Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Я знаю, що немає на світі таких слів, які б могли втішити матір, що втратила дитину. Знає про це і жителька Гуляйполя Лідія Григорівна Щербина. На російсько-українській війні загинув її старший син, наш земляк Юрій.
…Лідочка народилася на Луганщині. До 16 років жила там, ходила в російську школу. А потім доля закинула її на Криничанщину. Жіноча доля в особі судженого Івана Миколайовича. Вони оселились у Благодатному. Трудились в колгоспі імені Карла Маркса. Ліда була обліковцем, комірником, згодом із чоловіком працювала на чабарні. Пробувала їх родина осісти і в Криничках. Ліда трудилися дояркою у колгоспі імені Суворова. Та все ж Благодатне переважило. А в Криничках лишились друзі, які й нині підтримали жінку в горі.
У Лідії Григорівни чоловік уже пішов за обрій. Двоє синів — Юрій та Андрій закінчили Гуляйпільську середню школу. Кадровим військовим став менший Андрій. Він — учасник АТО, на війні з 2017 року і по цей час. Правда, після поранень зараз лікується у госпіталі.
Його старший брат Юрій мав мирну професію — працював слюсарем на кар’єрі у Кривому Розі, хоч знався й на інших чоловічих професіях. Звідти і пішов добровольцем на війну. Не міг він — «добра душа» (так характеризують його рідні, друзі, знайомі і у Гуляйполі, і у Затишному, і у Кривому Розі, і у Криничках) не піти. Бо ж мав за плечима службу у десантних військах. І хоч було це дуже давно, в іншій, якої тепер нема, державі, псевдо своє — «Грузин» отримав Юрій саме з тих часів. Бо строкову служив у Кутаїсі. Хіба думав тоді зовсім юний Юрій Щербина, що колись через багато літ доведеться взяти до рук зброю, щоб захищати рідну землю.
У страшному сні не міг ніхто з нас це уявити. Але прийшов окупант, який не може змиритись з тим, що ми живемо краще, і став ракетами, бомбами, танками змушувати наш народ до «братської» любові. Тоді й згадав Юрій свій досвід військової служби. Він йому добре пригодився у боях на Донбасі. Запеклих, смертельних. Коли вибір тільки один — або ти ворога, або він тебе.
Спочатку Юрію, можна сказати, пощастило. Бо тільки поранило, тільки контузило… Його підлікували у госпіталі, витягли де більші осколки. А потім він знову опинився там, де гаряче. На цьому й закінчилося Юрієве везіння. Бо додому він вже повернувся «на щиті».
— 18 вересня, — розповідає Лідія Григорівна, — він ще мені дзвонив. А 20-го вже сина не стало. Він не обзивався. Мені говорили — зв’язку немає. Наче і розумію. А на серці так тривожно. Подзвонила на гарячу лінію, щоб з’ясувати, що з моєю дитиною. І дізналася, що вже немає Юри. Менший Андрій був тоді під Запоріжжям. Відпустив його командир. Знайшли ми з Андрієм Юрія у Дніпрі, у морзі…
Матері й досі важко повірити у смерть сина. До найменших дрібниць вона пам’ятає ті тяжкі хвилини впізнання. Болить її серце від того, що нез’ясованими залишились обставини його смерті. Та Бог все ж трохи змилостивився над жінкою. Бо, прямуючи потягом з Рівного, де у госпіталі перебуває менший син Андрій, вона зустріла військових, які знали Юрія. Впізнали вони Грузина на фото у маминому телефоні. Один із них розповів Лідії Григорівні про останні миті життя Юрія Щербини. Більше того, він витягав його з поля бою і ще деякий час воїн був живий. Отакі у житті бувають випадкові зустрічі.
Лідія Григорівна розповідає скільки багато людей прийшло провести Юрія в останню дорогу у Кривому Розі. І криворіжців, і гуляйпільців. Бо всі знали його як добру, чесну, справедливу людину. Я й сама бачила сюжет Криворіжського телебачення про ту скорботну мить. Як горювали за ним сусіди. Одна з них —Таїсія Дмитрівна розповідала кореспонденту, який він був чуйним, людяним. Ніколи не пройде повз, щоб не спитати, як справи, щоб не допомогти.
—Я й не знала, — казала жінка, — що він був поранений. Зустрілись, як приходив недавно у відпустку, обнялися. А виходить він прощався з нами. Дуже велика втрата для усіх. Хто ж нам тепер карасів з Гуляйполя возитиме? Юра завжди пригощав, як від мами з села вертався.
Доля не дала Юрію рідних дітей. Та батьком він все-таки став. І дідусем. Ним він був для Сергія та Дмитра — дітей першої дружини та нинішньої.
Особливо близьким був для Діми, який подарував батькові двох онуків. А недавно ще один онук народився у Юрія. Батьком став Сергій, який з сім’єю мешкає нині у Польщі. Про це мені по телефону розповів брат Юрія Андрій Щербина — теж воїн і захисник, який лікується в госпіталі. Повідав, як росли, скільки багато друзів мали по всьому Криничанському району, як любили і поважали Юрія земляки, бо він ніколи не конфліктував, був життєрадісний, веселий. Одним словом — добра душа.
Таким він і залишиться у пам’яті всіх, хто його знав.
Низький уклін тобі, Юрію, за те, що нас захищав. Низький уклін тобі, мамо Лідо, за синів. Вони завжди будуть поряд з тобою, доки житимеш. Один — на небі. Другий — на землі…
