Після публікації у «Нових рубежах» Софійки Дубровної з Херсону «Як я подорослішала за рік» вирішила розповісти історію своєї двоюрідної сестри Маринки, мешканки мого рідного міста Херсон, яка разом з родиною наразі живе в Одесі.
Коли розпочалася війна, я подзвонила до неї, щоб дізнатись як справи.
— Невеселі, — відповіла. — Люди виїжджають, хто куди може. У нас такої можливості немає. Тож залишаємось.
Чи не кожного дня я розмовляла з нею. Вона розповідала про бої в Чорнобаївці. Це селище наші бійці відбивали сімнадцять разів. Ви тільки вдумайтесь у цю цифру! Там же каменя на камені не залишилось. А я пам’ятаю його чепурним, красивим. Все в зелені садів і квітах.
Пам’ятаю стару будівлю аеропорту: відлітала й поверталась саме з неї. Невеликий будинок в один поверх, на зразок автовокзалу в Кам’янському. Нове приміщення збудували вже після мого переїзду на батьківщину. Від нього залишився тільки каркас, а злітна смуга поорана вирвами від ворожих снарядів. Розповідала Маринка і про обстріл Миколаєва – до нього рукою подати. Відлуння тих вибухів не давали спокою ні вдень, ні вночі.
А тоді почалося найстрашніше – окупація. На вулицях стояла ворожа техніка, ходили озброєні з голови до ніг патрулі, чулись автоматні черги, вибухи. Ворог знищував підприємства, освітні заклади, було захоплено телецентр.
Ще на самому початку окупації запитала, чи працюють банкомати. Почувши ствердну відповідь, поквапилась переказати гроші. Може для когось це дещиця. А з моєї невеличкої пенсії чотири тисячі гривень – солідна сума. Продуктів і ліків ставало все менше, а ціни були захмарними. Добре, що з осені запаслися картоплею, борошном та мали трохи цукру.
Купували все, що тільки могли. Адже родина чималенька: тринадцять чоловік дітей і дорослих. А ще маля повинно було народитись. Тьотя Тоня – дружина мого дядька вже мала 81 рік, тож фактично головою сім’ї була Маринка. Саме завдяки їй всі вижили, вистояли.
Коли спілкувалась з нею, вона розповідала всі новини. А основне: що, де і по якій ціні купила з продуктів. Навіть жартувала: то консервація по 5-6 років стояла – ніхто не хотів їсти, а то в хід пішла. А як весело дзвенів її голос, коли повідомила, що у підвалі знайшла трилітрову банку олії. І хоч була вона вже стара, та яке це було свято для всієї родини.
Розповідала, що замість картопляного пюре готує онукам картопляний кисіль. Тре картоплю на мілкій тертці і заварює окропом. А з дніпрової мілкої риби умудряється робити справжні смаколики. То юшку зварить, то борщ з рибою, то котлети чи фрикадельки приготує, вибравши всі мілкі кісточки пінцетом. Чого тільки не видумувала, щоб урізноманітнити меню з продуктів, які вдавалось дістати.
Жили важко. Не тільки фізично, а й морально. Вороги глушили українські канали телебачення, натомість гнали по своїм російську рекламу, насаджували «руській мір». Прослуховували телефонні розмови.
Потім у місті зникли вода і газ. Зникло світло. Колодязів у тому районі, де жила сестра, не було. Воду набирали з Дніпра. Возили бідонами на тачечці, об’єднавшись з сусідами. Добре, хоч річка недалеко – усього три квартали. Ходили у справах уранці. Після третьої години дня місто вимирало.
Їсти готували на вогнищі. Збирали хмиз після сильних вітрів та зламані вибухами дерева, розпилювали їх. Втихця розібрали дерев’яний паркан з сусіднім двором, дерев’яний сарайчик (господар помер, хай вибачить старенький – не зі зла робили, а по необхідності, щоб вижити).
Машину (ДЕУ-ЗАЗ) ховали в гаражі за старими речами, ще й сміття туди накидали.
Викручувались, як могли. Коли тьоті Тоні, яка народилась на Брянщині, запропонували виїхати «домой, на родіну», вона відповіла: «Мій дім тут, В Україні. Тут виросли мої діти, тут народились онуки і правнуки». Спочатку хотіла відмовитись від російської пенсії, а потім вирішила отримувати – заради дітей та онуків.
Найстрашніше було, коли пропав зв’язок. Що і як там – я тільки могла гадати. І тільки завдяки доньці моєї подруги з Кам’янського я, хоч рідко, але отримувала звістки від Маринки. Інколи руснаки давали світло і зв’язок, щоб замилити очі світу. Мовляв, гляньте – у місті все в порядку, всі живі і щасливі. І в ті короткі години по інтернету я дізнавалась, що у рідних все нормально, не хворіють. Більше не могли нічого сказати…
А насправді… Вороги ходили по квартирам під виглядом служб енерго- і газопостачання (це служби того, чого у місті не було), працівників ЖКГ. Видивлялися, що є в квартирах цінного, чи є діти. Тож дітей – 7-річну Ніку та 12-річну Маринку майже цілодобово ховали у підвалі.
Племінниця народжувала сина вдома. Домовились з акушеркою-пенсіонеркою. Боялась, що в лікарні відберуть дитину. Були такі випадки, коли немовлят відбирали у матерів. Коли пішла реєструвати новонародженого, їй запропонували записати сина… громадянином росії. Мовчки розвернулась і пішла додому. І тільки вже в Одесі через суд Тимурчик став громадянином України. Та хіба дитина винна, що народилась в окупації.
Зникали люди, діти. Почастішали випадки гвалтувань. Навіть дітей не жаліли виродки – ні дівчаток, ні хлопчиків.
Грабували і громили усе, що не могли вивезти в росію. З музеїв вивозили експонати, картини. З бібліотек – книги. З лікарень зникало обладнання. З квартир і будинків – людське добро. У хід йшло все – навіть собачі будки. З офісів зникала оргтехніка. До речі, офіс, де працювала Маринка з донькою, теж було розграбовано. Не тільки меблі, техніка та люстри. Зняли і унітази, і лінолеум.
Дійсно, як у розмові окупанта з ріднею (мовою оригіналу):
— Мамаша, да здесь всякого добра полно. Не знаю, что с ним делать!
— Да бери, сынок, все. Потом разберемся!
Про свою невеличку дачу, що знаходилась неподалік від Голої Пристані, Маринка вже й не думала. Бог з нею, аби самим вижити.
Коли йшли бої за визволення міста від ворога, вже й дорослі сиділи у підвалі. Від гуркоту вибухів снарядів обсипалась побілка зі стелі. Діти злякано затуляли вуха, сидячи у темряві. Тулились до дорослих
А коли ввійшли наші – яка то була радість! Справжнє свято. Наших бійців зустрічали зі сльозами. Люди намагались протиснутись через натовп, щоб обійняти визволителів. Діти дарували квіти, весело вимахували українськими прапорцями. Ті прапорці були саморобні: у кого з паперу, у кого з тканини. Самі напівголодні, люди пригощали наших хлопців хто чим зміг. Ділилися останнім. Розпитували про родичів, знайомих, що встигли виїхати до окупації.
У перший же день звільнення Маринка подзвонила мені. Я плакала, ніяк не могла заспокоїтися. Адже мої двоюрідні сестри – це все,що у мене є.
Зв’язок був не завжди. Електроенергія була тільки в одному місці – біля обладміністрації. Користувачів було багато, тож черги стояли великі. Кожному хотілося подзвонити рідним, близьким людям, друзям. Почути їхні голоси, заспокоїти.
Маринка розповідала мені про місто, про його втрати. Багатьох будівель, які я знала, вже не було. Був розтрощений мій улюблений кінотеатр «Ювілейний», зруйноване військове містечко і будинок, в якому я жила до переїзду. Що сталося із знайомими, Маринка не знала.
Іще одна біда – підірвали Каховську ГЕС. Вода хлинула в місто. Були затоплені всі низові райони. До вулиці, на якій жила Маринка, вода не дійшла пару будинків. Повністю був затоплений міський цвинтар побіля села Комишани. Там Дніпро – поруч. І добре, якщо можна буде відшукати могили рідних. Скільки їх замулило, скільки підхопила вода і понесла в Чорне море! А скільки розбили ворожі снаряди!
Вороги ні вдень, ні вночі не припиняли обстрілювати місто. Стріляли артилерією, танками. Били з «Градів» та мінометів. Карантинний острів, центр, район ХБК, залізничний вокзал. Снаряд зніс дах з будинку на Соборній, залетівши у коридорчик і вийшовши через сусідню квартиру. В цьому будинку мешкала тьотя Тоня з онукою та її чоловіком. Інший застряг, не вибухнувши, у метровій зовнішній стіні (будівлі в центрі старовинні, чи не з часу закладення міста).
Зруйновано будинок, де жила інша моя племінниця – Ніна. Поруч з Маринчиним будинком вибухнув снаряд, утворивши вирву під вікнами. Тому родина вирішила переїхати в Одесу. Це чотири години автобусом від рідного міста. Та й дітей шкода. За час окупації, за ті довгі дев’ять місяців надивились, і наслухались того «руського міра».
З речей майже нічого не брали, аби людей вивезти. За три рази перевезли всіх. Навіть двох песиків і кицьку забрали. Жалко ж – живі. Та й діти сумувати будуть.
Коли минули Миколаїв, полегшено зітхнули – вибрались таки. Квартиру знайшли не відразу – не кожний господар візьме постояльців з собаками та котами. Але знайшли таки прихисток.
Після того, як устаткувались, хлопці (чоловіки племінниць) добровольцями пішли в ЗСУ. Сказали: «Нас звільнили і ми людей звільнять підемо». Я пишаюсь ними.
А що жінки? Жінки чекають своїх захисників. І маю надію, що дочекаються. І що мої онуки – ні Маринка-молодша, ні Ніка, ні дворічний Тимурчик не будуть сиротами. Адже війна не щадить і Одесу.
Маринка і вся родина дуже сумують за Херсоном. Мріють повернутись туди, де жили, де народились діти і онуки. Своїми руками відбудувати рідні гнізда.
Сумую за містом і я. Там пройшло моє дитинство, моя юність, там я зустріла своє перше кохання. А ще сумую за друзями з Херсона. Розкидала по світах нас ця клята війна. Чи залишився хто-небудь живий – не знаю. Але так хочеться вірити в щастя…
Лідія КИЦЮРА, “Нові рубежі”
Всі ілюстрації з відкритих інтернет-джерел
