Євдокія — добра, господарська, турботлива, м’яка і поступлива, не сварлива. Саме це у перекладі із грецької означає ім’я моєї мами — Євдокії Григорівни Шумейко з Єгорівки. Його їй, крім життя, дав батько. Дівчинці було вісім місяців, коли він полишив родину. І хоч жив в одному селі, ніякої турботи про доньку не проявляв. Та й ми, її діти, не знали його за діда. Татом для мами, як уже вийшла заміж, став свекор — Ілля Петрович Шумейко, наш єдиний дідусь, світла йому пам’ять.
Народилася Дуся 9 липня 1940 року. Хоч і була маленькою, пам’ятає, як у селі стояли під час війни німці. Коли йшли бої, ховались від куль та снарядів у погребах. Не всі ворожі солдати були звірами. Прощали дитині, коли смикала за поділ їх довгих сорочок, навіть, бувало, цукерка якась перепадала.
Голодними, холодними були для Дусі та її старшої сестри Галі перші післявоєнні роки. Їхня мама Софія Гаврилівна Терещенко з усіх сил старалась, бралась за будь-яку роботу, аби прогодувати дітей. Дівчатка рано пізнали працю, бо бачили, як важко матусі. І трохи згодом, з’явився у їхній оселі хай невеличкий, а все ж достаток. Бо родина жила не гірше тих, у кого були і батько, і мати. У Софіїних дівчат у найперших в селі з’являлись наймодніші сукні, найгарніші хустки.
Дуся закінчила 7 класів Маломихайлівської школи. Може б, навчалась і далі, та прийшло до дівчини, за якою багато хто упадав з хлопців, справжнє кохання — наш із сестрою Людмилою і братом Дмитром батько — Володимир Ілліч Шумейко. І хоч родини бравого моряка (служив на флоті) і тендітного дівчати не дуже ладили, ніщо не змогло стати на заваді їхньому щастю.
Три роки мама прожила у свекрів. Не завжди було солодко. Та терпіла, годила, старалась. Одного разу, мабуть, на свято, закололи порося. Слід було його попорати, довести до ладу сало і м’ясо. Робота йшла повільно. І треба ж було мамі сказати при свекрусі «Я люблю, щоб у мене кипіло і горіло». Моя бабуся Настя миттєво зреагувала. «Любиш, роби». А сама «захворіла». Як не важко було, а впоралась до вечора невістка з роботою — і насмажила, і напекла…
Поки жили у свекрів, свою хату будували.
— Тато дуже допомагали, — згадує мама. Все, що з дерева, їхніх рук робота. Адже був столяром на все село.
Я пам’ятаю, як гарбою перевозили нас від дідуся і бабусі у нову оселю — простору, світлу, з високою стелею. Як обживались ми у хаті, і якими прекрасними були спільні сніданки чи вечері прямо на підлозі за розстеленою на домотканих доріжках клейонкою. Бо ж меблів спочатку, як таких, не було.
Отут уже моя матуся стала справжньою господинею. І хоч була ще тяжка робота у колгоспі — дояркою, свинаркою, та втоми не відчувала. Бо жила у хаті любов. Казали їй сільські молодиці: «Чого у нас Володьки, а у тебе — Володя?». А ви як думаєте, чому?..
Моя мама — трудівниця, яких пошукати. Якби десь в іншому господарстві, то була б, мабуть, орденоносицею. У вмінні доглядати маленьких поросят їй не було рівних. У нашу Єгорівку на свиноферму до Шумейчихи по свинопоголів’я з’їжджались з усієї округи. І хоч дуже нелегкою була праця свинарки, мама її любила. А дома своє плече дружині підставляв чоловік. Батько нас із сестрою збирав до школи, заплітав коси, готував сніданки, бо ж мама о четвертій уже йшла на ферму.
Вдома батьки любили все робити разом. “Ти тільки будь біля мене”, — просив тато, коли виконував якусь чоловічу роботу. Мамина присутність його надихала. Кажуть, любити — значить жаліти, турбуватись один про одного. Так воно і було.
А якою радістю для батька і для нас із сестрою було народження сина і братика Дмитрика. А для мами — сором! Бо ж народила його аж у 38 років. Я вже тоді була на ІІІ курсі університету. А Людмила закінчувала школу.
У 54 мама стала вдовою. Вже більш як чверть століття вона живе спогадами про спільне з татом щасливе життя. Він так і залишився для неї єдиним і найкращим.
Мама багата на онуків і правнуків, радіє їх успіхам, печалиться, коли у когось якісь проблеми. Вона дуже добра. І завжди старається знайти виправдання людині, яка вчинила якийсь не зовсім гарний вчинок. Їй однаково жаль, як власних дітей, так і зятів, невістку. І якщо ми, її діти, буваємо не праві у чомусь, обов’язково поправить, навчить, як треба.
Ми у матусі були хто зірочка, хто картоплинка, хто крихітка. А вона у нас є справжнє сонце. Лагідне, добре, розуміюче, всепрощаюче. У свої тепер вже багаті літа, вона і досі не може без роботи. І хоч сили і здоров’я давно уже не ті, намагається підсобити сину Дмитру, невісточці Юлі, найменшому онуку Володимиру. Давно кличу її до себе. Не хоче. А хто ж, каже, молодим допоможе.
Дуже підкосила мамине здоров’я війна. Розумом вона не може осягнути того, що нас убивають тільки за те, що ми українці. Щодня плаче за загиблими, щотижня на лавці біля двору чекає «Нові рубежі» з розповідями про земляків, молиться, щоб живими повертались додому.
Її найменший Дмитро уже повернувся. 22 березня 2022 року він теж був призваний у лави ЗСУ. 17 квітня 2023 за станом здоров’я демобілізувався. Як його рятували у Вінницькому госпіталі, то окрема історія. Мама молилась, вірила і чекала. Хоч і порізаний дуже, а біля неї. Тепер мама Євдокія чекає перемогу.
У ці дні у нашої мами — день народження. Їй виповнилося 83. Певно, й не віриться, що вже стільки літ пролетіло. Хай додається нашій найріднішій, найдобрішій, найсправедливішій людині здоров’я і сили. Про це молимо у Бога всі ми. І просимо у мами прощення за всі прикрощі і хвилювання, за те, що не завжди вміємо проявити свою до тебе, мамо, любов і ніжність. А ти ж їх заслуговуєш, як ніхто на світі. Бо завжди з тобою було усім сонячно і світло.
Галина ЛИТОВЧЕНКО (ШУМЕЙКО), донька, головна редакторка “НР”
