Олена МУШИК, журналістка “НР”
Скільки ж їх сьогодні — зовсім юних хлопців, яким трохи більше двадцяти, кому такими молодими випала доля пізнати, що таке війна. На їх ще не зміцнілі чоловічі плечі випала велика і відповідальна ноша — захищати країну, ріднокрай, маму з татом, братиків і сестер, кохану дівчину чи молоду дружину, увесь український народ. У їх числі і Олег Борбель із Водяного Биківського старостинського округу Божедарівської територіальної громади.
Він народився та виріс у родині звичайних сільських трударів. Батько Микола Міклошевич усе життя пропрацював трактористом і тепер трудиться ним у місцевого фермера Варданяна. Мама Надія Миколаївна понад 7 років працює у місцевому дитсадку помічником вихователя. Люди трудолюбиві, чесні і справедливі. Такими ж виховали і трьох своїх дітей.
Олег у родині старший, 2000-го року народження. Він добре навчався у школі. До всього мав цікавість. Старанний, відповідальний і водночас позитивний, з почуттям гумору, словом «душа компанії». Як і більшість сільських хлопчаків він допомагав батькам у домашніх справах, по господарству. Ще й за меншими приглядав. У вільний час любив ганяти у футбол. А ще у хлопця були неабиякі здібності до хореографії. Бог зна, звідки і від кого мав такий хист?
Олег часто був ведучим на свята у місцевому сільському клубі, — згадує завідувачка Лариса Говоруха. Вона пригадує, як Олег виступав і на сцені у Вільногірську, куди їхній хореографічний колектив запрошували неодноразово. Аж не віриться, скільки всього цікавого і хорошого було у мирному житті…
— На Олежку, якщо навіть з хлопцями щось і утіють, неможливо було сердитись, — ділиться Лариса Геннадіївна. — Бо він завжди так щиро посміхався навіть поглядом, що і моя серйозність від його посмішки вмить кудись зникала…
Після школи Олег здобув освіту у професійному училищі №71 у Божедрівці. За спеціальністю тракторист-машиніст. Аби допомагати тату з мамою, пішов працювати на Вільногірське підпиємство «Скляний альянс». Звідти Олега й призвали в армію. Потрапив на службу в Національну гвардію України.
Юнаку залишалося всього 38 днів до дембеля. Він, як і всі його армійські товариші, мріяв, складав плани на майбутнє. Про велику власну сім’ю, кохану дівчину і майбутню дружину, дітей (їх у Олега немає, молодий ще). Планував жити у селі, поближче до тата і мами, брата і сестри. Мріяв про хорошу роботу, до душі. Мріяв збудувати власний великий дім і посадити великий сад на обійсті. І щоб у ньому всього було вдосталь: і яблук, і груш, і черешень, і слив, і абрикос. Мріяв і робив відлік днів до початку того щасливого життя…
Але 24 лютого гучно завила сирена. І тривога була не навчальна. Розпочалася війна…
Перші години видалися справжнім божевіллям. Русня нахрапом хотіла взяти Київ, Олег проходив службу у столиці. Що тоді тільки довелося пережити солдату Борбелю та тисячам таких, як він, через що довелося пройти — одному Богу відомо…
Ірпінський, Південний міст… Жуляни… Бориспіль… Адміністрація Президента… Так, солдат Олег Миколайович Борбель, 28.12.2000 р.н., стояв у перші страшні години вторгнення рашистів на захисті нашої столиці — міста Києва.
Найважче було перші 5 днів, пригадує Олег. Не було ні електроенергії, ні зв’язку. Серце хлопця розривалося від переживань: як там рідні? Що з ними? Де вони? Чи живі? А вони — мама з татом, брат і сестра, у свою чергу хвилювалися за їхнього Олежку. Бо знали, що у перші дні вторгнення той був у самому пеклі — у Києві. А коли викрилися нелюдські звірства ворога на нашій землі, і весь світ побачив убитих і закатованих у Бучі, Ірпені, Гостомелі, у батьків Олега ніби земля пішла із-під ніг…
Пізніше вдалося зв’язатися і поговорити із сином хвилину. Надія Миколаївна не пам’ятає про що. Головне, що почули один одного. І переконалися, що живий.
Тоді Олегу було не до розмов. Та й не було коли. У ті дні все переплуталося, змішалося: день, ніч. Про те, що не їли декілька днів, згадували тільки тоді, як місцеві кияни допомагали чимось підкріпитись. Так вони рятували захисників, а захисники рятували їх.
І досі Олег несе службу у лавах Національної гвардії України. Про тонкощі військової служби не може розповідати. Але і сам відчуває, і батьки, що їх син став не за віком дорослим.
Ця війна усіх нас зістарила в одну мить років на 10, а то і більше. І щодня старить. Бо щоденне завивання сирен, ракетні удари та атаки дронів, удари артилерії й авіації по всій території України відбирають у кожного із нас роки щасливого колись життя, наших мрій і бажань, забирають життя наших захисників, немічних стариків, жінок, ні в чому невинних маленьких дітей. Тож, коли Олег телефонує рідним, головне, чим цікавиться, чи живі — здорові? І все. Зв’язується і з другом дитинства, однокласником Євгеном Дяченком. Хлопці були нерозлийвода. Збиралися після школи разом піти служити до лав Збройних сил України. Призвали їх одночасно. А от потрапили вони у різні частини. І обом так і не вдалося дочекатися свого дембеля.
Вони продовжують служити, і захищають Вітчизну від реального злого рашистського ворога. Женя нині перебуває на Херсонському напрямку. Коли випадає поспілкуватися, розповідає товаришу, що і нині там не легко. Але хлопці вірять у те, що вистоїмо. І обов’язково дочекаємося перемоги. Адже по-іншому не може бути. Бо попереду у них ціле життя. І вони мають усе те, про що так мріяли, обов’язково втілити в реальність. А для цього мають перемогти і жити! Обов’язково жити! За себе, за своїх побратимів, що полягли за рідну Україну, за перемогу, за мир…
Ці хлопці навчилися по-справжньому цінувати і любити життя, як ніхто інший. Кожну його мить. З цією вірою вони прокидаються і засинають. І щодня, щомиті наближають нашу перемогу. Бережи усіх їх, Боже!
