Олена МУШИК, журналістка “НР”
Про Олександра Михайловича Москаленка з Божедарівки точно можна знімати фільм. Чи книгу писати. Життя цього простого чоловіка (до речі, досить скромного і не балакучого) наповнене цікавими фактами з біографії, подіями і людьми. У декого мрії так ними і залишаються. А Олександр втілив їх у життя. І досі не перестає мріяти.
Народився Олександр Михайлович Москаленко у Щорську (нині Божедарівка). Його мама теж звідси. Батько родом з Алтайського краю (на жаль, рано пішов у вічність, ще коли Олександр навчався у 10-му класі). До 5-ти років хлопець жив у Щорську. А затим з батьками виїхав до Сибіру, в Красноярський край. Мешкали в районі гір Саяни. У 1982 році родина повернулася в Україну. Уже в Щорську у 1988 юнак закінчив місцеву школу. Затим була армія, робота. Закінчив дві школи міліції: одну у Запоріжжі, другу — у Житомирі по лінії кінології. До речі, зі своїм четвероногим другом Олександр мав непогані результати з пошуку наркотиків.
До пенсії в ДАІ не дослужив, на це були життєві обставини. Шоферував на декількох підприємствах. Затим трудився на Вільногірському ГМК охоронником відомчої охорони. А вже через рік сам очолив охоронну службу комбінату, де протрудився 7 років. У 2021 звільнився.
Мріяв про тиху спокійну старість. З дружиною Любою, разом подружжя вже 32 роки, окрім щоденних домашніх клопотів захоплювалися тихим полюванням. Ходили на риболовлю: і літню, і зимову, разом їздили на плотву на Дніпро, по декілька днів жили в палатках.
А ще Олександр Михайлович затятий мисливець. Тож захоплювався іще однією справою до душі, розводив мисливського фазана. До нього приїздили мисливці з усієї України. Зокрема, з Київщини, Одещини, Харківщини, Вінничини, Запоріжжя, Житомирщини та ін. Усю присадибну територію біля хати і ту, що під городом, Михайлович обладнав під вольєри, в яких утримував мисливську птицю. Нині ж залишилося лише маточне поголів’я.
Є у Москаленка ще одне хобі. У 2018 році загорівся і самотужки створив пліт. Зварив металеву конструкцію, яку за допомогою розрахунків та схем поставив на порожні металеві бочки.
Пліт вийшов розборний, двопалубний. Нижня конструкція 4 на 8. Верхня — 4 на 4. На плоту є водяний двигун, сонячні батареї, холодильник, газова плита, мангал, коптильня, походна сауна. За потреби за 3-4 години пліт легко складається. Тож можна пливти, куди забажається. Як робили пліт, можна подивитися на відео нижче.
З друзями Олександр ходив по Саксагані. Не покидає чоловіка мрія помандрувати на плоту річкою Псел, це ліва притока Дніпра в межах Сумської та Полтавської області. Пообіцяв, як скінчиться війна, обов’язково і цю мрію втілить у життя.
Початок війни, 24 лютого 2022 року, застав Олександра в дорозі. Він якраз повертався із чергового рейсу (на той час працював далекобійником в одній із фірм у Кам’янському) з Харківщини. На світанку почув звуки вибухів з боку росії. Все зрозумів вмить… А вже зранку 25-го лютого Олександр Михайлович Москаленко був у військкоматі. Ось так вмить війна обірвала мрії, сподівання, надії, звичайне мирне життя Олександра, мільйонів українців.
Затим було Черкаське, 95-а бригада. А згодом чоловік потрапив у 60-у окрему механізовану Інгулецьку бригаду, у роту розвідки, яка стояла на херсонському напрямку і захищала підступи до Кривого Рогу.
Перші бої «Сідий» (позивний Олександра Михайловича) з побратимами зустрів уже в березні. Більшість хлопців тоді були ще не повністю екіпіровані, одягнені та взуті у все домашнє. Без бронежилетів, без касок. Але у всіх була найсильніша екіпіровка — войовничий дух і готовність насмерть стояти за свою землю, свої сім’ї, дружин, сестер, матерів, дітей, онуків.
60-а механізована Інгулецька бригада з визвольними боями першою зайшла на Херсонщину з північного напрямку. Це її хлопці звільняли один за одним населені пункти від Кривого Рога до Берислава: Потьомкіно, Високопілля, Іванівка, Архангельське. Спочатку був Високопільський, затим Бериславський район. І славнозвісний «Кавун» на перехресті. І далі Дутчани, Берислав, Херсон.
Коли зайшли у Херсон, самі військові без сліз не могли дивитися на людей, які стільки місяців були в окупації. У кремезних військових стискалися серця від щастя, коли бачили з якою неприхованою радістю, сльозами на очах їх зустрічали місцеві. Старі чоловіки намагалися потиснути руку. Жінки обіймали і цілували. А малеча весело бігала навкруг військових з синьо-жовтими прапорами. Де і як вони їх ховали, один Бог знає. А ще, і самі не маючи що нормально попоїсти, херсонці щиро пригощали визволителів тим, що мали: окрайцем хліба, водичкою, чимось смачненьким, що було від волонтерів.
При звільненні Херсонщини загинув побратим «Сідого» «Шелест». А один із хлопців (він родом із Кривого Рогу) потрапив у полон. Нині чимало людей докладають максимум зусиль щодо його визволення.
29 вересня у Олександра Михайловича народився онук. І, як зізнався чоловік, у нього ще більше стало стимулу захищати ріднокрай, країну, заради того, щоб його онук та мільйони українських дітей жили у вільній і мирній Україні.
На початку грудня бригаду Олександра Москаленка перекинули в район Бахмута. Про страшні бої захисник розповідає неохоче. Але постайно дякує за підтримку і допомогу рідним, знайомим і малознайомим людям.
Чоловіку сили та впевненості додавали щоденна щира молитва дружини та мами, суттєва реальна допомога сина та молодшого брата з Польщі, куди вони з родиною переїхав 5 років тому, разом з його друзями-волонтерами. Це вони придбали для Олександра та його побратимів таке вкрай необхідне авто. Також брат щомісяця надсилає чимало речей, одягу, продуктів для військових та дитячих будинків в Україні.
Олександр Михайлович і його побратими щиро вдячні за дієву допомогу і підтримку землячці Олені Бабіченко. Вона зі своєю командою сміливих і рішучих кожні два тижні привозили продукти, одяг, речі, домашні смаколики. А також адресно передавали хлопцям посилочки з дому від рідних.
За 10 місяців війни Михайловича сильно підвело здоров’я. Тож військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним для служби. Він і досі ночами не спить. Переймається, що більше не може бути на «нулі».
Наразі чоловік шукає нове місце служби. Хоче, щоб його направили у Кам’янець-Подільськ. Там є саперна школа і кінологічний підрозділ. Досвід роботи з собаками у нього є. А в нинішніх умовах війни та такої кількості замінованих ворогом територій він може навчати собак пошуку вибухонебезпечних пристроїв.
Попереду для Москаленка ще дуже багато роботи: перемогти ворога та відбудовувати зруйновані міста і села. І це найбільша мрія Олександра і мільйонів таких же українців, як він. А коли скільки людей має одне спільне бажання, переконаний захисник, воно обов’язково здійсниться.
