З Ольгою Андріївною Семенюк я знайома з 2014 року. З нею, військовими, волонтерами ми тоді, коли почалась антитерористична операція на Донбасі, об’їздили всю Криничанщину. Переважно відвідували школи, які стали осередками збору допомоги нашим захисникам. Це був такий сплеск єдності, патріотизму, українства. Хіба хто думав тоді, що неоголошена війна розтягнеться на сході на цілих 8 років, а у 2022-му спалахне по всій Україні?
За ці 8 років ми пересікалися з Ольгою Андріївною декілька разів. Я знала, що вона родом з Волині. На Дніпропетровщину потрапила, коли одружилась з Юрієм з Солонянського району. Вже десь років з десять вони мешкають у Дружбі. У 2014 році у жінки був свій бізнес у Дніпрі — мала меблевий відділ, точку з продажу вишиванок у престижному торговому центрі. Та війна не дала змоги його розвинути, почали з чоловіком волонтерити.
— Після загибелі Сергія Нігояна, — згадує Ольга Андріївна, — я перестала бути просто матір’ю, просто жінкою. Я стала громадянкою і цього вимагаю від усіх.
Чоловік Ольги поповнив лави захисників. В АТО отримав серйозні травми. Якби не це, був би і зараз на фронті. А так тільки подумки він з бойовими побратимами.
Повномасштабне вторгнення «визволителів» зарубало ще одну сімейну справу цієї родини. Як розповіла Ольга Андріївна, мріяли вони з чоловіком зайнятися бджільництвом. Навіть грант отримали, залишилось кілька лекцій прослухати, оформити документи… І прощавайте вулики, прощавай будиночок бджолотерапії, який мріяли облаштувати, щоб і себе лікувати (Юрію, в якого був інсульт, бджоли допомогли стати на ноги), і майбутнім гостям пропонувати (замахнулись і на зелений туризм).
Тепер Ольга Андріївна з чоловіком допомагають як можуть нашим Збройним силам, глядять онука Макара. Як і раніше, вона опікується Дружбівським закладом культури, бо є його завідувачкою. А ще жінка відповідає за роботу з переселенцями, яких на території Дружбівського округу проживає понад 100 осіб.
Про те, як організовували їхнє життя на новому місці, наша розмова з енергійною правдолюбкою і патріоткою.
— У нас переважно переселенці з Луганської області, — розповідає Ольга, — з Попаснянської ОТГ. Є ціле поселення із села Врубівка. Одні звідти приїхали, другі, треті. І так уже до двох десятків врубівчан назбиралося. Сільські люди, які кинули все, тікаючи від русні, що вбивала, грабувала, катувала… На «Тавріях», «Жигуликах», а дехто вантажівками, у кузовах — закіптюжені, злякані, нещасні втікали від обстрілів, ракет, «Градів».
— Я їм, — каже Ольга Андріївна, — тільки дві умови ставила: не пити, і розмовляти українською мовою. Погоджувалися. Багато старших, є і лежачі. Треба було для них знайти хати, ліжка, постіль, матраци, подушки, рушники, одяг, їжу. Спільними зусиллями ми змогли це зробити. Є родини з маленькими дітьми. Намагаємося для таких організувати дозвілля у Будинку культури. Працює у нас і гурток петриківського розпису, який веде Неля Куриляк.
Яскраво, душевно провели День вишиванки. Причому взяли у ньому участь і старі, і малі. І корінні жителі, і переселенці. Зокрема, 86-річний Віктор Сич з діда-прадіда жив на Донбасі. Він так і каже — «Мій Донбас». За його словами, німці того не робили у війну, що нині чинять руські «брати». Антоніні Петрівні Гетьман — 73. Вона медик. Вісім років наших воїнів під час АТО/ООС рятувала.
Згадала моя співрозмовниця і 93-річну Надію Герасимівну Лавренчук. Про неї, її подруг-вишивальниць із творчого об’єднання «Відродження» наша газета не раз розповідала. Мешкала жінка у Дружбі, а три роки тому донька забрала до Харкова. Нині ж через путінських посіпак на схилі літ стала жінка переселенкою. Бо розбомбили у її рідних дві квартири і дачу. Як таке літній людині пережити?! Важко, нестерпно, страшно. Земляки Герасимівну з ріднею підтримали. Дали прихисток, несуть що можуть — яйця, черешні, інші продукти. Їй та іншим прибульцям поставлять за хвіртку і йдуть.
— А повертаючись, до свята вишиванки, — розповідає пані Ольга, — скажу, що ми того дня не тільки гарно вбрались у наше, українське. А ще й пісень співали: «Два кольори мої, два кольори», «Пісню про рушник», «Чорнобривці», «Червону калину» виводили донбаські люди і дружбівці — подружжя Антонюків, Надія Костянтинівна Мельник та багато інших. Отак нас пісня і вишиванка об’єднали у лиху годину. А одному дідусеві я вишиванку подарувала. Так він у ній і додому пішов, щасливий.
— Ходжу до них часто, провідую,— ділиться далі Ольга Андріївна. — Плачуть. Чого, питаю. Вікна у квартирі повибивало, кажуть. А іншого разу плачуть, бо когось убило, або ж наших захисників десь привалило, або ж будинки розбомбило.
— Хай будуть зруйновані, але щоб «орків» не було в оселях, — надіються. —А ще через кілька днів плач невимовний. Господарюють уже окупанти у їхніх домівках… А їм же так хочеться хоч на хвилиночку у рідні стіни завітати. У багатьох чоловіки, рідні воюють.
Не цураються наші переселенці й роботи. Є такі, що Василю Антонюку допомагали мед качати, приходять до церкви, щоб покосити, прибрати біля неї.
А ще вони активно садили розсаду, салати різні. А дехто, навіть гусенят придбав. Як таким не допомагати. Стараються люди.
Хоч без проблемних питань не обходиться. Потребують родини (особливо з дітьми, старшими людьми) холодильників вживаних, і електропечей, й інших побутових речей. А ще треба думати про заготівлю дров. Хтозна, як воно буде з газом (а подекуди його й нема в оселях). Щоб не замерзли переселенці у своїх нових гніздечках. На думку Ольги Андріївни, треба і про лазню подбати. Адже у багатьох оселі без зручностей.
— А з перукарем, — каже Ольга Андріївна, — нам пощастило. Приїжджає зробити гарними наших дівчат і хлопців Віра Лимар.
Це так ніжно вона називає літніх бабусь і дідусів, які знайшли прихисток на дружбівській землі.
— Діляться рецептами пиріжків, вареників, пригощають мене і мріють повернутись у рідні оселі. Я їх і у Будинку культури збираю. У нас є великий телевізор, який Володимир Регер придбав, і тенісний стіл гарний (про це Антон Головко потурбувався). Так, що є дозвілля де проводити і дітям, і старшим людям.
— Втікали люди, як могли, останні вже з окупованих територій, — продовжує свою пані Ольга. — Як їм тепер боляче дізнаватись про кумів, сусідів, які вітають окупантів, разом з ними мародерствують. «Я 8 лєт ждала вас», — кажуть… колишні рідні люди. Отак стільки років поряд живеш і не знаєш, чим людина дихає, на кого молиться.
А ті, що у нас — за Україну. Вітаюсь з ними — «Добрий вечір, ми з України». «А ми з Донбасу, а Донбас — це Україна» — кажуть.
Як і інші дружбівці, Ольга Семенюк разом з чоловіком тримають зв’язок із земляками, які зараз воюють. Допомагають їм чим можуть.
Володимир Федоров з Дружби воює з 2014 року. Він такий скромний, ніколи нічого не попросить. Ще сам з іншими поділиться. Він захищає рідну землю, стареньку маму не за ордени і медалі, а справді, за покликом серця. І коли такі Володимири, звичайні сільські хлопці, там стоять, ми захищені, вважає пані Ольга.
Хто-хто, а вона знає ціну їхньої хоробрості, мужності, щоденній важкій роботі захисників. Бо пам’ятає, як телефонувала чоловікові, коли той був на фронті, і молилась за всіх, щоб були живі. “Ти скажи, чи всі живі?” — це було найперше питання і тоді, і тепер, коли чоловік спілкується із побратимами.
Щодня Ольга Андріївна, як і багато – багато дружбівців, усіх наших криничанців, молиться за здоров’я наших земляків – захисників. На її думку, це дуже допомагає їм вистояти у найзапекліших боях. А ще наша віра у те, що все буде добре, і все буде Україна. А для цього усі ми робимо все від нас залежне і необхідне, забезпечуючи надійний тил для української армії.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
