24 лютого 2022 року прийшло велике горе в Україну, а значить, у кожну родину. Бо війна не може бути бідою лише для тих, чиї сини, доньки, чоловіки, батьки, брати пішли боронити рідну землю, стали на захист країни. Це страшне горе для всього нашого народу.
«З перших днів вторгнення російських окупантів постало питання про подальшу системну діяльність щодо допомоги хлопцям, які перебувають на передовій, людям, які вимушені були залишити свої домівки, а дехто взагалі залишився без них. Саме в цей час в ПТУ 71 була розпочата волонтерська робота без статусу ВОЛОНТЕР», — розповідає «Новим рубежам» в.о. директора ПТУ-71 Олена БАБІЧЕНКО (сел. Божедарівка).
Ця жінка разом із земляками не побоялася взяти на себе нелегкий шмат роботи. Всі разом жителі Божедарівської громади з перших днів повномасштабного російського військового вторгнення вирішили наближати перемогу усіма можливими і неможливими способами.
Сьогодні Олена Бабіченко розповідає нам про те, як місцеві активісти прожили цей рік. Як шили одяг, пекли за ніч тисячі пиріжків, розбирали свинячі туші, збирали гроші на заправку авто, шукали відчайдушних водіїв, аби все переправити воїнам-землякам. За цей рік вони перетнули не один десяток блокпостів, побували на всіх напрямках від Херсону до Харкова і здобули велику кількість друзів серед військових, їхню любов і шану, і безмежну вдячність.
«Перші тижні колектив надавав допомогу хлопцям нашої громади, які пішли добровольцями, коштом працівників ПТУ-71, — продовжує пані Олена. — Ми готували їжу, шили розгрузки (Тетяна Зінюк за власної ініціативи), відвозили все воїнам. Автівку надавав Денис Москаленко. Згодом зрозуміли, що масштаби допомоги мають бути набагато більші, а можливості наші не спроможні це забезпечити.
Тож звернулись до жителів Божедарівської громади. Люди у нас чудові. Вже за тиждень ми сформували стартовий запас для подальшої роботи. Велику підтримку надала сім’я Постоєнків, які вже мали такий досвід з 2014 року. Долучилась до цього Світлана Мастобаєва. Ми всі живі люди і робимо помилки. Тож зауваження Світлани Михайлівни, щодо того, як краще організувати добру справу, були вчасними і потрібними.
Ключовою подією, яка надала сил і впевненості в правильності дій, став унікальний вчинок нашого земляка, нині воїна Валерія Володимировича Листопада із Зорі. Він, маючи можливість не мобілізуватися, а жити вдома і працювати на рідній землі, пішов добровольцем. А перед відправленням заїхав у ПТУ і запропонував допомогу: віддав нам тушу кабана для хлопців. З цієї хвилини більше не було сумнівів в правильності наших дій. А ще з’явилась впевненість, що наші люди найкращі: сміливі, відважні, мужні. І в той же час — щирі, добрі, щедрі.
Війна прийшла неочікувано. Тому у перші її дні, місяці не вистачало бронежилетів, розгрузок, підсумок, аптечок і т.п. Тетяна Зінюк почала пошив розгрузок. Та для цього були потрібні матеріали. За ініціативи селищного голови Володимира Дерка було оголошено збір на бронежилети, тканину для розгрузок та фурнітуру. Уже під кінець березня було зібрано 192,5 тис. грн. Придбали 19 бронежилетів, тканину, фурнітуру.
Допомогли швейними машинками Олена Щаюк, сім’я Шмигленків, Тетяна Зінюк, Інна Свєрчкова. Іноді дівчатам доводилось працювати з 8:00 до пізнього вечора. До цієї роботи долучалися й інші майстрині. Навіть форму пошили для воїна-земляка, якому її не могли підібрати в частині. Виявляється, нічого немає неможливого. Головне — бажання.
Для координації дій сформували чат. Цією роботою займається Ліля Оріненко (бібліотекар ПТУ). У кожному старостинському окрузі Божедарівської громади є адміністратор для вчасного інформування населення та зв’язку із сім’ями, в яких є воїни ЗСУ. Величезну роботу з інформування та зв’язку з жителями нашої громади проводить Катерина Бардачова (Вакаренко).
Щосуботи та неділі йде відправка на різні напрямки: Харківський, Донецький, Запорізький, Миколаївський, Київський. Для цього завжди необхідно знати потребу хлопців (наскільки це можливо), а також мати пальне, автівку (ніколи немає гарантії, що вона буде повернута), водія (обов’язково людину виважену, досвідчену, сміливу).
У нашій громаді є такі сміливці: Олександр Лубинець, Сергій Шейна, Володимир Шмигленко, Юрій Харченко, Володимир Радченко, Федір Збаразький. З цими водіями дійсно їдеш впевнено і безпечно. Іноді доводилось долати за добу 1500 км, а в середньому – це 650-900 км за добу.
А Сергій Даніловський дає свою автівку вже 7 місяців. Були випадки, коли після чергової поїздки машина потребувала ремонту, іноді суттєвого. Всі власники транспорту ремонтували його власним коштом. Щирі слова вдячності вам за це, хлопці. Адже це наш спільний фронт і ви справляєтеся на всі 100 відсотків.
Хочеться назвати імена людей, які особисто, системно допомагають в забезпеченні поїздок. Це Віталій Жуков, Віктор Фургало, Григорій Копайгородський, Віктор та Костянтин Петрушевські, Павло Сігнаєвський, Олександр Лісєєв, Валентин Дідич, Олег Ламекін, Олександр Ковбаса, Олег Коваль, Катерина Фоміна, Олександр Василик, Тетяна Михалко, Інна Лубинець, Валентин Ковальський, Роман Кирса.
А ще це колективи закладів освіти: Кудашівського ліцею (Світлана Кварцяна), Божедарівського ДНЗ (Світлана Скоченко), Божедарівського ОЗ (Юлія Фокіна), Биківської гімназії (Марина Алтухова), Катеринопільської ПШС (Галина Мамалига), Покровської гімназії (Алла Кварцяна), Теплівського ліцею (Юрій Ставко), Болтишського ліцею (Олена Манко), Покровського ДНЗ (Світлана Католіченко), Божедарівського БДЮТ (Людмила Коваль).
Неможливо не згадати цілі сім’ї, які долучаються. Це родини Дубчак, Хоменків, Волошиних, Зінчуків, Шіряєвих, Збаразьких. Дуже велика допомога надана родинами Сергія Кукли, Олександра Москальця, Віталія і Костянтина Сичів. Надають допомогу також ТПСК «Щорськ» та прихожани ОХВЄ. І цей список можна продовжувати. Адже в кожному старостинському окрузі здійснюється велика робота по підтримці ЗСУ. Тому важлива кожна людина, кожна цукерка, кожна гривня.
Один з важливих моментів — це малюнки та вироби від дітей, вони щирі і чисті в своїх думках. Воїни зберігають їхні малюнки і в особистому одязі, і в кімнатах, і в окопах, навіть в танках. А минулого тижня діти принесли солодощі. Коли їх запитали, хто їх надав, відповіли: «Діти з вулиці Матросова». У такі моменти розумієш, наскільки ми сильні, якщо навіть малеча волонтерить.
Або ще одна ситуація. Приходить другокласник зі школи і говорить: «Ми збираємо допомогу для воїнів». На що мама відповідає, що вона вже спекла два ящики солодощів і передала. Дитина у відповідь: «Мамо, ти не розумієш. А я? Я теж хочу допомагати нашим воїнам». Коли чуєш такі розповіді – серце просто вискакує з грудей. Які ж у нас хороші люди, яке гідне підростаюче покоління!
Наші господині пригадали всі найкращі рецепти. Перерахувати навіть неможливо їх. Майстрині в’яжуть теплі шкарпетки. У БДЮТі працює ціла майстерня. А майстри ПТУ виготовили понад тисячу скоб для окопів. Навчилися виготовляти і окопні свічки. Не стоять осторонь і наші земляки, які проживають зараз в Польщі, вони теж всіляко допомагають.
Останнім часом до нас почали приєднуватися люди з інших територій. Можливо, тому, що доставка іде безпосередньо до хлопців. Це Алла Зікрач з Криничок, Олександр Шестірнін (Кам’янське), КЗО «Дніпропетровський багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр №9 ДОР» (Тетяна Осмоловська), Геннадій Оберемок (м. Дніпро), Іван Гайсин (м. Київ), Світлана Степаненко (с. Орлівщина), Аня Козачинська і ціла команда із Світлогірського.
З такими людьми, як в Божедарівській громаді, дійсно було легко створити команду. Можливо, в чомусь ми ще не допрацьовуємо, але ми дуже стараємось. Бо знаємо, як нас чекають наші земляки-захисники. Вони сміливі, мужні, а в душі — діти. І так радіють, коли ми приїжджаємо. Говорять: «У нас все є, але хочеться домашнього».
Між лінією фронту і нашим тиловим фронтом є спільне і є суттєва різниця. Спільне – ми працюємо кожен, щоб зберегти нашу країну і наблизити Перемогу. Ми ті, кого воїни захищають, оберігають, ризикуючи своїм життям. Ми ті, хто тримає фронт в тилу і чекає їх додому. Ми любимо і підтримуємо хлопців, як уміємо. Зараз, як ніколи, важливо бути разом, проявляти свої найкращі якості. В чому різниця? Там, під вогнем, гола правда, там не може бути фальші.
Нам, на безпечній території, час припинити шукати в комусь щось погане, тільки тому, що так звикли. Не можеш робити, не хочеш робити – не заважай.
«Що найважче? Найважче втрачати», — відповідає Олена Бабіченко і замовкає, перебираючи у думках імена тих, кого вже ніколи не побачить…
«Всі, хто у нашій команді, з часом стали однією родиною, — підсумовує пані Олена. — Сподіваюсь і вірю, що і вся Україна стане однією дружною родиною».
Підготували Галина ЛИТОВЧЕНКО і Наталя ДОЛГІХ
