Ася ЗУЄВА, директорка Світлогірської СШ 1980—1988 років
Життя плине дуже швидко. Часто немає коли оглянутися назад. Але інколи це необхідно робити…
Я прибула у Ганнозачатівку у 1968 році, відразу після весілля. Мій чоловік Борис Михайлович Зуєв повів мене за руку у наше сімейне життя. Його тоді призначили заступником керуючого Криничанської сільгосптехніки. А я прийшла працювати у Ганнозачатівську школу.
Колишня Ганнозачатівська, Світлогірська СШ, а нині Світлогірський ліцей Криничанської селищної ради, розташований на найвищому місці у селі. І звідки б хто не їхав чи не йшов, йому відразу в око впадає ця споруда у зеленому вінку, з усіх боків обсаджена деревами. Цьогорік навчальний заклад відзначає свій 55-літній ювілей.
Вперше про школу, як і про саме село, я дізналася, читаючи обласний журнал видання “Ранок”. Там була цікава стаття “Майбутнє Ганнозачатівки”. У матеріалі були й макети майбутнього села. Серед усіх забудов виділялася школа. Я тоді працювала в Терноватській школі, що на Криничанщині. Усі вчителі нашої школи зацікавилися тим матеріалом. Я про себе подумала тоді: от добре було б, якби років через 10 влаштуватися туди на роботу. А вже через 2 роки переступила поріг цього нового навчального закладу.
Село Світлогірське — не просте село. Своїм географічним положенням воно відрізняється від інших населених пунктів. Бо розташоване вздовж річки Мокра Сура, на відстані більше 10 км, по трасі Київ — Донецьк, Дніпро — Кривий Ріг.
Сьогодні тільки старше покоління пригадує події минувшини. Люди і досі, згадуючи ті часи, дякують трьом людям. Передусім, голові тодішнього місцевого колгоспу Івану Тимофійовичу Олійнику. Колгосп він очолив відразу після війни. За його головування будувалися ферми, клуб, зрошувальна городня система. Іван Тимофійович повсякчас дбав, щоб люди, які працюють, жили заможніше.
Через деякий час злилися в одне господарство декілька колгоспів. І наш став колгоспом мільйонером. Його очолив тоді Ілля Іванович Малюгін. Він згодом вирішив будувати нове село.
У 1965 році у колгоспі ім. ХХ з’їзду КПРС, що знаходився на території села Ганнозачатівка, виникли проблеми з робочою силою. Багато людей пішли працювати в установи, підприємства райцентру, який знаходився від нашого села всього за 5 км. Щоб залучити людей до роботи в колгоспі, потрібне було житло.
На колгоспних зборах вирішили, що слід будувати нове село. Кошти були. Найперше, що тоді збудували, думаючи про перспективний розвиток села, були школа і дитячий садок. Планували ще побудувати палац культури. Але заплановані на це кошти відізвали. Їх тоді повернули на допомогу В’єтнаму, де йшла війна.
Делегація у складі Ганнозачатівського сільського голови Григорія Івановича Глухого, голови колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС Іллі Івановича Малюгіна, заступника голови Миколи Федоровича Коржа поїхали до Верховної Ради УРСР за дозволом і проханням скласти архітектурний проект села, куди повинні були увійти школа, дитсадок, будинок культури, два восьмиквартирні будинки, житловий комплекс. Такий дозвіл вони отримали. І в 1966 році у журналі “Ранок” з’явилася статття про наше село “Майбутнє Ганнозачатівки” (так тоді називалось село Світлогірське). Багато хто з моїх друзів, колег теж читали ту статтю. Але, чесно кажучи, мало хто тоді вірив у рельність тих планів. Навіть я.
Але вже у 1968 році школу здали в експлуатацію. І 1 вересня за парти сіла місцева щаслива дітвора. Побудували й 30 новеньких будинків, у яких оселилися колгоспники. А в одному з двох восьмиквартирних будинків поселилися вчителі, у тому числі і я з сім’єю.
Давно це було, 55 років вже сплинуло відтоді. А здається, ніби вчора…
Перед цим я 2 роки пропрацювала в Калинівській, затим ще два роки в Терноватській школі. А тут прийшла трудитись у нову ошатну школу, з великими вікнами, просторими класами, довгими світлими коридорами. Цьому закладу я віддала 52 роки і 2 місяці свого життя. За цей час вивчила три покоління.
Як сьогодні пам’ятаю, як 15 серпня 1968 року отримала призначення у Ганнозачатівську восьмирічну школу. Біля новобудови ще були залишки будівельних матеріалів, та споруда стояла вже повністю. Хоча недоробок було море.
Робота не просувалась, як мені сказали, через те, що ще не було директора навчального закладу. Невдовзі керівником призначили Станіслава Даниловича Великодного.
І робота закипіла. Навколо школи швидко розчистили територію площею у 3 га. Директор на зборах доручив педагогам зібрати на ранок біля школи учнів та їх батьків.
О 8-й ранку 16 серпня біля восьмирічки важко було пройти. Вчитель біології П.О.Дяченко розподіляв, де і який клас буде працювати, які конкретні завдання виконувати.
І в приміщенні роботи було не описати: усі гуртом білили стіни, проводили опалення, фарбували вікна, двері, підлогу, майстри заводили водопровід, обкладали кахелем кухню, туалети, підлогу на майданчиках сходів. У кухні встановлювали котли, плити для приготування їжі. На другому поверсі склили вікна. У кожному класі кріпили класні дошки для навчання. Скловатою утеплювали бак на горищі, у підвалі встановили два котли. У спортзалі настеляли підлогу спецмашиною. Її спочатку стругали, а учні слідом замітали і виносили стружку. Таким чином, задіяні були усі.
Директор С.Д.Великодний з вчителями П.І.Бурчаком та П.О.Дяченком поїхали в область по нові меблі для школи. І вже наступного дня за вказівкою керівника усі вчителі о 7-ій ранку були біля школи. Станіслав Данилович провів нараду. І запевнив, що школу буде відкрито 1 вересня. І що у закладі усі меблі будуть нові. Повідомив про те, що у школі буде інтернат для дітей з колгоспу “Дружба”, оскільки там не було своєї школи.
Старшим вихователем призначили Л.І.Дяченко. Їй доручили завезти у три спальні меблі та постільну білизну. А також посуд для всієї школи. Інші вчителі теж отримали завдання. Щодня усі у спеціальному журналі звітували про зроблене. Також щодня до школи навідувався голова колгоспу. Цікавився, як іде робота.
Якщо школярів відпускали о 14.00 год., то вчителі працювали до 20.00 год. Вони устатковували класні та навчальні кабінети, розставляли меблі. На той час ми мали багатство, якого не було у жодній школі району. Це 4 телевізори, 20 програвачів, 8 кіноапаратів, 4 апарати “ЛЕТІ”. У кабінет домоводства закупили 8 нових швейних машин, посуд для приготування їжі. У майстерні завезли нові верстати.
У піонерській кімнаті, учительській були новесенькі поліровані меблі, у коридорах, вестибюлі, учительській — скрізь стояли дзеркала. А у кабінеті фізики на всю школу працював радіовузол. Також закупили нове обладнання для шкільного фотогуртка.
За три дні до 1 вересня ніхто не ходив по школі. Сохло пофарбоване. Учні в цей час обладнували спортмайданчик. А вчителі готувалися до відкриття новенького закладу освіти. Будівельники заасфальтували двір перед школою. А педагоги зробили помітки фарбою для шкільної лінійки.
І ось настало таке довгоочікуване і святкове 1 вересня. Учні із трьох шкіл — Ганнозачатівської, Червонопромінської, Криничанської восьмирічної святково одягнені крокують до нового закладу освіти. На подвір’ї гамірно. Багато гостей з району, області. Батьки, бригада будівельників, члени правління колгоспу, учителі, учні.
Продзвенів перший дзвоник. Учитель фізвиховання Павло Феофанович Ігнатенко вишикував учнів на плацу перед школою. На ганку по центру стоїть великий стіл, покритий оксамитовою скатертиною. На ньому букети квітів, великий дзвоник, оперезаний яскравою стрічкою. У президії С.Д.Великодний, І.І.Глухий, М.Ф.Корж, І.І.Малюгін, завідуючий Криничанським райво Ф.Я.Никонюк, представники районного керівництва — Г.С.Степура, В.І.Попов, бригадир будівельної бригади Олександр (він був ватажком молоді на будівництві, тому усі його звали просто Сашко).
Розпочалась урочиста лінійка. Будівельники здали приміщення нової школи директору. Великодний підписує акт прийому школи і отримує із рук бригадира будівельної бригади великий з позолотою, перев’язаний святковою стрічкою ключ від школи. Усіх будівельників запросили до столу президії. Подякували їм за роботу, а ті в свою чергу подарували учням велику бібліотеку художньої літератури.
Зі словом-відповіддю виступила учениця 8 класу Валентина Степуренко. Вона подякувала голові колгоспу І.І.Малюгіну, батькам, будівельникам за такий подарунок — світлий і великий храм науки. І запевнила, що учні школи прикладуть максимум зусиль, щоб своїми знаннями прославити школу, село.
Пролунав малиновий дзвін шкільного дзвоника. Його давала учениця 1 класу Олена Білохорд на плечі старшокласника Олександра Філозоненка. Учнів заводять до школи класоводи та класні керівники.
На 1 вересня 1968 року педагогічний колектив школи складався з директора, учителя хімії Станіслава Давидовича Великодного, заступника з навчально-виховної роботи, вчителя-мовника Марії Михайлівни Могиленко, вчителя математики та фізики Павла Ілліча Бурчака, вчителя математики та креслення Надії Пилипівни Бурчак, вчителя біології, праці та малювання Павла Овдійовича Дяченка, виховательки пришкільного інтернату Любові Іванівни Дяченко, учителів молодших класів — Ольги Миколаївни Завгородньої, Зої Микитівни Коваленко, Надії Миколаївни Полтавченко, Віри Онисимівни Соболєвої, вчителів української мови та літератури — Асі Іванівни Зуєвої та Моті Костянтинівни Кобзар, вчителя фізвиховання Павла Феофановича Ігнатенка, старшої піонервожатої Мирослави Іванівни Комракової, вчителя історії та географії Григорія Йосиповича Розтрьопи.
Якщо учні йшли зі школи вже о 14.00 год., то вчителі засиджувалися допізна. Частенько сторож закривав школу вже далеко за північ. Голова колгоспу І.І.Малюгін дав вказівку: розвозити “бобиком” вчителів-трудоголиків.
Відкриттям навчального закладу в Ганнозачатівці робота не закінчилася. Вчитель біології П.О.Дяченко зробив проект озеленення шкільної території. Педагог сам їздив в організації, які займалися вирощуванням квітів і дерев. Організував роботу школярів, які копали ямки для дерев, завезення на ділянку чорнозему машинами. Учні розправляли грунт.
Згодом Павло Овдійович виніс проект на широке обговорення. Планувалось розбити парк, дендропарк, фруктовий сад, дослідні ділянки, квітники та ін. Майже все було схвалено. Хоча Великодний виступив проти фруктового саду, мотивуючи це тим, що він буде розсадником шкідників, дерева доведеться обприскувати, і не доведи Боже цим отруїти когось із дітей. Виніс вердикт: “Не підходить. Бо отрутохімікати шкодитимуть здоров’ю учнів”. Також директор запропонував облаштувати розарій.
Пізніше, коли у нашій школі проходив районний семінар учителів-біологів, учитель Червоноіванівської школи П.Ф.Лозовий зазначив, що відчувається почерк Великодного. Бо схожий розарій свого часу був посаджений Станіславом Даниловичем і в Червоноіванівці.
Коли у школі оголосили конкурс на найкращий квітник, боротьба розгорнулася не на жарт. Школярі вибирали із землі рештки будматеріалів, вивозили його тачками. Розбивали клумби. І підвозили туди з поля, яке було неподалік, чорнозем. А щосуботи на шкільній лінійці доповідали про вже зроблену роботу.
Тим часом П.О. Дяченко та С.Д.Великодний машинами привозили саджанці, які діти й вчителі висаджували гуртом. Цим процесом керував Павло Овдійович. А кожен класний керівник ніс відповідальність за якість робіт. А ще вони подбали й про “зелену сорочку” школи. З боку траси, що проходила за 30 м від школи, посадили бірючину, а від поля відгородилися маслиною.
Крім цієї роботи учні школи допомагали збирати урожай шефам — колгоспу “Дружба” та імені ХХ з’їзду КПРС. Діти збирали кавуни, городину, зрізали шляпки соняхів, збирали качани кукурудзи, чистили її на току. Але основним завданням було навчання.
Сьогодні, аналізуючи все пережите, хотілося б нічого не упустити. Хай добра пам’ять про людей, які будували і розвивали село, школу, живе у наших серцях. Нехай про славну минувшину своїх земляків не забуває і нинішнє покоління.
Фото з домашнього архіву Асі Зуєвої
