Жінка за кермом — у наш час вже давно не новина. Щоправда, і досі існує стереотип, що професія водія вантажівки – традиційно «чоловіча». Що це не так і жінки можуть чудово давати раду і великогабаритним авто — є чимало прикладів. Сприяла цьому, на жаль, повномасштабна війна в Україні: чоловіки пішли на фронт, а жінки почали опановувати нетипову для них професію. Хоча були винятки й раніше. Як, наприклад, Ольга Степанівна Мазур із Катеринополя Божедарівської територіальної громади. Майже все своє трудове життя вона пропрацювала у місцевому колгоспі «Аврора» на молоковозі.
Водити автомобіль Ольга мріяла з дитинства. Старші брати Олі обрали фах механізаторів. Вештаючись поміж них, дівчинка і собі більше цікавилась технікою, аніж справами по господарству, дому. Їй хотілося мати цікаву, достойно оплачувану і престижну для села професію. Тоді на селі жінок водійок не було, а Ольга вирішила нею стати.
Але після закінчення 8-ми класів змушена була спочатку працювати на різних роботах у колгоспі. Щоб вчитись улюбленій справі, дівчині ще не вистачало років. А коли виповнилось 18, тодішній голова колгоспу Лука Макарович Лосєв послав її на 6-місячні водійські курси у Кринички.
Після їх закінчення у 1972 році як сіла Ольга за кермо машини, так і пропрацювала водійкою 31 рік аж до виходу на пенсію.
Спочатку на звичайному вантажному автомобілі трудилась, а згодом доручили Ользі працювати на молоковозі. На той час вона вже мала родину. Метку, не схожу ні на кого у плані захоплення технікою дівчину, уподобав теж водій Анатолій Мазур. Керівництво господарства вирішило, що Ольга з Анатолієм впораються якнайкраще із доставкою молока з ферм до охолоджувальних установок колгоспу.
Щоб ви знали, тоді у колгоспі «Аврора» налічувалось 12000 га землі відповідно і молокотоварних ферм було чимало, і дійне стадо теж обраховувалось тисячами голів корів. Тож подружжя Мазурів повинно було транспортувати всю вироблену продукцію в одне місце.
— Особлива напруга була в літню пору, — згадує тепер Ольга Степанівна. — Адже будь-яка затримка чи неякісно вимита цистерна могли спровокувати скисання молока. Я з чоловіком Анатолієм працювали позмінно через добу: одну добу я на молоковозі, другу він. Інакше просто ніяк було. Адже до пізньої ночі затримувались на роботі, бо ж треба було не тільки звезти молоко на холодильник, а ще потім доставити його на молокозаводи у Жовті Води, П’ятихатки, Дніпропетровськ. Треба було постійно пильнувати за чистотою цистерни. А ще ж і поломки траплялися.
— І що? Викликали ремонтну бригаду? — запитую жінку.
— Та навіщо! Я й сама могла дати раду усьому, — згадує моя співрозмовниця.
— Та вона швидше за чоловіків-водіїв могла докопатись до суті поломки! — згадує колишній голова колгоспу «Аврора» Сергій Мушик, при якому жінка шоферувала на молоковозі. — Як зараз бачу, як вона, закотивши рукави сорочки, працює ключами: вміло, з вогником, впевнено. Спостерігати за нею в роботі було просто задоволенням. Іноді її колеги-чоловіки могли у чомусь дати слабину, підвести, не справитись із завданням вчасно, а Ольга Степанівна — ні. Я у ній був упевнений на всі 100%.
Їхня з Анатолієм Дмитровичем Людочка виросла практично у молоковозі: 6 місяців було доньці, коли Ольга вийшла на роботу.
— У кабіні біля важелів унизу вкладала її спати, бо ж вона завжди була зі мною, — згадує жінка.
Людмила об’їздила з мамою весь район і міста Дніпропетровщини. А як вчилась у Нікопольському педучилищі, то Ольга щосуботи забирала її із гуртожитку. А в неділю чи понеділок вранці везла дочку знову на навчання. А донька пишалася, коли мама зарулювала під вікна гуртожитку на легковику, адже в ту пору жінка за кермом та ще й сільська була великою рідкістю. Забігаючи наперед, скажемо, що Людмила теж, як і мама, вправно водить авто.
Ольга звикла в усьому покладатись на себе, а особливо у питаннях техніки.
— Бо ж коли перебереш її по гвинтику, по гаєчці сама, то і впевнена будеш у її надійності, безпечності і для свого життя, і для життя пасажирів, — вважає водійка із 52-річним стажем Ольга Мазур. У свої 70 літ вона і далі за кермом.
Ольга — водійка І класу, могла б легко працювати раніше і на автобусі, але її професійне захоплення — звичайний сільський молоковоз. Машина, яка слухалась і піддавалась, була впродовж трьох десятиліть її, як вона каже, роботою до душі. Чого хотіла в молодості, того і домоглася, вважає і Ольга, і вся її рідня.
А нинішньою втіхою Ольги Степанівни є її дев’ятимісний мікроавтобус Mercedes. Ним вона може змотатись і у Божедарівку, і у Кринички. І не сама, а ще й пасажирів-односельців прихопити. Раніше удвох із чоловіком Анатолієм Дмитровичем у господарських справах вирушали. На жаль, недавно чоловік Ольги Степанівни пішов у засвіти. Тож тепер її підтримка — дочка із зятем, онучки Катя та Настя. У свій час вона їх теж вивозила скрізь.
Бабусина автопристрасть дівчат оминула. А Ольга Степанівна могла на всьому мчати: не лише на авто, а й на тракторі, мотоциклі. Немає такого виду сільгоспробіт, яких би вона не вміла, не могла виконати. І собі встигала, ще й людям допомагала.
І сьогодні до тещі не соромиться звертатись за порадою у технічних справах її зять Сергій. Адже має родина в господарстві два трактори, культиватори, механізм для тюкування сіна, соломи та інший сільгоспінвентар. Обробляють цією технікою власні земельні паї. Раніше Ольга Степанівна їй раду давала, тепер Сергій на ній працює. А коли трапляється яка поломка — мама Оля завжди допоможе йому порадою, разом швидко знаходять причину, чого забарахлив механізм.
Ольга Петрівна майже завжди була в дорозі. А коли потрапляла додому, треба було прати, порати чотири корови, свиней, птаство, яких вона з чоловіком тримали для себе, на продаж, щоб стягтись на техніку, сякий-такий добробут в оселі. Витримувала цей скажений повсякденний ритм життя, бо ж дуже любила свою роботу.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
