Марія Захарівна Зінченко (у дівоцтві Пометун) сьогодні відзначає свій столітній ювілей. Бабуся і сама дивується, що скільки років прожила. За свої сто літ їй чимало довелося побачити, пережити. Другу світову війну, голод 33-го та 47-го років, відбудову народного господарства в післявоєнні роки, створення колгоспів… Незважаючи на свій поважний вік, вона і досі чітко пам’ятає основні віхи своєї біографії, інколи навіть до подробиць.
14 серпня 1921 року у звичайній сільській родині в Іллінці народилося дівча. Назвали Марією. Усього в родині було п’ятеро дітей. Нині, окрім Марії Захарівни, ще здраствують її брат та сестра. А двійко — уже відійшли у вічність.
Про своє босоноге дитинство Марія Захарівна якось мало що пам’ятає. Воно не було якимось особливим. Уже змалечку Марійка знала, що таке нелегкий селянський труд. У всьому допомагала батькам, нянчилась з меншенькими.
Двадцятилітньою її торкнулася війна — понівечила та розтоптала дівочі мрії та наміри про щасливе життя. Марійку та дівчат її віку фашисти, які окупували наші території, відправили в Німеччину у товарних вагонах. Усю дорогу у Марії не просихали від сліз очі. Серце розривалося на шматочки. А в голові постійно пульсувало: «Невже це назавжди — розлука з батьківщиною, рідною домівкою, з мамою і татом, з братами і сестрами? Невже уже ніколи не побачить маминої вишні, безкраїх степів та зелених луків, рідних облич, свого села?» Тоді дівчині здавалося, що світло назавжди згасло в її душі…
Прибули на чужину. Та Марія ніяк не могла змиритися з цим. І невдовзі разом ще з однією землячкою дівчата втекли. Добиралися в Україну різними потягами, в яких возили худобу. На станціях при перевірці ховалися поміж корів. Тварини їх і врятували від голодної смерті, дівчата ж нікуди не виходили з вагонів, прямо тут і годувалися від корів. Не скоро, та все ж Марія добралася до рідної Іллінки.
Коли скінчилася війна і з фронту стали потроху повертатися хлопці із їхнього та навколишніх сіл, Андрій Зінченко із Зеленого Кута, якого Марія знала з дитинства, коротко сказав їй: «Виходь за мене». Побралися. Народили трьох діток. Працювали теж разом — у місцевому колгоспі ім.Леніна. Марія Захарівна була беручка до будь-якої роботи. Вона поралася і біля корів, і біля свиней, і грядки полола. Пізніше трудилася у їдальні в Криничках помічником кухаря. І коли не стало чоловіка, жінка теж не переставала трудитися. Бо знала, тільки так можна вижити.
На запитання: «У чому ж секрет її довголіття?» відповідає, сміючись:
— А немає ніякого секрету. Просто Бог мене любить, а я люблю життя.
Переживши не раз голод, Марія Захарівна навчилася кожної весни, як тільки з’являється перша зелень: кульбабки, молочай, люцерна, козельки та інше, підживлювати свій організм вітамінами.
Нині жінка мешкає у родині сина. За нею справно доглядає її невісточка. А Марія Захарівна, не зважаючи на поважний вік, знає і цікавиться, як і чим живуть усі члени родини. Так і годиться — вона ж старійшина їх роду. І оберіг для кожного з них.
Бо щодня молиться, щоб Бог відміряв усім здоров’я і довгих років життя: шістьом онукам, сімом правнукам та п’ятьом пра-правнукам. Усім найріднішим, хто зібрався за святковим столом, аби привітати поважну ювілярку зі сторіччям. Дарували їй квіти, подарунки і солодощі. І морозиво, якому Марія Захарівна раділа найбільше…
Олена ЄВСТІГНЄЄВА
