Галина ЛИТОВЧЕНКО
21 листопада в Україні відзначали два свята: День Гідності та Свободи і День десантно-штурмових військ Збройних сил України. А подружжя Антоніни Іванівни та Анатолія Івановича Ковбелів із Дружби цього дня вирушили на передову. Про те, як пройшла поїздка, “Новим рубежам” розповіла Антоніна Іванівна:
«З п’ятої ранку і до восьмої вечора — у дорозі. 850 км, враховуючи погодні умови і стан деяких доріг (та і наш вік), далися нелегко. Чого тільки не передумала за цей час! І про зимову красу природи, і про життя в окопах та бліндажах у цю пору, і про те, що не лише холод дошкуляє нашим воїнам, бо на них крім пухнастого снігу з неба падають бомби, снаряди і різне смертоносне залізяччя.
На фоні таких роздумів з повагою та теплом згадувала наших дівчат з Дружби, Кам’янчан, Первозванівки, які за день наварили і напекли стільки всього, що ледве помістилося в машину. І тут же з’являлася прикра думка про молодих чоловіків, які зараз живуть так, ніби немає ніякої війни. Часто біля магазинів увечері можна побачити молодиків, які безтурботно п’ють пиво і продовжують жити довоєнним життям. Впевнена, що у кожного з них є знайомі, друзі чи родичі, які зараз на фронті. Чому у цих хлопців не виникає бажання відмовитися на якийсь час від пива, а зекономлені кошти витратити на потреби своїх товаришів з передової? Поїхати, провідати їх там…. Адже це такий кайф — порадувати чимось бійців, які вже багато місяців не бачили мирного життя! Такі зустрічі необхідні і нам, і їм. Пів години поспілкувалися з хлопцями, і весь цей час звучало слово “дякую”. Вони дякували нам, а ми їм. У нас не буде достойного життя без них. Їм буде важко без нашої підтримки».
Знову і знову повертається пані Антоніна до пережитих відчуттів, викликаних поїздкою. Добиратись до хлопців по бездоріжжю дуже важко і страшно. Там, де ґрунт, ще якось не так, а по воді по тимчасових переправах – випробування ще те. Так це на легковику. А як тоді багатотоннажним військовим машинам цей шлях долати?!
«Не приховую, раніше і я думала: ну нащо будувати дороги, коли йде війна, коли не знаєш, коли і куди прилетить, — розповідає Антоніна Ковбель. — Але дороги потрібні, щоб доставляти нашим захисникам вантажі. Це не тільки боєприпаси. Це і продовольство, і ліки, і ще багато-багато потрібних речей. Дороги потрібні ще й для того, щоб евакуювати поранених. Чим швидше це станеться, тим швидше воїна прооперують. А значить — врятують».
Про це подружжю Ковбелів говорили самі захисники.
«І коли по дорозі зустрічали шляховиків-ремонтників, — ділиться моя співрозмовниця, — серце вже не боліло. Навпаки — хотілося, щоб вони якомога швидше виконали свою роботу. Бо від цього залежить чиєсь життя. А вантаж по відремонтованому шляху швидше прибуде на місце. У тому числі і передачі з дому».
«Хоч ми з радістю готуємо для всіх, — розповіла організаторка волонтерської роботи серед жителів Дружбівського старостату Тетяна Горб, — та цього разу було вдвічі приємніше. Бо серед захисників був наш земляк Олександр. Зичимо йому і всім його побратимам перемог і звитяги».
Смаколиків жіночки наготували чималенько. Антоніна Іванівна пожартувала: «Сашо, тепер тобі необхідно знайти хлопців, які все це з’їдять». А у відповідь почула: «За це не хвилюйтесь».
Та вони й не хвилюються. Зичать хлопцям смачного. І обіцяють наготувати ще всього море.
«Не повірите, якою смачною була кава у компанії воїнів, — згадує Антоніна Іванівна. – Один із цих хлопців родом із Уралу, але Україна стала йому рідною. Дуже короткою була наша зустріч і в той же час такою потрібною для обох сторін. Хлопцям наче сил додалося від привіту з малої Батьківщини у вигляді вареного та печеного, дечого з амуніції. Додалося наснаги й нам. Від їхніх вдячних усмішок, добрих поглядів, подарунків у вигляді прапорів із автографами та шевронів бригади. Обіцяємо, що ми не втомимося допомагати, так як не втомлюються захищати рідну землю наші земляки».
