Про Олександра Івановича Мирошниченка з Червонованівки дізнались ми зовсім випадково. Вже давно збирались розповісти про нього як про городника, пасічника зі стажем, умільця на всі руки, побачивши якось на початку осені у соцмережах його красивезні вінки цибулі цьогорічного урожаю. А потім ще його брат Віктор Мирошниченко підкинув світлин з обійстя господаря. І нарешті зорі зійшлися, щоб про нього і ви дізналися.
Народився Сашко у багатодітній сім’ї. Школа, армія. Був інструктором із спорту у колгоспі «Україна». І водієм молоковоза, аж поки існував колгосп. А коли його не стало, шоферував у фермерському господарстві «Білосніжка».
Словом, дома бував рідко. Все пішов і поїхав. Робота. І лише досягнувши пенсійного віку, зміг Олександр Іванович сповна віддатися улюбленим заняттям, до пуття зробити те, до чого руки все не доходили. А любить він багато чого. Це і захоплення ще з дитинства рибалкою. Згодом виноградарством, садівництвом. Є у нього хист прищепи робити. На пенькові старої груші, наприклад, кілька їх примостив. І всі прижилися. Ох і рясно ж вродило дерево в умовах нинішнього неврожайного року. Наче обліплене все плодами. Негода, заморозки обійшли диво-грушу стороною. І радує вона не тільки власних онуків, а й сусідську дітвору.
Змолоду Олександр і на бджільництві знався. По іншому і бути не могло. Бо ж і батько Іван колгоспною пасікою завідував, і мама Віра аж до дев’яноста літ у вулики заглядала. Синові за колгоспною роботою ніколи було. То ж матуся контролювала увесь солодко-медовий процес: Сашко на батьківському обійсті з дружиною Олею оселю звів, куди приніс їм лелека двох синів Сергія і Сашу та доньку Вікторію.
До їхнього двору, вже так повелося, кожних вихідних навідувалась багаточисельна рідня – брати, сестри з дітьми, онуками. І щоразу малеча не могла поділити гойдалку, яку дід Сашко змайстрував для онуків Єви та Максима. Щоб не було розборок, дідусь зробив їх декілька, на всі смаки. І ще всякого такого, що садибу прикрашає, створив багато із підручних матеріалів – і вітряки, і криниці, і птахи дивовижні. Щоб було де малечі бавитись, а їм із бабусею Олею радіти дитячим забавкам.
Особливо онучка Єва радіє дідовим придумкам. Після задимленого, індустріального Кам’янського дівчинка і на вихідні, і на канікули спішить до дідуся в село. Тут подружки, гойдалки, дбайливо облаштовані дідусем затишні куточки двору. А коли що, то з ним можна і на рибалку мотнутись, і на тарзанках політати, і пригоститись дідовими малиною, полуницею, яблуками, грушами.
А ще можна погратись у дідусевому офісі, якого він з колишнього курника обладнав, чи у літній до нього прибудові. Де у місті таку схованку чудову знайдеш на свіжому повітрі – ніби й справжнє все, а ніби й іграшкове.
— Як раніше ми всі поспішали до мами, так тепер з’їжджаємось до брата Олександра, — розповідає Віктор Мирошниченко. — Це наше батьківське дворище, де ми зростали, набирались сили, вирушали у близькі і далекі самостійні світи. Ми знаємо, що брат завжди нас чекає з нашими улюбленими варениками. Їх йому донька Вікторія з найрізноманітнішою начинкою готує. Вся наша чисельна рідня спішить до діда Сашка на свято вареника, яке у нього, вважай, щотижня.
Колись і ми, можливо, завітаємо у цю гостинну, з любов’ю доглянуту садибу, де вміють і люблять приймати і частувати гостей. А Олександру Мирошниченку зичимо усяких гараздів на довгі щасливі літа. Щоб літала тарзанка у дворі, бджоли справно мед носили, а дерева гнулись від соковитих плодів. Щоб, як і зараз, не минали рідні і друзі хату. А столи вгинались від усяких частувань і звичайно ж від вареників.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
