Приблизно так можна охарактеризувати стан Поліни Іванівни Леонтьєвої із Вільного Божедарівської територіальної громади. Жінки, у якої з трьох народжених нею синів не залишилось жодного. Смерть забрала у Поліни всіх її дітей. Останнім — Сергія. Захисника, улюбленця мільйонів українців, бравого танкіста з 93-ої бригади з позивним «Артист», який воював на трофейному російському танку, і який загинув разом з побратимами 5 березня 2023 року під Бахмутом.
— 15 серпня Сергієві виповнилося б 42, — розповідає Поліна Іванівна, завітавши у редакцію.
Вона часто тепер заходить до нас. То вітання з днем народження колегам замовить,то пам’ять рідним людям. А того дня привела маму в газету потреба виговоритись, поділитись спогадами, світлими і не дуже моментами у житті. Щоб згадали земляки Сергія Леонтьєва, який загинув за нас з вами.
— Пам’ятаю його 40-річчя, — ділиться мама. – Кажуть, не прийнято такий ювілей відзначати. Та ми особливо й не святкували. Просто пощастило, що Сергійко був якраз вдома. Нібито й відпустка, а сам, як на голках. Бо ж повинен був його танк (тепер уже його, бо ж у ворога затрофеїли) з ремонту повертатись із заводу, де машину зміцнили, додали броні, щоб рятував, підтримував піхоту. Тож і чекав Сергій дзвінка, щоб у будь-яку хвилину зустріти свого танчика. Про ювілей не забув. Купив три торта. Один заніс на «Карат», де до війни трудився. Один додому, ще один для рідних дружини. Та все святкування звелося тоді до очікування бойової машини, збирання гостинчиків побратимам. Сергій любив їх пригощати, старався з дому всього навезти. А я старалась наготувати, нічого не жаліла. Кажу, бери все, що бачиш. Я ще наварю, напечу, наконсервую.
— Я і тепер не можу, щоб не передати чогось хлопцям. Викликали у селищну раду, щоб продуктовий набір вручити. Та, кажу, хлопцям на ЗСУ віддайте. Хіба ми тут голодні? – продовжує свою розповідь Поліна Іванівна.
Недавно її серце так боліло. П’ять днів мучилась, аж говорити перестала. Навіть сусіди захвилювались, які, слава Богу, не забувають її, щодня навідуються. А все тому, що відклеївся біг-борд, на якому Сергій зображений. Його у Божедарівці на річницю смерті «Артиста» друзі встановили. А висота 12 метрів. Як поправити, підклеїти? Думала, шукала, хто допоможе. Так за ці дні настраждалась, нагорювалась. Аж поки не звернулась до працівника селищної ради Анатолія Ботвинка. Він підключив до цієї справи колектив місцевої пожежної команди. Швидко рятувальники все зробили. І аж тоді від серця маминого трохи відлягло. Адже легендарна усмішка Сергія знову сяє, як оберіг над рідним селищем.
У своєму останньому екіпажі Сергій Леонтьєв виконував роботу навідника.. А був час, коли він очолював екіпаж. І досить гідно. Ось яким листом подяки нагородило командування 2-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр командира танка, сержанта Сергія Анатолійовича Леонтьєва у 2022 році:
«Збройні сили важко уявити без танкових військ. Це величезна вогнева потужність та ударна сила, висока мобільність та надійний броньований захист. У найвідповідальніші моменти саме танкові підрозділи стримують ворога, допомагаючи піхотинцям виконувати поставлені бойові завдання. Танкісти – важлива складова бойового потенціалу Збройних сил України, «броня» піхоти. Ми вдячні вам за ваш бойовий дух та неймовірну рішучість! Бажаємо, щоб мужність і відвага завжди супроводжували вас, щоб удача йшла плече до плеча. Нехай стійкість духу, любов до Батьківщини і відданість будуть вірними супутниками. Міцного вам здоров’я та надійних соратників».
Цей славнозвісний екіпаж 93-ої дуже любили знімати журналісти. Одна з відомих історій, як хлопці відбили танк у росіян. Вони їздили на ньому й дуже пишалися своїм трофеєм, називали його “ленд-ліз від Росії”. Казали, що машина хороша, надійна, часто їх рятувала.
Поліна Іванівна свято береже все, що пов’язано із сином. Мало не щодня по ютуб-каналу дивиться про нього сюжети, які готувала прес служба 93-ї бригади, телевізійники. І таким чином, ніби розмовляє з ним, радиться, набирається сили, щоб жити далі. Адже скрізь він рішучий, впевнений в собі, усвоїх побратимах, у нашій Перемозі над ворогом.
Сергій – її найменша дитина. Саме він мав би доглядати за нею на схилі літ, бо ж старші брати пішли у засвіти у молодому віці. На Сергія у матері була найбільша надія після численних втрат найрідніших людей. Та війна, окупанти позбавили Поліну Іванівну цієї опори. І поки вона житиме, житиме з нею і незагойний біль втрати останнього найменшого синочка – такого вправного і вмілого, відважного і мужнього, турботливого і надійного.
Не забуваймо і ми матерів, які втратили синів на війні. Вклоняймося їм низько щоразу, огортаймо увагою. Ми живі, бо їхні діти загинули…
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
