22 червня в Україні День скорботи і вшанування жертв війни.
Шановна редакціє! Надсилаю вам свій запис про події 80-річної давнини. Ексклюзивно, тільки для «Нових рубежів». З повагою авторка Галина ЗАДОРОЖНЯ, село Преображенка
22 червня 1941 року. Преображенка… Події відбуваються у молодій сім’ї Похилів (Марія й Тимофій і троє їхніх дітей: Рая, Леонід, Микола)
«Звечора 21 червня ми були на вирядках. Проводжали в армію Івана Косенка. А 22 червня раненько я встала попорати корівчину. Зранку ще й дощ пустився рясний, але йшов недовго. Тимофій спав.
Відчинила я конюшню, і враз на дверечки вистрибнула курка та заспівала, як півень. «Буде якась біда чи неприємність», — подумала я, бо чула про таку прикмету від старих людей. Пішла в хату і кажу чоловікові: «Курка заспівала, як півень, заріж її та я зварю». Він відповів, що не треба нині возитися з тією куркою, та загадав зварити вареників. Здоїла я корову, молоко процідила та зібралася йти місити тісто на вареники.
Вулицею повз хату йшов знайомий чоловік, зупинився навпроти нас, побачив мене та й розповів, що він тільки-но повернувся зі Щорська (то був наш районний центр), там така метушня, здається, щось сталося. Ніхто нічого не каже чи не знає, а його попросили завезти якийсь пакет в Олександрівську сільську раду. Але що в тому пакеті, він не знав.Такий самий пакет він завіз і в контору нашого колгоспу. В душу прокралася тривога, і я подумала, що таки потрібно було відрубати голову тій курці, яка віщувала біду. Ще ніхто нічого не знав…
Через годину-дві попід хатами пройшов управляючий і сказав іти на мітинг. Я не пішла, залишилася варити вареники, пішов Тимофій. Ось повертаються з мітингу жінки-сусідки, плачуть і кажуть: «Молотов об’явив, що почалася війна, на нас пішов Гітлер». Я відразу подумала: заберуть мого чоловіка, бо у його військовому квитку написано, що в разі війни йому потрібно з’явитися у перший день. Так і сталося…
Повернувся з мітингу додому і мій чоловік… Його забрали в цей день. Навіть не взяв із собою ні куфайки, ні харчів. Сказав: «Не хочу носитися із клунками. Куди попаду, там нагодують та дадуть обмундирування. А війна закінчиться швидко!». Запріг дід Гурій Шевченко коней, посадив мого Тимофія і ще трьох чоловіків на бричку та повіз у Щорськ. Більше я свого хазяїна не бачила. Одне письмо прийшло з-під Житомира, було кілька листів з Румунії.
А в останньому писав, що їх везуть на фронт, на передову під Будапешт. Просив: «Молися Богу, Марусю, щоб я повернувся та разом виростили наших дітей» (ніколи не згадував Бога, а в листі згадав).
Більше від Тимофія не було нічого: ні листа, ні вісточки, ні похоронки. Я писала всюди, щоб дізнатися про долю мого чоловіка, але отримала коротке повідомлення, що Похил Тимофій Минович пропав безвісти…
Мабуть, форсували Дунай — він там і загинув. Я читала колись таку гарну книгу «Прапороносці», то там написано, що вода в Дунаї була червона від крові. Коли читала, то уявляла собі, як десь там серед трупів пливе і мій закривавлений Тимофій…
Отак мені курка накукурікала вдовину долю. Тимофія нема, дітей сама виростила, і досі живу, мені уже 82 роки…»
Цю зворушливу і сумну історію я записала у 1995 році від своєї сусідки Похил Марії Іванівни, солдатської вдови, 1913 року народження. Коли чоловік пішов на фронт, Марії було всього 28 років, мала троє дітей. Тимофій, 1907 року народження, пропав безвісти у 1945 році, було йому тоді 38 років.
Марію забрав Господь до себе у 2000 році, на 87 році життя. Залишилися на пам’ять дітям, внукам, правнукам маленьке фото з війни та лист із фронту, датований 27.12. 1944 року. Чоловік вітає родину з новим 1945 роком і новим щастям…, пише, що лежить у госпіталі, поранений у ногу. Хвилюється, що немає відповідей на листи, які він написав дружині, «… мамі, сестрі Паші, дядькові Власу, кумі Харитині, куму Іванові, твоїй мамі в Лозоватку…». Як чекав він тих листів, важко собі уявити. І чи дочекався? А може, розвіялись вони білими трикутними птахами над полем чи над рікою, де скінчилося життя українського солдата?
Тяжкі випробування лягли на плечі нашого народу у ХХ столітті. Свідченням тому є і ця маленька оповідка про одну сильну і мудру жінку Марію і про одного сміливого, щиросердного чоловіка Тимофія, який віддав своє життя за Батьківщину, та їх дітей: Раю, Леоніда, Миколу, які не дочекалися батька з війни. Перший день війни став останнім днем щасливого сімейного життя Тимофія і Марії та сотень, тисяч, сотень тисяч, мільйонів інших людей. Пам’ятаймо!
