Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
До цього неможливо звикнути. До чорних звісток про втрати наших захисників. Ще не відплакало одне село, а вже у черзі інше стоїть згорьоване. Нещодавно Преображенка провела в останню дорогу свого улюбленця, «самоцвіта народного таланту» Сергія Федоровича Агапова. Він загинув 4 березня в бою під Авдіївкою під час артилерійського обстрілу. Сергій пішов захищати рідну землю 11 квітня минулого року. Зовсім недавно 15 лютого рідні, друзі вітали його з днем народження, дякували за кожен ранок, що зустрічають, бажали усяких гараздів, миру і Перемоги. Хіба, могли подумати тоді, що пройде якихось два тижні, і тяжка новина про те, що Сергія не стало, перекриє дихання не тільки найріднішим, а і односельцям, усім, хто знав Сергія Агапова.
Він народився у звичайній селянській родині. Мама Катерина Петрівна працювала кухарем у дитячому садку, колгоспі. Тато Федір Олександрович — скотарем на тваринницькій фермі. У атмосфері любові, поваги, взаєморозуміння зростало двійко їхніх дітей — Сергій та Іринка. Я думаю, що було саме так. Бо настільки добрими, світлими, людяними, талановитими виросли ці діти. Про це свідчать розповіді земляків про Сергія, які не раз друкувала наша газета. У цьому переконалась я, поспілкувавшись з його сестрою Іриною у скорботний для неї час.
Сергій закінчив місцеву десятирічку. Відслужив строкову на Північному флоті. А потім пішов навчатися малюванню у Петриківське училище. Що спонукало зробити цей вибір? Можливо, бажання передати красу рідного краю, прагнення удосконалити своє вміння бачити прекрасне і ділитись цим з людьми. Хто знає? Певно, був колись у роду Агапових той, хто володів цим даром. Бо ж, за словами Ірини Федорівни, всі їхні двоюрідні брати малюють.
Своїм талантом Сергій щедро ділився із земляками. Маленьких у певний час вчив образотворчого мистецтва у Преображенській, Болтишській школах, дорослим дарував радість, малюючи картини, оформляючи інтер’єри приміщень у петриківському стилі.
Ось як писала у 2014 році про Сергія Федоровича у «Нових рубежах» його землячка Тамара Калакуц: «На думку Сергія, малювання — це частина свідомості, мислення, частина його життя. Малювати треба лише з добрим настроєм. Тоді й картина вийде хорошою і чистою. Коли старанно виводити візерунки, то відчуваєш якесь дивне тепло на душі. До того ж, ця справа заспокоює і лікує».
Не злічити робіт, які вийшли з-під рук цієї обдарованої людини. Він малював не лише пензлем, а й пальцями і, мабуть, серцем на папері, склі, дереві, стінах. Тобто мав свій неповторний почерк у всьому, до чого торкалась його талановита душа.
Ось ще кілька спогадів земляків. Галина Задорожня: «Він так любив Україну, вірив у Перемогу. Ніколи нікому не перечив ні словом, ні вчинком. Був доброю, щирою, сміливою людиною. Мав велике захоплення — Петриківський розпис. Багатьом прислужився у потребі намалювати картину чи розмалювати інтер’єр. Чудово знав історію України, багато читав. Для відкритого уроку української мови та літератури намалював три портрети Тараса Шевченка в обрамленні Петриківського розпису. Вони для мене справжній скарб і світлий спомин про земляка-героя».
Людмила Шиба: «Яка світла душа була у Сергія Агапова. Погляньте, які кольори переважають. Я мала щастя вчити цю дитину. Надзвичайно добрий, спокійний, ввічливий… За що вбили такий талант?»
Сергій був справжнім народним самоцвітом, який залишив по собі добру пам’ять не тільки у Преображенці, а й у багатьох навколишніх селах. А ще він грав на гітарі, у молодості навіть був учасником сільського молодіжного ансамблю. У зрілі роки тішив своєю грою та співом рідних і друзів у мирні часи. А на війні обіцяв своєму найближчому побратиму Андрію Андрійовичу Завізіону вивчити його улюблену пісню і заспівати її після Перемоги.
Любив Сергій Агапов спорт і, зокрема, футбол, був його фанатом. Вболівав за «Дніпро», «Динамо». Не раз їздив на матчі, ще й друзів із собою брав. І звичайно, не раз відстоював честь рідного села на футбольних змаганнях у молоді роки.
Він дуже любив і шанував батьків. Можна сказати, скрасив їхнє життя на схилі літ. Бо ж де не працював (було, що й у місті) — завжди спішив у батьківську оселю. Піклувався про маму і тата, дуже їх беріг. Тож коли почалась війна, попросив сестричку, яка жила і працювала у Польщі, щоб верталась додому: «Іринко, приїжджай, тато слабий!»
І вона прилетіла. Та раптово померла мама. Ні, вона не хворіла майже, як усі літні люди у 80-річному віці, та, як каже Ірина, бігала, була таким собі живчиком. Тож діти більше переймались батьковим здоров’ям. А воно он як сталось…
— Уже пів року, як мами немає, вона за нашого Сергійка молилась сильно. Я мабуть, не так молилась, що його не стало, — плаче жінка, а на вид — тендітний, ніжний, згорьований втратами, підліток.
Вона, втім як і всі преображенці, до останнього не вірила у загибель брата. Бо був він по життю везунчиком, удача поряд з ним ішла. Уберегла під час тяжкого поранення у руку та легені під Бахмутом у вересні. Оперували хірурги «Мечки». Потім Сергій лікувався у Рівненському госпіталі. Після реабілітації повернувся на фронт і старався при кожній можливості відзвонитись рідним — своїй улюбленій сестричці Іринці і татові, який ще дужче заслаб після втрати дружини.
Скільки житиме — пам’ятатиме Ірина усі дзвінки, задушевні розмови з братом. Перед очима той день, коли сповістили про його смерть. Причому, сумнівів не було, що це так. Її навіть відмовляли, щоб на опізнання їхала. Вона ж до останнього надіялась, що брат живий, що це якась страшна помилка. Ну не міг загинути її Сергій. Він же так любив життя, радів усім його проявам, мріяв, збирався ще стільки намалювати, вивчити пісень. І його всі любили, поважали за талант, душевність, готовність допомогти.
—А як дорожив Сергійчик фронтовим братством, — ділиться Ірина. — Він пам’ятав усіх, хто загинув, поіменно. Тяжко переживав втрату кожного. Плакав за ними. Казав: ви уже там, а ми тут стоїмо.
Що вони там бачили, можна тільки уявити. Які випробування терпіли. Вони не могли випити кави стільки хотілося, з’їсти щось добреньке, хоч і було. Бо живий організм потребував би свого. І навіть це, найприродніше, було смертельно небезпечно. Бо можна загинути враз. Так і було. Ніби щойно ділили чашечку (стаканчик, обрізану пластикову пляшку) кави і схотілося Ростику, Костику чи Миколі до вітру сходити, а вже нема Ростика, Костика чи Миколки. Скосила їх куля… Плакали і терпіли. Не їли, не пили, не ходили, щоб вижити. І ділились останньою краплею водички, останньою печенинкою.
— Хоча, було проштрафився й братик, — розповідає Іра. — Він у мене таким акуратистом був, таким правильним у всьому. Було, хлопці гримають незлобливо: Сергію, це ж остання вода. А він не вип’є, а зубки почистить, щоб чистеньким бути.
Найбільше, за словами Ірини, Сергій здружився із Андрієм Андрійовичем Завізіоном із Новомосковщини. Із самого початку повномасштабного вторгнення вони були разом. Брат так часто і детально розповідав сестричці про друга, що вона відразу упізнала його, коли той приїхав провести Сергія в останню дорогу. І не лише вона, а й земляки-преображенці.
— Він для мене тепер, як брат, — мовить Ірина Федорівна. — Тепер його з родиною виглядатиму у гості, вітатиму і шануватиму. Через важку контузію Андрій Андрійович зараз не на передку. Але служить і приносить користь там, де може. На війні його син і брат. Ще один син волонтерить. А Андрій Андрійович піклується про п’ятьох онуків. Отака тепер завдяки Сергію у мене рідня.
Втім для неї великою ріднею стала уся Преображенська громада.
«У мирному житті був талановитим художником, на війні гранатометником. Гідно захищав Україну, разом зі своїми героями-побратимами стояв непохитно на варті волі і свободи», — сказав на чині прощання із захисником-односельцем староста Преображенського округу Андрій Ковцун.
— Все село Сергія проводжало. Все село оплакувало свого любимчика-художника, гітариста, спортсмена, перукаря (нікому не відмовляв, у мирний час наводив красу на головах преображенських чоловіків — підстригав усіх), — ділиться Ірина і щиро дякує односельцям за допомогу, небайдужість, любов до її брата-Героя.
Ірина розуміє, що треба якось жити, якось вирішувати питання, пов’язані із загибеллю брата, підтримувати, доглядати хворого тата. Стільки горя, болю випало на долю цієї жінки за такий короткий проміжок часу. Я думаю, що вона так ще і не усвідомила до кінця свою втрату. Бо ж настільки міцними, ніжними, турботливими були стосунки між братом і сестрою. Її гордість, її надія, її захист — ось чим був для сестрички Іринки-билинки брат.
Як і для всіх нас — жителів Криничанщини. Не пробачимо.
