Олена МУШИК, журналістка “НР”
Тетяна Андріївна Горб трудиться бібліотекарем уже майже 10 років. До цього працювала у районному управлінні ПФУ. Робота жінці подобається, хоч трошки відволікає від страшних реалій. З початком війни, звичайно, відвідувачів значно поменшало, та й до літератури цікавість упала. Бо багато людей виїхало. Відбулася свого роду переорієнтація. Чимало книжок вилучили, натомість нових ще не надрукували. Але ми почекаємо, каже жінка, на своє, українське.
Із сумом пригадує Тетяна Андріївна, скільки усіляких святкових заходів у них проводилось раніше, у мирний час. Як у Дружбу з’їжджалися люди з 8-ми навколишніх сіл їхнього старостату, райцентру на свята, спортивні змагання. Пригадує, як разом читали, співали, танцювали, вірші декламували.
А 24 лютого 2022 року їхнє мирне життя, як і мільйонів українців, вмить переорієнтувалося на військові рейки. З перших місяців це об’єднало Тетяну Горб, Нелю Куриляк, Аллу Корабель. Точніше, жінок об’єднали їхні сини, які стали на захист Вітчизни. Дехто з них, до речі, воював ще з 2014 року. Уже у травні мами хлопців-захисників самоорганізувалися і стали пекти, варити, смажити.
Почалося з того, пригадує Тетяна Андріївна, що дружбівські чоловіки готували авто для хлопців на передову. Щоб не передавати порожню машину, вирішили її наповнити провізією. Починали з пиріжків. Випікати доводилось здебільшого вночі. І коли машина була готова для відправки на фронт, жінки вщент забили її усілякими домашніми смаколиками. І для своїх синів, і для синів інших мам.
У Сухому Хуторі Аліна Ратушняк на конвеєр поставила роботу місцевих господинь — вони організовано ліпили сотні вареників для ЗСУ. У Первозванівці теж самоорганізувався жіночий кухонний батальйон, здебільшого із безробітних та жінок пенсійного віку. Ініціаторами цієї справи були Дарина Бурлака (її тато військовослужбовець) та Ольга Майборода (у неї син також служить). До них відразу долучилося чимало місцевих жінок, дівчат. Траплялося, жінки пекли, тушкували, варили й до 4-ї ранку.
Активно включились до допомоги захисникам родини Олійників, Забігайлів, Силюків, Голубів, Регерів, Ослюків із Кам’янчан.
Трохи згодом, пригадує Тетяна Горб, жіночий тиловий батальон спробував робити каші з м’ясом, піджаркою, тушонку в автоклаві. Затим зв’язувалися з волонтерами і вони все це переправляли на фронт для захисників.
Сьогодні, коли минуло понад 500 днів після повномасштабного вторгнення, Тетяна Андріївна точно знає, хто чим дихає у громаді. А ще жінка зрозуміла: у темні часи дуже добре видно світлих людей.
Світлими днями для Тетяни Андріївни є ті, коли небайдужі односельці об’єднуються у спільній справі: хто чим може допомагає, не відмовляється, не ховається, не накопичує, а віддає для допомоги ЗСУ. Усих помічників Тетяна Андріївна записує. Здебільшого для себе. Можливо, колись після війни, знадобиться для історії. Люди довіряють їй. А тому більшість просто передають кошти для ЗСУ. І так, щоб ніхто не знав, тихо. А для жінки однаково цінні і ті 13 тис. грн, які для хлопців на передову передала їхня землячка, мама-одиначка, яка виїхала за кордон і там влаштувалася на роботу, і 20 чи 50 грн, які 85-літня самітня бабуся щомісяця передає на ЗСУ, і кошти, зібрані жителями старостату на різних культурних заходах, ярмарках.
Під час нашого спілкування Тетяна Андріївна старається згадати усіх, нікого не забути. Хоч це і не легко. Таких на сьогодні вже понад сотня, серед них і 50 місцевих господинь, які готують усілякі смаколики для захисників. Приміром, родина Гиналюків з Первозванівки допомагає продуктами, тарою і коштами. А родини Кораблів, Ратушняків, Сергія Старушка — транспортним перевезенням.
І донині добрим словом згадують захисники та їхні рідні Антоніну Іванівну та Анатолія Івановича Ковбелів. Стільки захисної військової амуніції, тепловізорів, приладів нічного бачення та іншого вони допомогли придбати і доставити воїнам на передову. Ці люди часто віддають чи не останнє. І говорять щиро: «А навіщо нам гроші, усе інше, якщо, не доведи, Боже, не буде України…»
Активні жителі Дружбівського старостату об’єдналися у групу у Вайбері. Тут вони інформують один одного про головне: коли відправка, що потрібно, хто що пече, варить, хто взмозі допомогти продуктами, хто коштами. Усю цю непросту роботу упорядкувала і поставила на конвеєр Т.А.Горб. На ній, як зізнається жінка, уся логістика. Вона замовляє, збирає і роздає продукти усім охочим готувати. А затим вони все звозять Тетяні Андріївні до двору. І знову жінка не спить, шукає транспорт для відправки на фронт чи Наталі Дзюрі, з якою тісно співпрацює їхня громада. Бо і у Дружбі, і у Світлогірському живуть і трудяться за одним принципом: «Все для фронту! Все для Перемоги!»
Як не важко, як не складно, зізнається жінка, та кинути цю справу вона не може. Адже на неї надіються, на неї розраховують. І вона не може нікого підвести. Бо ж усі разом стараються і для знайомих і для незнайомих — чиїхось синів, чоловіків, братів. Жіночий кухонний батальйон Дружбівського старостинського округу надійно тримає тил заради нашої Перемоги, щоб хлопці щодня, щомиті відчували, що у них вірять, на них чекають. Адже вони всі — наші, рідні. Бо боронять і визволяють нашу Україну.
