Олена МУШИК, журналістка “НР”
Я хочу розповісти про будні вояка, що вже більше року боронить Україну, спокій своїх рідних — дружини, мами, однорічної донечки, сестри і брата, наш з вами спокій. Він воює на Запорізькому напрямку. А нині з пораненням перебуває у польовому шпиталі, там же при військовій частині.
Ростислав Вінарський родом з Криничок. Звичайний сільський хлопчина веселої вдачі та з позитивним поглядом на життя. Таким він був до 24 лютого 2022 року. Війна змінила кожного з нас… А хлопці, які стоять на нулі і щодня заглядають в очі смерті, теж стали зовсім іншими: змужнілими, безстрашними, досвідченими, не по роках дорослими.
В сім’ї Ростислав був середнім серед дітей. Але вся відповідальність за старшу сестру і меншого брата була на ньому. Він був правою рукою тата, у всьому без зайвих нагадувань допомагав мамі. Уже з 13-ти років хлопчина почав заробляти. Нехай і невеликі це були гроші. Ростик працював у районному Будинку культури, «крутив» дискотеки. Молодь гуртувалася біля юнака, менші пишалися тим, що знайомі з Ростиславом. Музика, гурт, спілкування були хлопцю до душі. Навіть влітку, коли більшість його ровесників відпочивали, він працював ді-джеєм у літньому таборі.
Все це не заради грошей, а більше для душі. Юнак був роботящим і тямущим. Тож згодом зайнявся євроремонтами. Руки мав золоті. Пройшов також школу з укладки асфальту, працював на фірмі з ремонту доріг. А коли доля звела його з тендітною дівчиною Вікою, в яку закохався з першого погляду, переїхав з Криничок до Софіївки. Там молодята обживались, мріяли створити справжню велику сім’ю, щоб було багато діток, щоб бігали вони у власній великій оселі, а влітку босоніж гралися у посадженому татом садку з яблуками, сливами, грушами, черешнями та іншими деревами. У Софіївці Ростислав Іванович працював у КП «Добробут» місцевої громади. Усі мрії перекреслила війна…
Ростислав не став чекати, поки йому принесуть повістку. Не ховався ніде. Перші три місяці з працівниками «Червоного Хреста» волонтерив. Затим сам пішов у місцеву тероборону. Згодом його перевели в тероборону під Сумами. Там на собі відчув щоденні «привіти» ворога — мінометні обстріли та ракетні прильоти. А вже скоро, у лютому 2023 року, Ростислава відправили на Запорізький напрямок.
Про щоденні військові будні молодший сержант, старший технік мінометної батареї Ростислав Вінарський ділиться неохоче. Уміру скромний, але за словом в кишеню не полізе. Вважає, що усі, хто нині на захисті країни, виконують свою чоловічу «роботу». І так має бути! Він не хоче, аби мама, рідні знали, як їм там нелегко. Тож здебільшого нічого і не розповідає. Хоча має вже три контузії, поранення в ногу. Нічого не говорив рідним про це. Пізніше, коли справи трохи пішли на поправку, обмовився. І то лише сестрі. Мамі — ні слова. Береже її.
Але ж Ганна Миколаївна серцем відчуває, що з сином щось не так, постійно плаче, переживає. Та й сама за останній місяць перенесла декілька операцій. Здається бідній жінці, що наші хлопці нікому не потрібні… Тільки тим, хто чекає на їхнє повернення зі сльозами і щоденними молитвами до Всевишнього, щоб оберіг, врятував, захистив.
Щоб хоч трохи заспокоїти дорогих йому людей, Ростислав старається щодня хоч на хвилинку вийти на зв’язок: пару слів сказати, що живий, чи смс-ку кинути, що все гаразд. Правда, бувало, що після бою не міг по декілька днів обізватись. Зовсім не до цього було. Вояки самі губилися: не знали, день чи ніч надворі, взагалі, який день… Скільки ж сивини за цей час додалося на материнських скронях, скільки рубців на зраненому горем материнському серці, один Бог знає. І зараз серце болить, крається на шматки: де він, як почувається після поранення, як лікують у тих польових шпиталях при військових частинах, які, здебільшого, знаходяться теж у підвалах покинутих будинків.
Душу мами гріють лише спомини про дні, коли синок приходив на ротацію у жовтні. Щоб побачити рідних, маленьку донечку, якій вже рік, і яка з п’яти місяців росте без татка. Дали тоді 10 днів. Але пробув вдома 7. Треба було їхати до хлопців в частину. Бо, чесно кажучи, до дому приходив не скільки відпочити, як у справах. Їхній автомобіль, про який подбала волонтерка, керівник благодійного фонду «Чужих дітей не буває!» Олеся Кузьменко, підірвався в бою. Хлопці залишились без авто. А без машини на передовій — ніяк. Довелося знову самостійно шукати, просити, кланятись. Волонтери пообіцяли, дали телефон, з ким зв’язатися у Києві. Сказали чекати на дзвінок. Але так і не дочекалися… Тоді молодший сержант Ростислав Вінарський сів на власне авто і вирушив на ньому до хлопців на передок. Бо обіцяв же, що повернеться з автомобілем. Оскільки авто там — це не розкіш. Це врятовані життя, це швидкісь у пересуванні.
“Стоїмо на нулі на Старомайорському напрямку”, — розповідав Ростислав у мобільній переписці. Бо телефонувати не можна, аби ворог не виявив їхні позиції. Телефони включають на короткий інтервал — сповістити рідним, що все в порядку, живі. Перебувають у прифронтових селах, у підвалах. Тут дуже гучно, постійні обстріли, літає багато дронів і безпілотників, ділиться захисник. А на моє запитання, чи приїздять до них волонтери, чи привозять смаколики, дивується. Хто ж сюди приїде?..
Хлопці на позиціях харчуються сухпайками. А вже як змінюються, то їх трохи забезпечує тил. Найбільша радість це коли є можливість, зрештою, чогось гаряченького попоїсти.
Не від Ростислава дізналася, що наш земляк Ростислав Іванович Вінарський нагороджений відзнакою командира військової частини нагрудним знаком «Гідність. Довіра. Повага.». Та найбільшою нагородою для нього була відпустка додому. Поспішав тато на день народження своєї однорічної донечки Єви. Як же була рада маленька. Посміхалася, агукала, заглядала в таткові очі. А коли від’їздив, плакала, не хотіла відпускати…
Про захисників піклується їх командир з позивним «Залізяка» (це від прізвища, мабуть. А ще тому, що має сталеві, залізні нерви, говорять самі хлопці). Він старший від них за віком, тож мають його за батька. Усі як одна сім’я. Бо тут по-іншому ніяк не можна, ділиться земляк. Разом з хлопцями і їх командир постійно виходить на нуль. Щоб прикрити, і щоб розуміти, в яких умовах знаходиться підрозділ і що ще потрібно для укріплення їх позицій.
У Ростислава позивний «Професор». Його йому побратими дали. Бо з чим би не звернулися до Ростика, з яким запитанням чи проблемою, на все у нього є відповідь, усе він знає, вміє. І нічого дивного тут немає, адже сільські хлопці майже всі такі — тямущі, хазяйновиті.
Ще чимало про що хотіла поговорити з Ростиславом. Про те, як годують, забезпечують амуніцією, чи довозять до них смаколики волонтери. З пауз у спілкуванні розуміла, що броніки хлопці за свій кошт купують. А за шолом Ростиславу довелося викласти власних 15 тисяч. А ще берці, рукавичи, які так і горять, тепловізори і все інше. Автівки теж самі шукають. Дякувати, що звичайні люди розуміють, скидаються гуртом по копійці.
Чому так? Невже війна тільки для тих, хто воює і хто чекає своїх захисників? Хто готовий останнє віддати, аби повернулися додому живими? Мами, дружини, рідні забули про свята. Вони готують, печуть, варять, збирають для своїх синів, чоловіків, братів щось смачне, домашнє. А місцеві софіївські волонтери (Альона Денисенко) везуть усі ті домашні привіти на передову, теж ризикуючи власним життям. І коли ми в теплі, добрі, хлопці — часто по коліна в багнюці, виконують бойові завдання, відвойовують кожен клаптик української землі. Не відчуваючи того, що мокрі ноги, що пальці поніміли від холоду. Бо у них одна ціль — вижити. І знищити ворога. Щоб ми тут, у тилу, спали у теплих ліжках. І готувалися до Новорічних свят…
Якось страшно і дивно: одна країна, одна війна, але там одні після бою камінням і мерзлою землею прикидають тіла загиблих побратимів, щоб потім, коли стихнуть постріли, забрати їх і на щиті повезти додому, вже в один кінець… А тут — набивають святкові продуктові кошики, прикрашають ялинки, виділяють 27 млн грн з державного бюджету на розважальне шоу… А на дрони і колеса прості люди збирають.
