Олена МУШИК, журналістка “НР”
Війна по-різному впливає на жінок і чоловіків, але в обох випадках цей вплив є вагомим. Перед жінками постало чимало випробувань, на їхні плечі лягли родинні клопоти, відповідальність за безпеку батьків та дітей. Хтось розгубилися, від страху і відчаю ледь знайшли сили опанувати себе, хтось навіть не мали часу подумати, а просто «впряглися» в щоденні турботи, волонтерство, і цим відгородилися від страшних думок.
24 лютого 2022 року все перевернулося у житті Тетяни Ільїної. Як у мільйонів українців і українок. Війна застала Тетяну з чоловіком вдома, у Кам’янському. Діти на вихідних були в Аулах, у бабусі і дідуся. Таня з чоловіком Миколою, який, до речі, на російсько-українській війні ще з 2014 року, розуміли, що буде повномасштабне вторгнення. Подружжя потихеньку планувало, як і куди відправляти дітей, племінників. Але, коли 24 лютого усе розпочалося, чітке планування і холодний розум куди і поділися. Згадують, як запихали в авто якісь речі, а ті не поміщалися. Як не могли помістити в машину клітку з папугою…
А на вулиці була якась нежива тиша. Вставало сонечко. З вікна своєї квартири на 5-му поверсі вони бачили, як двірник звично мете вулицю, їдуть маршрутки у звичайному режимі. Ніби усе, як завжди… А вже через деякий час — мільйони зламаних життів…
У Тані і досі в пам’яті злякані очі її матері, ще страшніші — у її 85-літньої бабусі, яка пережила Другу світову. Старенька все шепотіла: «Невже таке може бути? Знову? Як?»
Як і будь-якій людині, Тетяні було страшно: за дітей, батьків, чоловіка. Бо знала точно, що її Микола знову стане на захист в перших лавах. Жінка ж не хотіла його знову відпускати на війну. Бо понівечена її душа ще не загоїлась від загибелі брата Артема.
Про Артема Санжаровця з Аулів ми писали в одному з номерів газети. 14 червня 2014 року російські бойовики підступно збили наш літак над Луганщиною. У ніч з 13 на 14 червня з Дніпропетровська (тодішня назва міста Дніпро) вилетіли три Іл-76. Перший борт успішно приземлився, а у другий влучила ракета із ПЗРК «Ігла». Після падіння літак загорівся, на борту почали вибухати боєприпаси. Іл-76 упав приблизно за 7 кілометрів від злітно-посадкової смуги аеропорту Луганська. На його борту перебували 40 військовослужбовців 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади (зараз вона носить ім’я «Січеславська») та 9 членів екіпажу. Усі, хто був у літаку, загинули… Серед них і 25-літній Артем Санжаровець.
Тетяна Ільїна, старша рідна сестра Артема, і досі, хоча вже стільки часу минуло, зі сльозами на очах пригадує, як все було. 8 липня йому мало б виповниться 26 років. А 24 липня — іменини у Тані. Та на свій ювілейний день народження їй довелося стояти у черзі в лікарні Дніпра по вулиці Ближній. Вона очікувала на тіло брата. Перед очима і досі: на рампі стоять 49 трун…
Тепер Таня не відзначає свій день народження. Ні 24 липня, ані 25-го. Бо 24 липня вони забрали тіло Артема, а 25-го — поховали його. Рідні, друзі, знайомі — ніхто не телефонує і не вітає її і донині. Бо знають, що часточка і її душі померла, ніби відлетіла із братом…
24 лютого Тетяна розуміла, що на порятунок рідної домівки, України знову мають стати всі без винятку. В тому числі і її чоловік Микола, який був на передовій вже наступного дня. Тетяна, попри страх і хвилювання, вирішила не їхати з рідного міста і стати міцним тилом для родини, міста, країни. Вона розвозила їжу на блок-пости, плела сітки, допомагала всім, чим могла. Микола був у самому пеклі війни. Він розповідає про фронт мало і без емоцій, але Таня знає, якою ціною йому дається той «спокій».
Нині Микола з Тетяною служать у танковій бригаді 93-ї ОМБР. Микола вже тривалий час перебуває у госпіталі, лікує психічні травми і наслідки п’яти контузій. Таня при штабі. На початку війни вона вперто рвалась на передову. Хотіла навіть перевчитися на медикиню, щоб безпосередньо на полі бою допомагати хлопцям та дівчатам. Але полковник М. сказав: «Ти думаєш, що війна тільки там, в окопах та бліндажах, на передку? Ні, вона і тут, в тилу. І тут її не менше… А твої знання і досвід більше тут стануть в нагоді, більше тут врятують життів».
У цьому вона переконується щодня. Бо щодня їй доводиться бачити захисників та захисниць, які приїздять із реального пекла. Хтось здає звіт, хтось рапортує про втрати чи взяті ворожі трофеї. Часто — це молоді хлопці, з вусиками, що ледь пробиваються, і старші, в очах яких немало смертей побратимів, але вже загартовані нерви. Вони брудні, пропахлі соляркою, маслом, дровами, чадом. Війною…
Коли вони заходять до кабінету Тетяни Ільїної, військова старається кожного розговорити, десь пожартувати, аби відволікти від негативних думок. А когось і пригорнути та заспокоїти. Вона обов’язково для кожного знайде хоч хвилину і по-сестринськи скаже: «Бережіть себе, рідненькі!».
У її кабінеті – три жовто-блакитні прапори. На кожному військова просить військових поставити свій автограф. На одному — для доньки, на інших — для сина та похресника. І воїни із задоволенням роблять це, відчуваючи, що їх цінують, люблять, в них вірять і на них — сподіваються. Тетяна ж у свою чергу в такий спосіб пишається знайомствами.
— Для мене велика честь служити поруч з ними, обіймати їх і бути часточкою їхньої війни і перемоги, яку вони страшною ціною наближають щодня, — ділиться військова.
А ще, вже посміхаючись, додає: «Ми мріємо про одне: про мир, про спокій і щоб путін здох…»
Війна пройшлася по долях багатьох. Не оминула вона і сім’ю Тетяни: їхня, як їй здавалося, міцна родина розірвалася. Та не могла вона з Миколою ось так просто здатися, щоб втратити одне одного.
Цьогоріч, 22 липня, Ільїни знову поєднали свої долі. У відділі ДРАЦС дуже здивувалися, коли побачили однакові прізвища у заяві на шлюб. Але, коли згодом на церемонії побачили чоловіка і жінку у військовій формі, все зрозуміли без зайвих слів.
Війна зробила нас сильнішими, витривалішими. У Тані і Миколи однакове бачення війни і перемоги, вони навчають своїх дітей — сина Тимура та донечку Ніколь — найкращим людським якостям, турбуються про інших. Родина військових має мрію — після війни вони обов’язково збудують свій великий дім. У Миколи «золоті руки», він майстерно справляється з усім, за що б не взявся. А Таня уже потихеньку втілює свою мрію в життя — вступила до інституту на факультет садово-паркового господарства.
З такими людьми, їхніми мріями мир обов’язково прийде на нашу землю. І ми обов’язково відбудуємо нашу країну. Вимиємо її від пороху і крові. Родини дочекаються з фронту своїх чоловіків та жінок, матері — синів і доньок, діти — своїх батьків. І ми станемо жити ще краще заради нас, наших дітей, онуків, батьків, майбутнього, у якому будуть наш дім, наші квіти і наше мирне небо.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
