Це спогади члена Спілки журналістів України і багаторічного відповідального секретаря газети «Нові рубежі», колишнього жителя села Маламина Семена Семеновича Головка. Їх вміщено у книгу «Український голокост 1932-1933 рр.: свідчення тих, хто вижив». Ці спогади збиралися протягом 10 років серед тих, хто пережив одну з найжахливіших трагедій в історії людства — голодомор-геноцид 1932-1933 рр. Вони дають змогу побачити дію страхітливого механізму знищення українського селянства, відновити замовчувані досі сторінки історії рідного краю.
У 1932 р. на території села Маламина (назва стара, зараз воно є однією з вулиць с. Адамівки) за рішенням вищих органів було створено дитячий будинок. Його розмістили у просторому житловому приміщенні з кількома кімнатами І верандою, власниками якого були три брати, сільські інтелігенти: Арсентій, Віктор і Олександр Дербаси. Після жовтневої революції 1917 р. кожен з братів обрав свій шлях. Перший став на службу новій владі, пізніше віддався підготовці кадрів для села, зокрема бухгалтерів для новостворених колгоспів. Другий заробляв шматок хліба майстерною грою на музичних інструментах, особливо на скрипці, третій присвятив себе торгівлі. Не пам’ятаю, з яких причин згадане приміщення стояло пусткою.
У той час у нашому селі, як і у всій країні, відбувалися разючі зміни і події: створювалися ТСОЗи (товариства зі спільного обробітку землі), потім примусово колгоспи, розкуркулювали заможних господарів, виявляли і репресували «ворогів народу», засилали безвинних людей у далекі табори. Ця ситуація стала причиною появи великої кількості безпритульних дітей, залишених напризволяще. Старші, щоб вижити, вдавалися до крадіжок, менші — ледь животіли. Голих, босих і голодних дітей можна було зустріти на кожному кроці: на залізничних вокзалах, на базарах, у зруйнованих приміщеннях, на вулицях міст і сіл із простягненою рукою.
Все це й стало причиною створення дитячих будинків. Організували такий і у с. Маламина. Привозили або етапом приганяли сюди працівники міліції та прокуратури дітей різного віку, від трьох років і старше. Цим «матеріалом», як тоді називали безпритульних дітей, бо більшість з них не мала ні імені, ні прізвища, лише один номер або кличку, заповнювали кімнати будинку, які зовсім не були підготовлені для проживання не лише людей, а й тварин. Ні меблів, ні білизни: чотири стіни і гола підлога. Про дотримання хоч би мінімальних норм санітарії і гігієни нічого було й говорити. Приміщення не опалювалося навіть у зимову пору. Дитбудинку, не знаю, з яких фондів, постачались продукти харчування. Звичайно, небагато, але й ці продукти не доходили до дітей, вони розкрадалися обслугою, активістами села і місцевими керівниками. Навідувалися сюди і чиновники.
Коли було тепло і вдосталь, як говориться, підніжного корму (на садибі дитбудинку був хороший сад), то діти споживали фрукти, різну зелень, інший раз і неїстівну. З настанням холодів через недоїдання діти виснажувалися, хворіли, помирали. Особливо зросла смертність мешканців цього закладу ранньої весни1933 р., коли припинилося постачання продуктів. У цей час допоміжному працівникові дитбудинку роботи було чимало, бо тут не було ніякого транспорту, тому він обладнав візок з великим ящиком, завантажував його мертвими, а то й напівмертвими дітьми, а вночі розвозив їх в наземні порожні силосні ями, траншеї, канави. Неподалік від нашої хати, на подвір’ї рільничої бригади, була порожня силосна яма. Мої батьки і я вночі часто чули скрипіння незмащеного візка, яким Проварка (таке вуличне прізвисько), допоміжний робітник дитбудинку, возив трупи дітей до силосної ями. Тут він їх вивантажував і присипав землею. А коли яма стала мілкою і борти їі обвалені, то трупи залишалися не прикритими землею. В яму можна було вільно влазити й вилазити, тож собаки за ніч розривали трупи і розносили частини тіл померлих по селу. Перехожі вранці помічали то тут, то там кістки рук, ніг, тулуба, обгризені собаками. Люди, особливо, хто жив поруч з подвір’ям бригади і силосною ямою, стали обурюватися, вимагати від адміністрації дитбудинку і місцевої влади, щоб було заборонено використовувати силосну яму під домовини. Згодом маршрут візка з трупами проліг на толоку, де померлих ховали у неглибокій ямі, з якої виднілися то руки, то ноги.
…Часто ми, підлітки (мені тоді йшов 12-й рік, такого ж віку були й Микола та Анатолій Притули, Дмитро Жалко, Іван Самко, Іван Просенко та інші), збиралися біля хати-читальні, що знаходилася навпроти дитбудинку. Наші розмови часто зводилися до того, де б здобути щось їстівне. Хтось радив, як потеплішає, організувати виловлювання ховрахів, вишукування на полі запасів корму мишей, драти яйця ворон, а то й пташенят, рвати з очерету шпичаки та інше. І ось підходить до нас добре зодягнений молодик літ під двадцять.
— Хлопці, — каже він, звертаючись до нас,— хочете заробити на тарілку супу і по шматку хліба?
— Хочемо, — відповіли ми хором.
— Пішли зі мною.
Це був, як я дізнався, директор дитбудинку Сіренко. Його вже немає в живих. Зупинившись на подвір’ї дитбудинку, він продовжив розмову:
— Справа в тому, що наш працівник захворів чи, може, запив, і не з’явився на роботу. Нема кому вивезти і захоронити померлих дітей. Тож я думаю, що ви погодитеся це зробити. Он візок, і лопату дам.
Він повів нас у приміщення, відчинив двері однієї з кімнат, куди ми і зайшли. Тут перед нами відкрилася жахлива картина. На голій підлозі покотом лежали напівголі виснажені (одні кістки й шкіра) діти. Одні вже мертві, інші лише ротами зівали, бо не мали сил, щоб вимовити слово. Таких, що треба було вивезти і десь захоронити, було близько десятка. Після побаченого нас як вітром здуло. Не захотіли ми ні супу, ні хліба, хоч які були голодні, з пухлими руками й обличчям.
…Весна була в розпалі. Земля вкрилася зеленню, з’явилися нестиглі фрукти й овочі. Виснажені голодом і холодом, висунули на природу діти — звичайно, хто міг рухатися. Вони рвали й споживали, що під руки потрапило, а найбільше цвіт акації, гірчаки, козельки, зелені яблука, груші, вишні, абрикоси, сливи, різнотрав’я, в т. ч. й отруйне. Вживання надмірної кількості зелені призводило до розладу шлунку і різних захворювань, а то й до раптової смерті. Трупи дітей можна було побачити в саду, на луках, балках, в бур’янах, що росли на городах і на березі річки Базавлук.
Деякі жителі села співчували голодним дітям. Хоч і самі не могли наїстися, але ділилися останнім. А були й такі, що ставилися вороже до знедолених, виснажених голодом. Мені пригадується такий випадок. По сусідству з дитбудинком жив Василь Драгун. До нього на город забрели ослаблі діти і зірвали щось з городини. Розлючений господар убив одного з них на місці. Про цей злочин розповідали очевидці-сусіди. За свої дії вбивця не поніс ніякого покарання, бо в кімнатах лежали десятки трупів. Не можу сказати, скільки побувало безпритульних дітей в маламинському таборі і пройшло через конвеєр смерті, бо одні вмирали, звільняючи місця, які негайно заповнювалися новоприбулими. Закінчив своє існування цей заклад лише тоді, коли в живих залишилася мізерна кількість дітей — це ті, хто свого часу втекли з цього пекла.
Трагедія в Маламині відбулася 60 років тому. І хоч багато років минуло відтоді, все побачене і почуте закарбувалося у моїй пам’яті назавжди. І де б я не був, з ким би не зустрічався, розповідав про маламинську трагедію. Мені радили написати про це до газет, щоб всі знали, і особливо ті, хто втратив дітей в роки голодомору-33, і я обіцяв це зробити. Але з відомих причин і в роки існування комуністичного режиму цей факт приховувався і замовчувався. Коли Україна стала незалежною, з’явилася можливість розповісти про це.
Спогади написані 09.09.1993 р.
