою злодія. На допомогу кинулись чоловіки, бандита зв’язали і викликали міліцію.
Я пам’ятаю цей магазин – звичайна собі старенька хатина під соломою. Навіть сьогодні я б змогла показати, де він стояв. Злодія судили. А замість старого магазину у селі побудували новий – цегляний і під шифером. Старої Павлівки вже немає. Залишилось дві хати, де ще живуть люди. Всі інші — або пустки, або руїни. Та дивлячись на магазин, я завжди згадую дядю Шуру.
Згодом він переселився у Катеринопіль. Ближче було до роботи і йому, і тьоті Тамарі. Бо влітку ще можна було ходити, а восени по грязюці, або взимку через кучугури, важкувато було пробиватись. Трактор чи комбайн могли ще почекати, а ось корови та телята – ні. І подоїти їх треба було, і нагодувати, і теляток тепленьким молочком напоїти.
Купили стареньку хатку під солом’яною стріхою. Скільки в селах таких хат було – не злічити. А вже пізніше почали будувати нову. Пам’ятаю, як робили лимпач на нову хату. Зібрались усі родичі: і рідні брати, і сестри, і двоюрідні, і куми, і свати. Завезли глину, солому. Вода була поруч. Усе село робило лимпач на березі ставка. Як же тішились ми, малеча, коли разом з дорослими робили заміс. Як старанно топтали маленькі ноженята глину з соломою. І хоч були замурзані майже по вуха, зате дуже задоволені – є і наша частка у цій праці. Так було декілька разів.
Коли на другий рік приїхали в село, то вже стояли стіни, був дах. Усім миром допомагали накладати стелю, мазали стіни. Коли дивлюсь тепер на цей будинок, згадую своє дитинство і батьків, і всіх сусідів, які допомогали будувати.
Я на той час жила з батьками у Херсоні, ходила в школу. Та на канікули нас з Лілею завжди привозили в село до бабусі. І коли ми приходили до дяді Шури у Катеринопіль, було дуже цікаво, які зміни ще стались?
А зміни таки були. Заселились у нову хату, розібрали стару (мені її трохи шкода). А ще дядя Шура сів за кермо нового комбайна. Я пам’ятаю їх майже всі – і «Нива», і «Колос», і останній «Дон-1500М». «Колос» я запам’ятала особливо. Через заводський брак замкнуло електропроводку і комбайн загорівся. Дядя Шура не розгубився і вивів палаючий комбайн на дорогу, щоб, не дай Бог, полум’я не потрапило на пшеницю. Він почав гасити комбайн з вогнегасника. Але що могла зробити одна людина? Добре, що поруч працювали ще комбайни та було дві машини, які приїхали по зерно. Спільними зусиллями пожежу ліквідували. Комбайн трактором відбуксирували до тракторної. А згодом – у Криничанську сільгосптехніку, де якісно відремонтували. А вже через рік у дяді Шури був новий комбайн – знову «Нива». Скільки б комбайнів не їхало в ланці, я завжди безпомилково вгадувала, яким іде його комбайн. Як мені це вдавалося – не розумію.
Якщо дядя Шура косив десь недалеко, ми з двоюрідною сестрою носили йому холодненький компот і питали, чи він заїде на обід, чи обід принести йому у поле. Найчастіше, навантажені каструлями, мисками, бідончиком, ложками, виделками, хлібом ми марширували у поле. І поки дядя Шура обідав з комбайнерами (завжди було два-три комбайни), ми з сестрою, відійшовши подалі, досхочу грались на свіжій соломі, то стрибаючи на ній, як на батуті, то з’їжджаючи з неї, як на санках з гірки. А потім, зібравши весь посуд і скатертину, чимчикували задоволені до бабусі.
Дядя Шура був одним з найкращих комбайнерів колгоспу «Аврора». Скільки почесних грамот було у нього, скільки разів його преміювали! Коли в колгоспі закінчувались жнива, ланку комбайнерів посилали в інші господарства. Наші умільці і там задніх не пасли.
А восени та взимку ми чекали дядю Шуру і тьотю Тамару та бабусю в гості, у Херсон. Влітку не було коли їздити – і робота, і городи. Коли ж роботи ставало менше, можна було і до сестри, і до брата поїхати. Чи на жовтневі свята, чи на Новий рік. Ми раді були показати гарне місто, нові кінотеатри, магазини. (На жаль, рашисти добивають його артилерією, «Градами», мінометами, заливають водою, але місто не здається, живе і працює, витримавши дев’ять місяців окупації). Я часто супроводжувала дядю Шуру і тьотю Тамару, відвозила їх до дяді Толі і забирала додому (бо жили в різних районах: дядя Толя — в центрі на вулиці Леніна, а ми — на Північному селищі по вулиці Лісній). Він побував і у нашій новій квартирі на вулиці Бойка, у військовому містечку.
Минали роки. Мої батьки пішли на пенсію і оселились разом з бабусею у Катеринополі. Не стало тьоті Тамари. Хвороба нікого не жаліє. Дядя Шура одружився вдруге. І діти дружини пригорнулись до нього, як до рідного (своїх дітей, на жаль, не мав). Згодом пішли онуки й правнуки. Але і нас, своїх племінників, він ніколи не забував.
Прийшов час, і дядя Шура пішов на пенсію. Але і вдома ніколи не сидів без роботи. Глянеш вранці – вже погнав коров у череду, вивів телят на пашу. А там треба вигорнуть гній і від корів, і від свиней. Навести лад у курнику і у кіз. Поїхати накосити трави для корів, на городі пройтись з полілкою, жуків колорадських потруїти, сіно заготовити (тільки в останні роки, як уже став важко хворіти, наймав сінокосарку й тюков’язальник, а до цього сам возив, сам косив). Не встигне з одного краю приїхати, а вже в інший край треба. А там, дивись, і вечір уже настав – корів з череди треба зустріти.
А восени треба і картоплю викопати, і буряк почистити та перевезти, і кукурудзу виламати, і бадилля з неї прибрати. Якої тільки немає роботи в селі…
Дядя Шура навпіл з моїми батьками держав бабусин город у Павлівці. Земля там дуже родюча. На городі садили картоплю, буряки, моркву, капусту, гарбузи. Поки був живий мій батько, вони удвох перевозили урожай (збирали гуртом). Спочатку колгоспними кіньми. Згодом у дяді Шури з’явився свій кінь Вітерець. А вже пізніше замість коня був мотоблок.
Як не стало батька, все лягло на наші з дядечком плечі: і сіно возили, і гарбузи, і буряки, і капусту, і моркву. Доки він з Павлівки їде у Катеринопіль, я часу не марную. То сіно підгребу, то гарбузи в купи позношу. Або буряки починаю на купки складати. Навантажимо причеп, і знову готую новий вантаж. І так до кінця роботи. Було і таке, що доводилось удвох пхати мотоблока чи то з сіном, чи то з буряками. І насмієшся, і нахекаєшся, але допхаєш.
Коли не стало мами, дядя Шура допомагав мені і порадою, і ділом. Останнього разу він був у Херсоні у 2008 році. На жаль, причина була невесела – помер дядя Толя. Добиралися електричкою до Кривого Рогу, а потім дизелем «Кривий Ріг – Миколаїв». Згадували, що раніше були прямі поїзди, не треба було пересадок.
Що ще сказати? На пам’ять від дяді Шури у мене залишилась Почесна грамота, десяток фотографій та брошка, подарована на 8 Березня. Коли я одягала її на свята, ніхто не вірив, що вона з простого металу. Всі казали – золота. Я ж, сміючись, відповідала: так, золота, бо золотою людиною подарована.
Коли померли батьки, я не відчувала себе сиротою – у мене був дядя Шура. А як не стало і його, ось тоді я і осиротіла. Я не була на похороні, бо лежала зі зламаною ногою. Але мені розповідали, що людей на похороні, незважаючи на ковід, було багато. Все село зійшлося, бо поважали і любили Олександра Олександровича Шандибу на селі за добрий характер, за працьовиті руки, за те, що ніколи не відмовляв у допомозі. Для мене він лишився живим. У пам’яті назавжди залишиться його посмішка і добрий погляд блакитних очей. І коли дивлюсь на двері, бачу його, як живого.
Усі ми: і його племінниці – я, Ліля, Маринка, і онуки – Леся, Ніна, Юля будемо пам’ятати його. Бо любили і поважали нашого Великого Шпачка, а він з любов’ю називав нас шпаченятами.
Спіть спокійно, дядю Шуро, хай відпочинуть ваші натруджені руки. Ми знаємо – Ваша душа, там — на небесах — буде охороняти нас, як добрий янгол.
Пам’ять серця не згасне.
Лідія КИЦЮРА, с. Катеринопіль
