Ще змалечку Василько любив тихенько посидіти біля поважних чоловіків та послухати їхню розмову. Про землю, що прокинулася і дихає на повні груди, про рибалку та пригоди , про те, що є і що воно далі буде. Особливо подобались малому розповіді про ту загадкову крилівську землю, звідки переїхали діди до цих степів сивих. Тож і дід його Коробченко Микола з бабою Марфою теж крилівці… Все цікаво тому хлопцеві: і як жили, і як воно там у болотах, серед лісів, біля Дніпра самісінького… І чи краще тут, у Вітрівці, неймовірно гарному степовому селі…
Підростав хлопчина, школу закінчив, армію, як годиться, відслужив, повернувся до рідної домівки і став працювати у колгоспі на тракторі. Продовжив традицію діда та батька Володимира Миколайовича Коробченка.
А було чого повчитися у батька, бо той золоті руки мав, йому підкорялася будь-яка машина, трактор. І де б не трудився батько, там був морський порядок, бо чотири роки прослужив на Балтійському флоті. Любов до техніки прищепив і обом синам: Василеві та Олексію, під час жнив сини були у нього помічниками. Тож не дивно, що після служби юнак залишається у рідному селі.
Ще при колгоспі, у 80-х роках їхня хліборобська родина була одна з перших, що сумлінно виконувала свою роботу.
Спогади, спогади, спогади… Ох, ці молоді літа! Сили, завзяття, мрії! Неодноразово писали про юнака на шпальтах газети «Нові рубежі», мав багато грамот, подяк. А у 1987 році став переможцем районного конкурсу на звання кращого механізатора. Саме тоді, 15 січня 1987 року отримав у подарунок першого власного трактора ЮМЗ.
А пізніше, коли все розпадалося і багато хто від’їжджав до міста, родина Коробченків не зрадила землю, а почала обробляти свої паї. Спочатку у Василя було невеличке фермерське господарство «Орлик», а пізніше став одноосібником. Нині вже його син Олексій допомагає батьку працювати на землі.
Техніку Василь любив, якось у розмові признався, що вже підлітком на батьковому тракторі «вишивав». Хай йому грець, такі вони, сільські хлопці.
Та захопленням Василя стала історія. Любов до фактів з їсторії рідного села чи сусідніх (Михайлівка, Настопіль, Шмакове). У цих історіях переплітається реальне, містичне, правда і навіть побрехенька. Бо так воно і є: вір, не вір, а оповідка є.
Уважно слухаю про власницю села Настопіль, про настопольських відьом, і пригадується мені конотопська відьма Квітки-Основ’яненка! Та ба більше, тут такі вирують пристрасті, що куди там гоголівським героям!
Відкрию таємницю, хоча для односельців Василя вона вже давно і не дивина. Має чоловік хобі — збирає історичні артефакти. Його подвір’я можна назвати таким собі сільським хаотичним музеєм.
І чого тут тільки нема: від плугів, ярма, косарки і ціпів, рогачів, аж до німецьких і радянських касок, снарядів Другої світової війни і багато-багато іншого…
Про кожну річ Василь розкаже: як називається, де знайшов, як користуватися. Його вважають диваком. Кажуть: «А толк який з того хобі?».
Не шукаймо того «толку» в усьому. Це — для серця, для душі. Пригадайте Григорія Сковороду. Чи не був він диваком, коли проміняв заможне життя на свободу, мандри, філософію?
Ми — різні. І це чудово, що серед нас є такі цікаві люди. Так воно і є: Василь Коробченко — вітрівський дивак. Та саме такі диваки і тримають отой історично-родинний ланцюжок, що міцно прив’язує нас до рідної землі, зберігає пам’ять роду, бо є його суттю.
Отакі вони з діда-прадіда сільські хлопці, крилівці, вітрівці…
Тамара ГАЛАКТІОНОВА
