Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Про те, що Олена Ковальчук служить у ЗСУ, я дізналася випадково. Побачила її у формі під час урочистостей з нагоди закінчення навчального року у ПТУ-71. У закладі, де здобував професію механізатора їхній з Віктором син Сергій. Він був одним із перших, хто віддав життя за Україну ще у 2014 році. Хлопець, який назавжди лишився 19-річним. Тепер на війні і тато, і мама Сергія Ковальчука з Новогурівки Божедарівської громади.
— У мене є лише одна темна пляма у біографії: я народилась у росії, — розповідає Олена Валеріївна. — Було це у 1976 році.
А вже у 1982 їхня сім’я переїхала в Україну. До 2014 року Олена ще якось підтримувала зв’язки з двоюрідними братами та сестрами. А потім – як відрізало.
Спочатку родина оселилась у селищі Горького Дніпропетровського району. Там Олена здобула середню освіту. Згодом переїхала у Новогурівку, де під час роботи на фермі у тодішньому колгоспі «Аврора» познайомилася із Віктором. І вже у 95-му з’явився на світ їхній первісток – Сергій.
Син ріс добрим, працьовитим, цілеспрямованим. Перед ним не стояло питання: служити в армії чи не служити. Він туди рвався. Але на строкову не пішов. Відразу на контракт. Пішов у 25-ту десантну бригаду. І коли почалася у 2014-му війна — не питав і не попереджав батьків про те, що вирушає на Схід.
— 9 травня вони вже стояли в ешелоні в П’ятихатках, прямуючи на Донбас, —згадує Олена.
Сергій ніс службу водієм-електриком. Разом із побратимами пройшов за короткий час майже весь Донбас. А під Дебальцевим отримав тяжке поранення. Спочатку йому надавали медичну допомогу у Харкові, згодом перевели до Києва. Майже півтора місяці лікарі, батьки боролися за життя Сергія. За їхнього сина, молодого захисника молились земляки, допомагали, як могли.
— Я весь час була поряд. Мені здавалось, що він мене відчуває, потиском руки, ніби дає мені про це знати, — згадує жінка. – А, може, просто хотілось у це вірити…
Та дива не сталось. Надто тяжке було поранення, кількість перенесених операцій та уведених ліків. Серце воїна не витримало, зупинилось 1 жовтня 2014 року.
До життя їх з Віктором повернула дев’ятирічна донечка Варя, маленька Сергієва сестричка, яку він любив понад усе.
Коли сталось повномасштабне вторгнення, 24 лютого о 16.00, відразу після роботи, Віктор Ковальчук був уже на призивному пункті. А 25-го його мобілізували. Спочатку був у місцевій теробороні. Та дуже швидко опинився там, де гаряче.
— Без Віктора я не мала сенсу залишатися вдома, — згадує Олена Валеріївна. — Тож подалась на призовний пункт. Ми навіть ховались від воєнкома, щоб не побачив нас разом. Бо ж є батьками загиблого в АТО і під мобілізацію не підпадали. Тож спочатку мене і слухати ніхто не хотів у відділі комплектування.
Але хто хоче — свого доб’ється. Олена отримала призначення у 26-ту бригаду державної спеціальної служби транспорту, яка спеціалізується на відбудові мостів. Там вона – кухарка. Опанувала професію вже на війні за онлайн-курсами. Має диплом. Хоча готувати любила змалечку: пекла, варила, робила запаси на зиму. Любов до куховарства їй прищепила матуся Людмила Іванівна, майстриня по варениках і пельменях. Та й Олена в мирні часи для друзів могла за лічені хвилини накрити стіл, у неї завжди все смачне було під рукою. Отак вміння та бажання готувати згодилось жінці на війні.
Нині вона на базі, можна сказати, в тилу. А бувають відрядження туди, де зовсім близько стріляють. Тільки недавно жінка повернулась звідти.
— Дуже гучно, дуже страшно, — розповідає. — Страшно не за себе, за дитину, за 18-річну Варю. Заради неї намагаєшся бути уважною, дбати за власну безпеку наскільки це можливо. Вона так потребує ще мами і тата, який, до речі, служить на першій лінії фронту, у 54-ій мотострілецькій.
— Як служиться вам, поруч же переважно чоловіки? — питаю.
— А мене важко образити. З дитинства уміла за себе постояти, хоч невеличка зростом. Бо ж кожен малявку міг зачепити. А нині я в основному готую їжу для «строковиків». Вони — мов мої діти. Втомлені службою, а тепер війною. Часто діляться своїм, наболілим. А я слухаю, іноді раджу щось. Буває, сумуємо разом, інколи дуркуємо (без гумору тут важко). Всі вони для мене тепер Сергійки.
Вона знову в думках повертається до 2014-го. Тоді багато хто не зрозумів Ковальчуків, залишився, так би мовити, поза зоною досягнення. Декого турбувала думка про те, чому вони не відмовилися від виплат у зв’язку із загибеллю сина.
Не відмовились, бо росла ще у них Варя. Її, батьків, усіх нас захищав Сергій. Та й хіба можна виміряти грошима батьківський біль. Він назавжди з кожним, хто втратив дитину на війні. З Ковальчуками залишилось небагато кумів, друзів, які їх зрозуміли, не шматували докорами. Тепер вони обережні, або майже не впускають нікого у свою родину.
Близькою людиною став зять Степан. Так-так, їхня Варечка-Варварка уже вийшла заміж. І готується стати мамою.
— Ми залишили доньку саму. Я могла частіше Варю бачити, а батько — ні, — розповідає Олена Валеріївна. — Всі сільські турботи на власній садибі лягли на Варині плечі. Наше рятівне коло тоді, у 2014-му, коли ми з чоловіком стояли біля прірви, наше Вареня залишилось сам на сам з проблемами.
Та дівчина у своїх батьків вдалась. Бо ж не вміє і не розуміє, як можна ділити домашню роботу на жіночу та чоловічу.
— Мій Віктор може і вечерю зготувати, і посуд помити, — розповідає Олена Валеріївна. — Я теж не сиджу без діла, як його немає. Все вмію: і цвяха забити, і в неполадках з електрикою розібратись, і дров нарубати, і плиту розпалити. У селі треба вміти все робити. А Варечка тепер наша під надійним захистом люблячого Степана. Він про нашу доньку турбується.
Не часто подружжю Ковальчуків випадає зустрічатись. Останній раз у квітні на весіллі дочки бачились. Віктора з такої нагоди відпустили на 3 дні. Він і тепер десь на Бахмутському напрямку. Передзвонюють одне одному, коли є зв’язок. Чи переписуються.
— Варі батько не дзвонить, щоб не хвилювати, — ділиться Олена. — Я сама розповідаю дочці, як він там. А там дуже спекотно і небезпечно. Хвилююсь, звичайно, за чоловіка. Та не розкисаю. Знаю, що не всиділа б дома. Ми з ним там, де нині найбільше потрібні. Кожен робить свою справу, синову справу.
Розпитую, як з продуктами, чи є з чого готувати для захисників та захисниць, чи задоволені хлопці та дівчата.
— Продукти щодня свіжі. І риба, і свинина, і яловичина, і курятина, сир, ковбаса, сосиски. Як завжди, готуємо перше, друге, третє. Із солодощів — згущенка, мед. Компоти варимо. Думаю, що всі не голодні. У всякому випадку я стараюсь готувати по домашньому.
До війни і Олена Валеріївна, і Віктор Валентинович працювали на елеваторі ТОВ «Унірем-Сервіс», що у Божедарівці. Туди ж планують повернутись після перемоги. Для цього обоє у лавах ЗСУ, хоч мали право бути дома. Але не змогли.
— Хочемо, щоб не було соромно перед дітьми: і перед Сергієм, і перед Варею, перед майбутніми онуками. Попри все, нам є для кого жити і кого захищати. І нагороди у нас є. Сергійкові, посмертні, мої – «Орден матері бійця АТО», нагрудний «Знак пошани», інші відзнаки. Вони у нас з Віктором одні на двох. І однаково дорогі обом. А життя наладиться. Ми обов’язково переможемо. І стрічатимуть нас Степан з Варею з нашим і Сергійковим продовженням на руках.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
