Війна – жахливе випробування і для військових, і для цивільного населення. Особливо непросто сприймати реальність, якщо маєш якісь фізичні обмеження. Люди з порушеннями слуху, наприклад, можуть не почути сирену протиповітряної тривоги. Люди на кріслі колісному не мають змоги швидко добратися до укриття. Люди з порушеннями зору не бачать перепони на своєму шляху, коли є необхідність сховатися від обстрілів чи іншої небезпеки.
Повномасштабна війна триває майже два роки. Внаслідок бойових дій, постійних обстрілів деякі люди втратили кінцівки, хтось — слух, а хтось — зір. Люди з інвалідністю вчаться жити по-новому. Нам потрібно вчитися сприймати їх як повноцінних членів суспільства, без стереотипів і упереджень. А щоб дізнатися про їхні проблеми та потреби, варто запитувати й озвучувати.
Про Катерину Миршавку з Аулів, жінку з порушенням зору, “Нові рубежі” вже писали. Сьогодні знову повернемося до цієї теми, аби дізнатися, як змінилося її життя під час війни, з якими проблемами стикається, чого прагне і про що мріє.
НАВЧИЛАСЯ БАЧИТИ СВІТ НА ДОТИК
Коли Катя почала втрачати зір, батьки возили її до фахівців усіх спеціалізованих клінік. У сім років медико-педагогічна комісія дала остаточний висновок і направила дівчинку до спеціалізованого інтернату для незрячих дітей у місто Слов’янськ. Аби не залишати дитину саму, батьки Марина Анатоліївна та Микола Михайлович теж перебралися туди. Там дівчинку навчили читати шрифтом Брайля.
У такий спосіб Катя багато читала, поповнюючи свій словниковий запас. А ще вона завжди активно долучалася до конкурсів та зібрань. Одного разу брала участь у конференції незрячих дітей на запрошення своєї подруги у Києві. Там потрапила на телепередачу ТРК «Київ». І тоді про незрячу талановиту і ціле-спрямовану дівчинку Катю дізналася вся країна. Про її хист до наук, захоплення вишивкою, макраме, шиттям одягу для ляльок, яке їй прищепила бабуся Ліда.
І хоч поряд були батьки, у Слов’янському інтернаті дівчинці було важко. Тож згодом усі вони повернулися у рідні Аули, де Катруся продовжила навчання у місцевій школі. А вдома усі — і мама з татом, і бабуся Лідія Миколаївна, яка для Каті була і подружкою, і вихователькою, і вчителькою, і наставницею, старалися адаптувати дитину до звичайного життя, щоб Катруся не почувала себе обділеною. Рідні намагалися дати своїй дитині усе необхідне, а найголовніше — знання.
Усе задля того, щоб здійснились дві її мрії. Одна — після школи вступити до медучилища і вивчитись на масажистку. А інша — мати спеціальний комп’ютер для незрячих. Хто сказав, що дитина, яка не бачить, не може самостійно писати, читати чи грати в комп’ютерні ігри? Живучи у суцільній темряві, Катя навчилася бачити світ на дотик. Вона користується мобільним телефоном, легко орієнтується в оселі, зустрічає гостей і опікується ними, читає та користується інтернетом.
Після закінчення Аулівської школи Катя вступила до Міжнародного медичного коледжу у Києві на спецфакультет «Медична сестра-масажист». Три роки пролетіли швидко. У 2012 році закінчила навчання з червоним дипломом.
НЕПРОСТА РЕАЛЬНІСТЬ
Але як дівчина не намагалася працевлаштуватися у різні лікарні у Кам’янському, все марно. Скрізь відмовляли. Та не в її правилах падати духом. На допомогу вкотре прийшли батьки. Вони обладнали вдома масажний кабінет для доньки. Придбали все необхідне обладнання. І Катя стала працювати вдома.
Сьогодні незряча масажистка Катерина пропонує свої послуги через інтернет, дає оголошення і в нашій газеті. Усі, хто побували на її масажі, однаково говорять, що фахівчиня має сильні і водночас лагідні руки. Вона виконує масаж як дорослим, так і дітям уже з трьох місяців від народження. Також Катя має практичні навички боротьби зі сколіозом, лордозом і кіфозом. Робить і спортивний масаж, готуючи спортсменів до змагань.
Успіхи у роботі вона вже має. У 2018-му Катя здобула третє місце у змаганні «Добрі руки» у обласному чемпіонаті з масажу «ЦПРМ «Дніпро». Та не зупиняється на досягнутому, старається постійно удосконалювати свої професійні здібності. У 2019 році закінчила кваліфіковані курси з масажу у місті Кам’янське у навчальному центрі «Б’юті Центр». Катя в курсі усіх новинок та інновацій у галузі медичного масажу. Не пропускає семінари онлайн.
«Окрім масажу, я освоїла професію оператора комп’ютерного набору для незрячих, — розповідає Катерина. — У 2010 році, коли була студенткою медучилища у Києві, паралельно здобувала знання у спеціальній організації для незрячих з комп’ютерних технологій «Вікно у світ». А вже у 2020-му успішно освоїла професію «Оператор колцентру». Певний час працювала оператором на волонтерській лінії «Стоп COVID-19»».
У нинішніх нелегких умовах війни Катерина дуже хвилюється, що не може знайти роботу в жодній з медклінік. Скрізь відмовляють. Зверталася й до місцевого центру зайнятості. Але там їй нічого не запропонували. Реальна трагедія в тому, що незрячим навіть не дають можливості постажуватись. Людину не беруть на роботу не через те, що в неї знань і вмінь не вистачає, а через те, що вона незряча і, як думає роботодавець, не впорається з роботою. Добре, що Катерина розпочала прийом пацієнтів вдома, але ж їй також хочеться бути серед людей, не сидіти у чотирьох стінах, а більше спілкуватися, професійно зростати. Вона відчуває, що може принести користь багатьом, особливо зараз, коли людей з інвалідністю через воєнні дії стає все більше і спеціалісти її профілю вкрай необхідні у реабілітаційних центрах та клініках.
НЕ ІНАКШІ, А ТАКІ Ж, ЯК ВСІ
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, 1,3 мільярда людей у світі мають інвалідність. В Україні, згідно даних ВООЗ за 2022 рік, її зафіксовано у 2,7 мільйона людей. Після повномасштабного вторгнення ця цифра, вірогідно, збільшилась.
Нині суспільство знаходиться на переході від сегрегації до інтеграції – процесу взаємозближення та утворення взаємозв’язків. Люди тільки вчаться без здивування сприймати інакшість інших. А після інтеграції, на думку психологів, має настати інклюзія — процес збільшення ступеня участі людей з інвалідністю у соціумі. Як зазначив заступник міністра соціальної політики України Назар Танасишин на 16-ій сесії Конференції держав-учасниць Конвенції про права осіб з інвалідністю, в Україні готується реформа для розвитку інклюзивного ринку праці.
Кардинальні зміни відбулись у 2006 році, коли було прийнято Конвенцію про права осіб з інвалідністю, яка постановила: права людини не потребують особливого стану здоров’я або статусу. Іншими словами, захист прав людей з інвалідністю має бути гарантований так само, як іншим громадянам.
Але й до сьогодні існують стереотипи про людей з інвалідністю. Чомусь вважають, що вони нещасні, неспроможні та хворі. У них немає майбутнього, їхні родини —неповноцінні, у них теж народяться діти з інвалідністю. Хай працюють у колективі таких самих, як вони, так їм зручніше.
Інколи розповідаючи про людей з інвалідністю, суспільство впадає у крайнощі: або жаліє, або героїзує. Насправді ж кожен і кожна з них — особистість зі своїми вподобаннями, рисами характеру.
Як і в дитинстві, у Каті і сьогодні є заняття для душі. Вона займається плетінням захисних оберегів, які, до речі, користуються попитом. А найголовніше, робота руками заспокоює, надихає на позитив, дає можливість відволіктись від переживань і тривог, помріяти.
Катя вдячна долі і найріднішим для неї людям — мамі Марині Анатоліївні й тату Миколі Михайловичу, які живуть поруч і допомагають у всьому, за життя, за віру і підтримку, за все, що вони зробили і роблять для своєї доньки, щоб вона відчувала себе особливою тільки у своїх захопленнях, роботі і житті.
Олена МУШИК
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
